Политвесник

перевагу перед будь-яким становищем, яке ми можемо створити в будь-який інший відомий спосіб – наприклад, за допомогою державного регулювання»iii.

Звернемося до вимог частини третьої статті 42 Конституції, які вже наводилися: «Види і межі монополії визначаються законом». Отже, надати можливості органу державної влади чи органу місцевого самоврядування на власний розсуд обмежувати

законодавства ЄС відображає Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року. Так, у статті 15 «Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю» передбачено, що «антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративногосподарського управління та контролю, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції».

Крім зазначених кодифікованих актів, в Україні прийнято ряд законопроектів у сфері митного, податкового права, права інтелектуальної власності, права у сфері довкілля, захисту прав споживачів тощо, які повністю відповідають законодавству ЄС, тобто гармонізовані з ним. Відбулося також приєднання України до ряду міжнародних конвенцій, чого й вимагали від нашої держави європейські партнери.

Оцінюючи стан гармонізації законодавства України з погляду процесу, наприклад, розробка низки загальних і спеціальних законопроектів чи приєднання до відповідних міжнародних конвенцій, при цьому важливим залишається те, що конкурентного середовища не створено, а більшість законодавчих положень, що захищають конкуренцію, фактично в Україні не діє. У нашій державі, на думку багатьох дослідників права, процвітає монополізм у найприбутковіших галузяхiv: продаж пального – практично всі АЗС належать кільком компаніям; будівництво житла – зводяться багатоповерхові споруди тощо, і далі діє протекціоністське законодавство в деяких галузях народного господарства, яке передбачає бюджетне фінансування, (субсидування) національних підприємств-виробників, що спотворює конкуренцію. Зокрема, Законами України «Про стимулювання виробництва в Україні» (від 19.09.1997р.), «Про державну підтримку суднобудівної промисловості» (від 23.12.1997 р.), «Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» (від 18.11.1999 р.), «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничопромислового комплексу» (від 14.07.1999 р.) «Про визнання бронетанкової галузі однією з пріоритетних у промисловості та заходи щодо надання їй державної підтримки» (від 11.01.2001 р.), «Про державну підтримку літакобудівної промисловості в Україні» (від 12.07.2001 р.), «Про заходи за Програмою “Українське вугілля”» (Постанова Кабінету Міністрів від 19.09.2001 р.), «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років» (від 18.01.2001 р.) та ін. передбачається субсидування виробника, що спотворює умови конкуренції.

А це саме те, що, за правилами СОТ і законодавством ЄС, вважається суттєвим правопорушенням. Не випадково проти нашої країни дедалі частіше порушуються антидемпінгові провадження, які вирішуються, як правило, не на користь України. За роки незалежності проти нашої держави було порушено загалом понад 80 антидемпінгових справ і застосовано захисні заходи, більша частина яких мала наслідком запровадження санкцій проти українського експорту. Держава має великі збитки від програшу антидемпінгових проваджень, застосування до неї компенсаційних

та інших спеціальних заходів. А головне – страждають споживачі, населення України. Щодо факторів відсутності в Україні конкурентного середовища, конкурентного права, то до них причисляли відсутність інтересів, зацікавленісті нинішнього державного виконавчого апарату в боротьбі з монополізмом, недостатня поінформованість українських товаровиробників щодо можливостей захисту своїх інтересів. Але потрібно пам’ятати, за винятком хіба окремих базових принципів, що «статичного антимонопольного права, що має однакову силу для всіх часів і всіх ринків, не існує»v.

Держава у сфері економіки повинна переродитися на засіб побудови, забезпечення і розвитку конкурентного середовища, і конкурентного права. На жаль, адміністративна та судово-правова реформи, які відбуваються нині, не спрямовані на такого роду перебудову. А це і є один з найважливіших компонентів конкурентного середовища, факторів входження України в європейський адміністративний простір, створення конкурентного середовища. Потрібно визначити завдання для нового етапу адмінреформиvi.

