Политвесник

Індонезія. Серед великих держав проти цього Договору виступили Китай та Індія. Сполучені Штати не лише не ратифікували його, а й відмовились від своїх підписів. З позиції сучасного міжнародного права важко зрозуміти, а тим більше виправдати імунітет громадян держав, які не є сторонами договору. Відомо, що міжнародне звичаєве право є загально обов’язковим не лише для тих, хто вирішив визнати його, але й реальною правовою підставою для вчинення юрисдикції над такими актами варварства, що мали місце під час воєнних дій і підпадали під юрисдикцію трибуналів ad hoc.

Водночас юрисдикція МКС не матиме зворотної сили. Саме тому А. Піночет не був притягнутий до відповідальності міжнародним органом.

Договір також передбачає, що держава, яка ратифікувала його, може перешкодити притягненню до відповідальності її громадян МКС, якщо вона сама проведе розслідування та судовий розгляд над індивідом або якщо вона проведе розслідування і вирішить не розпочинати судової справи. Це положення, яке є вираженням волі учасників Римського договору має на меті заохотити держави щодо притягнення до відповідальності міжнародних злочинців у їх національних судових органах. Хоча варто зазначити, що це може бути предметом зловживань з боку окремих держав.

Важливо, що Статут немає місця для імунітетів, які нерідко захищали глав держав і дипломатів у національних судах. Так, ст. 27 Статуту МКС чітко встановлює, що положення однаково стосується всіх осіб без будь-якої дискримінації згідно з посадовим становищем. Ч. 2 цієї статті передбачає, що “імунітети або спеціальні процесуальні норми, які можуть бути пов’язані з посадовим становищем особи, чи згідно з національним або міжнародним правом, не повинні перешкоджати вчиненню Судом його юрисдикції стосовно такої особи.”

Побоювання деяких держав стосовно того, що їхні збройні формування, які виконують військові операції за кордоном, будуть вразливими перед МКС, виявилися безпідставними з огляду на те, що, по-перше, заборона воєнних злочинів вже досить добре закріпилася в міжнародному праві, а відтак жодна цивілізована держава не має права виправдати надання дозволу своїм військовим вчиняти їх чи будь-які інші злочини проти людства. А тому даремними є побоювання Конституційного Суду України з приводу того, що МКС втручається у національне судочинство. Зрештою, у новому Кримінальному кодексі України ці злочини чітко виділені. По-друге, Договір передбачає, що справа не може направлятися до МКС якщо вона розслідується чи здійснюється судочинство державою, на яку поширюється її юрисдикція. Що стосується інших держав, які мають намір притягнути до відповідальності військовослужбовців іноземних держав за воєнні злочини, це можливо також і без посилання на Договір чи на МКС [2,

ст. 49; 3, ст. 50; 4, ст. 129; 5, ст.146 ].

МКС створений не для того, щоб позбавити окремі держави обов’язку притягувати до відповідальності осіб за вчинення відповідних злочинів, а для того, щоб суди доповнювали один одного у їх спільній справі - запобіганні та покаранню злочинів. Справа А.Піночета значною мірою висвітлює найсуттєвіші недоліки права Великобританії, що стосується прав людини. Для того, щоб запобігти найбільш тяжким порушенням прав людини, національні суди кожної держави повинні мати щонайменше таку ж компетенцію з розгляду міжнародних злочинів, як і МКС.

Підписуючи Статут ООН, держави-засновниці домовилися захищати права людини як спільними зусиллями, так і самостійними діями. Відповідно, національні суди повинні мати універсальну юрисдикцію щодо притягнення до відповідальності осіб у межах своєї території незалежно від того, де було скоєно злочин. Ця ідея знайшла своє відображення у преамбулі до Статуту МКС, в якій зазначено, що „обов’язок кожної держави

здійснювати її кримінальну юрисдикцію над особами, відповідальними за вчинення міжнародних злочинів”. Однак, Великобританія в Акті про Міжнародний кримінальний суд 2001 р., на відміну від інших учасників договору, зокрема Канади, Нової Зеландії та декількох європейських держав, не дотрималася цього принципу.

Британському акту властиві два недоліки, які зводяться до наступного. По-перше, злочини, передбачені у Статуті МКС і скоєні за межами Об’єднаного Королівства, не можуть розглядатися у британських судах, якщо обвинувачена особа не є громадянином чи резидентом Великобританії. Позиція британського уряду щодо відмови від універсальної юрисдикції була суто прагматичною і ґрунтувалась на тому, що „буде важко розслідувати та ефективно розглядати злочини у Великобританії, вчинені за кордоном не британськими громадянами. Правова система Великобританії залежить від наявності доказів у суді, які переважно надаються особисто свідками, де вони можуть бути предметом перехресного допиту. А це було б важко, якщо держава перебування не співпрацювала б” [6, с