Формування ефективного конкурентного середовища - одне з пріоритетних завдань сьогодення. Стислий огляд причин, які стримують розвиток конкурентних відносин, свідчить, що це загальна проблема, вирішення якої потребує комплексу політичних і економічних заходів. І тепер, після стількох змін, необхідний системний підхід, що об'єднає зусилля усіх владних структур задля розвитку і захисту конкурентних відносин.

__________

1.Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. - 2-е вид., перероб.

і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 384 с: Законодавство про захист економічної конкуренції.

2.Частина третя статті 42 Конституції України

3.Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3-х т. Т. 3.: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. – Сфера, 2000, с. 87

4.За даними АМКУ, http://www.amc.gov.ua/reports/?id=114.

5.Биндельс А. Основы германского и европейского антимонопольного права // Основы немецкого торгового и хозяйственного права. М., 1995. - С. 63

6.Алексеев С. С. Философия права. – М.: Норма, 1999. – С. 242–243.

THE PROCESS OF HARMONIZATION OF UKRAINIAN LEGISLATION WITH THE EU STANDARDS AND THE CREATION OF COMPETITION ENVIRONMENT

Andriy Karas’

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universytetska, 1 Lviv 79000 Ukraine karas@iatp.org.ua

The reasons that inhibit the development of competition relations in Ukraine are briefly discussed. The author shows the problems, which are common for the European Union competitive environment and suggests a complex of political, legal and economic measures for their solution.

Key words: competition, competition law, antimonopoly legislation, competitive policy, economic competition.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 341

ЗМІНИ В ПЕНІТЕНЦІАРНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ – ДОСЯГНЕННЯ, ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ

Галина Піскорська

Львівський Національний Університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322) 96-47-10

Досліджено основні зміни в пенітенціарному законодавстві України за 1991 – 2004 рр, після здобуття нею незалежності. Висвітлюються прогресивні результати та позитивні зрушення, а також основні проблеми і поточні завдання у справі досягнення стандартів міжнародного права.

Ключові слова: пенітенціарна система, Мінімальні стандартні правила, Європейський комітет по запобіганню тортурам (ЄКПТ).

Після історичних політичних змін 1989-1991 рр. країни Центральної та Східної Європи визнали реформу кримінального правосуддя як пріоритетний напрям на шляху розвитку демократичних інститутів. Необхідність такої реформи в Україні була обґрунтована насамперед тим, що кримінально-виконавча система створювалась і тривалий час функціонувала як машина репресій та експлуатації ув’язнених. Не випадково ГУЛАГ — тюремна система радянського режиму — була символом тоталітаризму і порушень прав людини. Розбудова ж відкритого суспільства неможлива без демократизації тюремної системи, її реформування з метою дотримання прав людини, міжнародних стандартів поводження з в’язнями, без її гуманізації.

Окреслена назвою статті проблема належить до малодосліджених в українській юридичній думці. Можна назвати декілька публікацій сучасних дослідників, які лише торкаються цих питань. Серед них на особливу увагу заслуговує монографія О. Пташинського “Пенітенціарна система України”, в якій автор висвітлює історичні етапи розвитку і структуру цієї системи, формулює пропозиції та рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності відповідних органів [1].

У публікації П. Пушкара “Реформа кримінального правосуддя в Україні: вплив Європейської конвенції з прав людини”[2] здійснюється порівняльний аналіз кримінального законодавства України з положеннями Європейської конвенції з прав людини 1950 р.30.

Міністерство внутрішніх справ України за участю вчених і зацікавлених відомств розробило і пізніше затвердило постановою уряду № 88 від 11 липня 1991 р. Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи України. В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (МСП)31 [3], Загальна декларація прав людини, Європейські стандарти, документи Європейського комітету по запобіганню тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКПТ)32, інші міжнародні угоди та документи.

© Галина Піскорська, 2005

30Європейська конвенція з прав людини підписана Україною 9 листопада 1995 р. і ратифікована 17 липня 1997 р. Набула чинності для України 11 вересня 1997 р.

31МСП, прийняті на першому Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, що відбувся в Женеві 1955 р., і схвалені ЄКОСОР в її резолюціях 663 С (ХХІV) від 31 липня 1957 р. і 2076 (LXII) від 13 травня 1977 р.

32Згідно з ЄКПТ 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. встановлено особливу форму міжнародного контролю у формі КПТ. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі України. Комітет проводить інспекції на місцях за дотриманням конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному

Рада Європи та ЄКПТ своєю чергою, сприяють процесу реформації в країнах Центральної та Східної Європи різноманітними способами, насамперед ініціюванням оціночних звітів і спонсоруванням керівних груп з реформування пенітенціарних систем. Зокрема, ЄКПТ розробив програму періодичних візитів до України. Такі візити відбувались у 1998, 1999 та 2000 рр. З приводу виконання ст. 7 ЄКПТ.

У квітні 1998 р. Президент України видав Указ про створення на базі Головного управління покарань МВС України, що ліквідується, Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади [4].

Пенітенціарна система опирається на законодавство, в якому основна роль відведена Кримінальному кодексу [5], Кримінально-процесуальному кодексу [6] і Кримінальновиконавчому кодексу [7]. Новий Кримінальний кодекс був ухвалений Верховною Радою України у квітні 2001 р. і набув чинності 1 вересня того ж року; смертну кару було замінено довічним ув’язненням, і вона не може застосовуватись до осіб у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років.33 Ст. 51 визначено нові види покарання, такі як “арешт”, “обмеження свободи” та “громадські роботи”. Нове законодавство стосується усіх категорій ув’язнених і зобов’язало суди переглянути вироки, винесені на підставі попереднього кодексу (1960). Кримінально-процесуальний кодекс України діє ще з 1960 р., правда з численними змінами і доповненнями. Новий Кримінально-виконавчий кодекс України ухвалений лише у липні 2003 р. і набув чинності з 1 січня 2004 р. До того діяв Виправно-трудовий кодекс України 1970 р.

У період реформи пенітенціарної системи визнається виключно важливим порівнювати національні норми і практику національної пенітенціарної системи з міжнародними стандартами, оскільки будь-які перетворення повинні відповідати нормам міжнародного права.

Засадничими принципами національного законодавства повинні бути міжнародні норми, що гарантують забезпечення прав і свобод людини ( в т.ч. Основні принципи поводження з ув’язненими і Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими).

Принцип захисту права на життя, здоров’я і особисту недоторканність визначений як засадничий Загальною декларацією прав людини (ст.3) і відображається в міжнародних документах, зокрема тих, що стосуються пенітенціарної системи. Згідно з МСП(1), тюрми повинні бути настільки добре організованими установами, щоб не створювати небезпеку для життя, здоров’я і особистої недоторканності. Цей принцип загалом знайшов відображення у кримінально-виконавчому законодавстві України. Так, КВК України зазначає, що держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує їх соціальну і правову захищеність та особисту безпеку34; засуджені користуються всіма правами людини і громадянина35. Однак ст.5 КВК України “Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань”, яка формує концепцію кримінально-виконавчої системи, не встановлює пріорітет поваги і захисту основних прав людини у вичерпному переліку принципів.

Принцип недопустимості дискримінації як один із найважливіших міститься в усіх основних міжнародних договорах, зокрема і тих, що стосуються поводження з ув’язненими. Ст. 24 Конституції України зазаначає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Основні вимоги МСП до умов утримання ув’язнених зобов’язують адміністрацію забезпечувати елементарні (необхідні для здоров’я) санітарні норми, а також безпеку. Правила № 9, 86 МСП вимагають розміщувати в камері на ніч не більше двох

порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співпрацювати, комітет може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи.

33Ст. 64 Кримінального кодексу України.

34Ст. 7.1 Кримінально-виконавчого кодексу України.

35Ст. 7.2 Кримінально-виконавчого кодексу України.

ув’язнених, причому в перспективі передбачається забезпечити роздільне розміщення кожного ув’язненого. Українське кримінально-виконавче законодавство такої норми не містить.

Міжнародні стандарти встановлюють перелік санітарних вимог до приміщень, в яких живуть і працюють засуджені до позбавлення волі. Санітарні вимоги є достатніми для підтримки здоров’я засуджених і встановлюють мінімальні стандарти площі, освітлення, вентиляції, вимагають обладнання санітарних і банних приміщень (Правила № 10-13 МСП).

Розрахунки площі, яку ув’язнений практично займає в місцях позбавлення волі, показують, що тюрми України перенаселені. У СІЗО не всі ув’язнені мають свої ліжка, сплять по черзі, що не відповідає міжнародним стандартам. Необхідно якомога швидше виконати рекомендацію, висловлену ЄКПТ після візиту 1998 р. стосовно збільшення площі на одного засудженого з 2,5 м2 до щонайменше 4 м2 та відмовитись від камер площею меншою ніж 6 м2.

Ст. 115 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає, що норма житлової площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою від 3 м2, у виховних і виправних колоніях, призначених для утримання жінок, — 4 м2, у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для утримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі — 5 м2. Водночас обов’язки і відповідальність за дотримання цих норм не встановлені.

В Україні, як і в більшості країн Центральної та Східної Європи, ув’язнених більше ніж в інших країнах Європи і їх кількість продовжує зростати, що є однією з найсерйозніших проблем36. Протягом 90-х років чисельність ув’язнених (на 100 000 населення) значно зросла. Через переповнення в’язниць у липні 1998 р. парламент проголосив масову амністію, за якою було звільнено понад 25000 ув’язнених. На 2000 р. засуджених було 220 306 при кількості місць 207 506, незважаючи на Закон про амністію від 11 травня 2000 р., після якого було звільнено 30 тис. осіб. Переповненими були і слідчі ізолятори – 46 655 осіб за 36 443 місць.

За станом на кінець 2003 р. в Україні налічувалась 181 установа виконання покарань і позбавлення волі, в яких утримувалося понад 191642 тис. засуджених. Крім того, діяло 46 установ виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. У цих установах перебували на обліку близько 134 тис. осіб [1,ст.36].

Наступний візит в Україну ЄКПТ 2000 р. підтвердив, що ситематична проблема переповнення, яку давно час вирішувати українській владі, стосується не лише СІЗО, де вона є надто очевидною, а й установ виконання покарань.

У колоніях встановлюється роздільне утримання: чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих. Вперше засуджені до позбавлення волі утримуються окремо від тих, які раніше відбували покарання у формі позбавлення волі37, що відповідає мінімальним стандартам, однак зафіксовані випадки, коли неповнолітні ув’язнені не відділені від дорослого контингенту.

Їжа, яку отримують ув’язнені, за якістю і кількістю наближається до середніх стандартів у громадському харчуванні поза межами пенітенціарних установ, що загалом відповідає МСП. Однак збалансованої дієти, яка включає м’ясо, фрукти і овочі, ув’язнені не отримують. На харчування одного в’язня станом на 1999 р. витрачалося лише 0,75 грн на день. Окрім того, вимога міжнародних стандартів про постійний доступ і наявність питтєвої води не знайшла відображення в українському законодавстві.

Право на отримання медичної допомоги ув’язненим, особам, що утримуються під вартою, та засудженим гарантують ст.. 8, 116 Криінально-виконавчого кодексу України, а також законодавство України про охорону здоров’я.

36За словами директора Державного департаменту з питань виконання покарань Івана Шанька, у 32 слідчих ізоляторах, 129 установах виконання покарання для дорослих та 11 колоніях для неповнолітніх на 1 липня 1998 р. утримувалося 236 тис. осіб (“День”, 13 серпня 1998 р.) на конференції з питань реформи кримінальновиконавчої системи у Донецьку (11-12 листопада 1998 р.) перший заступник директора Державного департаменту Олександр Пташинський оголосив, що в УВП і СІЗО утримується 205,5 тис. осіб, позбавлених волі.

37Ст. 92 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Міжнародні стандарти вимагають організовувати лікування ув’язнених у лікарнях, забезпечувати їх необхідними ліками і обладнанням. Причому міжнародні вимоги надають великої уваги кваліфікації медичного персоналу і передбачають можливість лікування ув’язнених у загальнодержавних медичних установах (правила № 22, 91 МПС). Згідно з Кримінально-виконавчим кодексом України, медична допомога ув’язненим організовується через систему медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безплатних і платних форм медичної допомоги.

Система медичного обслуговування в пенітенціарних установах дедалі більше інтегрується і співпрацює із загальнодержавною системою охорони здоров’я. Але стан медичного обслуговування засуджених є загрозливим: медикаментами вони забезпечені на 11,4 %, а витрати на медичне утримання однієї особи становили 1999 р. 13 грн 14 коп. У 2000 р. ці видатки були значно нижчими ніж у попередні роки. З причин вкрай обмеженого бюджетного асигнування на ліки 1999 р. через хворобу не працювали 7 % осіб, які утримуються, а невідшкодовані бюджетні витрати на них становили близько 13 млн грн.

Гостроактуальною медичною проблемою залишається і проблема туберкульозу та ВІЛ/СНІДу. Кількість таких хворих серед ув”язнених зростає. Для подолання цієї проблеми використовуються програми лікування, які часто фінансуються з міжнародних джерел. Так, 18 листопада 2003 р. Парламент ратифікував позику Світового Банку на реалізацію “Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз” та “Національної програми профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні” і 2 березня 2004 р. проект було офіційно розпочато. Одним із складових цієї програми є компонент “Туберкульоз та ВІЛ/СНІД у в’язницях”.

Стан тюремних будівель і необхідність ремонту, реконструкції і потреба в нових установах – ще одна проблема. Хоча певні позитивні зрушення в цьому напрямі все ж спостерігаються. Так, на виконання рекомендацій Ради Європи та нового законодавства управління Держдепартаменту з питань виконання покарань збудувало 23 приміщення у Сокалі для в’язнів, засуджених до довічного ув’язнення, і ще 137 приміщень для “важких” злочинців. Загалом на реконструкцію колоній витрачено 305 тис. грн. У восьми виправних закладах області утримується майже 7 тис. засуджених, причому 4 тис. з них – жителі Львівської області. На жаль, надані кошти, не дають змоги повною мірою виконати усе.

В останні роки спостерігається прогрес у питаннях надання ув’язненим можливості контактувати із зовнішнім світом. Зокрема це включає:

-збільшення частоти відправлення та отримання листів, зокрема, очевидне покращення в цьому питанні для осіб, що перебувають у попередньому ув’язненні;

-дещо зменшились випадки читання листів персоналом пенітенціарних установ;

-збільшення кількості відвідувань, дозволених членам сімей засуджених;

-збільшення тривалості відвідувань для осіб, що перебувають у попередньому ув’язненні;

-в деяких установах – поліпшення умов для осіб, які відвідують ув’язнених;

-зросла можливість доступу для ув’язнених до телефону, що перебувають в попередньому ув’язненні.

Розробляються програми щодо поводження із ув’язненими, спрямовані на виправлення тих аспектів життя ув’язненого, які були пов’язані з його злочинним минулим, – такі як уміння контролювати гнів, розвиток міжособистісних стосунків, навики соціального спілкування і правильного ведення бюджету.

Особлива увага приділяється програмам із неповнолітніми і молодими ув’язненими роботі психологів і спеціалістів соціальної сфери, а також застосуванню методів роботи в групах.

Представники неурядових організацій мають можливість відвідувати пенітенціарні установи. Вони відіграють значну роль у здійсненні моніторингу за установами, підготовці персоналу, наданні допомоги з питань виховних програм, реагуванні на скарги і прохання ув’язнених, забезпеченні гуманітарної допомоги та інформації про права людини. Така робота беззаперечно оцінюється як позитивна.

Отже, не дивлячись на значні досягнення у вдосконаленні нормативної бази пенітенціарної системи, розбіжності з вимогами міжнародного права залишаються суттєвими. Необхідність наближувати національне законодавство до міжнародних стандартних правил не перестає бути актуальним завданням. Що ж стосується питання дотримання цих норм на практиці, то тут ситуація лише ускладнюється, але реформа пенітенціарної системи України, яка триває, відкриває нові можливості для роботи у цьому напрямі.

Проблематика потребує подальшого глибокого вивчення та аналізу, що, своєю чергою, сприятиме вирішенню цієї гостроактуальної проблеми.

_________

1.Пташинський О.Б. Пенітенціарна система України. – К., 2004. – 204с.

2.Pushkar P. The Reform of the System of Criminal Justice in Ukraine: The Influence of the European Convention of Human Rights // European Journal of Crime, Criminal law and Criminal Justice. – 2003.– №2. – P. 195 –214.

3.Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (МСП) // http://www.un.org/document/convents/htm.

4.Указ Президента України про утворення на базі Головного управління покарань Міністерства внутрішніх справ України, що ліквідується,Державного департаменту України з питань виконання покарань // http://www.rada.gov.ua

5.Кримінальний кодекс України. – Сімферополь: Реноме, Харків: Світогляд, 2001. – 240 с.

6.Кримінально-процесуальний кодекс України:[Станом на 16 вересня 2004 р.]. –

К.:Велес, 2004. – 176 с.

7.Кримінально-виконавчий кодекс України:[Станом на 15 листопада 2004 р.]. –

К.:Велес, 2004. – 72 с.

CHANGES IN PENITENTIARY LEGISLATION OF UKRAINE – ACHIEVEMENTS,

PROBLEMS AND ASSIGNMENTS

Halyna Piskorska

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000.Ukraine, tel. (0322) 96-47-10

This scientific research is dedicated to basic changes in penitentiary legislation of Ukraine during 1991-2004, after its independence. The research lights out progressive results and positive steps and also basic problems and main tasks during achievement of the standards of international law.

Key words: penitentiary system, The minimal standard rules, European Committee fer the Prevention of Torture (CPT).

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 341

ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ МЕХАНІЗМІВ МІЖНАРОДНОГО КОНТРОЛЮ НА ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

Валентин Кавун

Львівський національний університет ім. І.Франка вул. Університетська, 1 м. Львів, 79000, тел. (0322) 964-710

Висвітлюється одна з ключових проблем зовнішньополітичної діяльності української держави - виконання нею міжнародних зобов’язань у сфері прав людини. Наголошується на упущеннях, які стосуються відповідності норм національного права європейським стандартам.

Ключові слова: європейські стандарти, Рада Європи, заборона катування, моніторинг, Верховний Комісар ОБСЄ.

Одне з головних завдань міжнародного контролю – забезпечення виконання норм міжнародного права. Особливість міжнародних договорів у сфері прав людини полягає у тому, що вони створюють взаємні зобов’язання держав відносно одна одної стосовно гарантування прав і свобод особам, що перебувають під їх юрисдикцією. А це означає, що основний обсяг таких зобов’язань виконується на внутрішньодержавному рівні. Крім того, держави самостійно обирають способи і засоби, за допомогою яких особи зможуть належно реалізувати свої права. Саме механізми міжнародного контролю “допомагають” правильно обирати такі способи і засоби, даючи певну оцінку і практичні рекомендації щодо удосконалення внутрішньодержавної імплементації відповідних міжнародноправових норм. Усе це дає підстави для висновку, що саме позитивна динаміка у процесі здійснення прав людини в державі може бути результатом як її власної діяльності, так і дії певних механізмів міжнародного контролю. Враховуючи обсяг статті, а також те, що контрольні механізми, створені в межах Ради Європи та ОБСЄ, мають значно більші повноваження, ніж комітети ООН, створені на підставі універсальних конвенцій [9, c.196], проаналізуємо вплив цих механізмів на забезпечення прав і свобод людини в Україні.

Як зазначається в літературі [13, c.49-50], в державі повинен бути створений внутрішньодержавний юридичний механізм забезпечення прав людини. Такий механізм повинен охоплювати наступні елементи:

1)національне законодавство (використовується як інструмент упровадження міжнародно-правових норм у національну правову систему і повинно бути гармонізоване

зположеннями міжнародних договорів);

2)юридичні процедури реалізації прав людини (більшість прав особа не може реалізувати самотужки і держава повинна створити певні умови, які б дали змогу особі здійснювати такі права);

3)юридичні засоби охорони прав людини (в законодавстві повинні бути закріплені заходи юридичної відповідальності за порушення прав людини, визначене коло суб’єктів, які б здійснювали контроль за дотриманням прав людини в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування);

© Валентин Кавун, 2005

4) юридичні засоби захисту прав людини (в державі повинна функціонувати ефективна система правосуддя, яка б дозволила особам в разі порушення певних прав їх відновити їх або отримати справедливу компенсацію).

Незважаючи на те, що Україна була учасницею деяких міжнародно-правових документів щодо прав людини ще до проголошення незалежності, процес демократичних перетворень, побудови правової держави і визнання невід’ємності прав людини почався після набуття Україною державності. Значний вплив на цей процес мав факт вступу України до Ради Європи, оскільки членство в міжнародній організації, особливо в такій як Рада Європи, є важливим чинником визнання демократичного, ринкового і соціального вибору держави [8, c.12]. Вступивши до Ради Європи, Україна стала учасницею багатьох міжнародно-правових договорів, ухвалення в рамках цієї організації. Паралельно ратифіковувалися й універсальні міжнародно-правові акти. Отже, беручи на себе відповідні міжнародно-правові зобов’язання, Україна “віддає під контроль” процес певних міжнародних механізмів їх виконання. І в цьому виявляється одна із принципових специфічних ознак міжнародно-правового регулювання прав людини [9, c.192].

Основою системи законодавства будь-якої держави є її конституція. Конституція України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Розділ II, присвячений основним правам і свободам людини, повністю відповідає міжнародним, зокрема європейським, стандартам. Відповідно до ст. 8, норми конституції визнані нормами прямої дії, тобто підлягають безпосередній реалізації всіма суб’єктами національного права.

Крім того, Конституцією України засновано конституційну юрисдикцію і, відповідно, Конституційний Суд як орган, що її здійснює. Як свідчать статистичні дані [10, c.52], в середньому він щорічно розглядає приблизно 3600 різних матеріалів, в тому числі близько 70 подань, 300 звернень громадян і юридичних осіб.

Попри недоліки певної системи [12, c.47-49], Конституційний Суд є важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини, верховенства права і насамперед Конституції України.

В Україні запроваджено інститут парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснюється Уповноваженим Верховної Ради з прав людини і до якого кожен може звернутися за захистом своїх прав. До компетенції Уповноваженого входить розгляд звернень громадян, проведення досліджень щодо дотримання прав і свобод людини в різних сферах суспільного життя, подання до Конституційного Суду України щодо порушення питання про відкриття провадження (підставами для відкриття провадження є виникнення спірних питань щодо конституційності відповідних правових актів, виявлених у процесі діяльності Уповноваженого), подання клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб, що допустили порушення прав і свобод людини при здійсненні своїх повноважень, звернення до суду в якості позивача. Уповноважений активно співпрацює з різними міжнародними контрольними органами.

Результати своєї роботи Уповноважений Верховної Ради з прав людини оприлюднює у щорічній доповіді про стан дотримання і захисту прав і свобод людини в Україні [6].

Враховуючи що в країні фактично не оприлюднюються періодичні доповіді України до міжнародних контрольних органів у сфері прав людини, доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини є чи не єдиним джерелом інформації про реальний стан дотримання прав і свобод людини в Україні.

Аналізуючи ст. 9 Конституції України, ст. 9, 19 Закону України “Про міжнародні договори України”, доходимо висновку, що Україна належить до країн “моністичної орієнтації” щодо співвідношення норм міжнародного та національного права. Отже, система застосування норм міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку України, як зазначає В. І. Євінтов [4, c.26-27], ґрунтується на таких засадах: 1) норми

міжнародних договорів, які введено в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і підлягають відповідному застосуванню. Пряме застосування не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальну трансформацію цих норм у внутрішнє законодавство; 2) у разі колізії норм ратифікованого договору і норм національного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному застосуванню. Отже, в Україні створено всі законодавчі передумови для внутрішньодержавної реалізації норм договорів щодо прав людини. Однак права людини порушуються щодня і не тільки в Україні, а й в країнах “стійкої демократії”, і це явище хтозна чи вдасться викорінити. Головна проблема полягає саме у відсутності дієвої системи судового захисту прав і свобод людини. Не ставлячи за мету проведення глибокого аналізу цієї проблеми в Україні, оскільки вона знайшла своє відображення в спеціальній літературі [с.21-26; с.135-137; 3, с.53-58; 11, с.72-77; 14, с.34-37], зазначимо лише, що основними шляхами її вирішення є якнайшвидше завершення судової реформи в Україні, застосування норм міжнародних конвенцій щодо прав людини при проведенні судочинства, підвищення рівня обізнаності учасників судового процесу (особливо суддів) із відповідними нормами міжнародних договорів правильного їх застосування міжнародними судовими органами (особливо прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини). Слід зазначити, що міжнародні органи цій проблемі та шляхам її розв’язання приділяють достатньо уваги.

За ініціативою Парламентської Асамблеї 1997 р. розпочато моніторингову процедуру щодо виконання Україною статутних зобов’язань перед Радою Європи та ратифікованих конвенцій. Процедура триває дотепер. За час моніторингу Комітет підготував вісім звітів, які були обговорені на парламентських слуханнях і послужили підставою для ухвалення семи резолюцій і семи рекомендацій38. Документи містять аналіз відповідних звітів Комітету з моніторингу, підсумовують недоліки і дають практичні рекомендації щодо методів їх усунення, а також підсумовують результати вирішення проблемних ситуацій, на яких наголошувалося у попередніх актах. Наприклад, у Рекомендації 1513 (2001) відзначено ратифікацію Протоколу № 6 до Європейської Конвенції про захист прав людини 1950 р. 4.04.2000 р., ухвалення нового Кримінального Кодексу України, внесення змін до Кримінально-процесуального Кодексу, і, відповідно, початок дії ч. 2, 3 ст. 29 і ст. 30 Конституції України. Слід зазначити, що на необхідності проведення певних дій, що призвели до тих результатів, наголошувалося у попередніх резолюціях і рекомендаціях ПАРЄ.

В іншому документі, а точніше у Резолюції 1239 (2001) свобода вираження поглядів та функціонування парламентської демократії в Україні, Асамблея виклала рекомендації щодо: прискорення об’єктивного розслідування справ щодо злочинів проти журналістів; термінового припинення дії положень законодавства, яке дозволяє припиняти чи призупиняти діяльність ЗМІ без судового рішення; прийняття поправок до законодавства стосовно штрафних санкцій на відшкодування шкоди за наклеп і щодо виключення

38 Див. детальн.: Resolution 1179 and Recommendation 1395 (Doc.8272) in 01.1999; Resolution 1194 and Recommendation 1416 (Doc. 8424), in 06.1999; Recommendation 1451 on reforms of the institutions in Ukraine (Doc. 8666), in 04.2000; Resolution 1239 and Recommendation 1497 on freedom of expression and the functioning of parliamentary democracy in Ukraine (Doc. 8945), in 01.2001; Resolution 1244 and Recommendation 1513 (2001), Resolution 1262 and Recommendation 1538 (Doc. 8030), in 04.2001. Resolution 1262 and Recommendation 1538 (Doc.9226), in 09.2001; Resolution 1346 and Recommendation 1622 (Doc. 9852), in 09.2003; Resolution 1364 on political crisis in Ukraine (Doc. 10068), in 01.2004.

http://assembly.coe.int/commitee/MON/Role_E.htm.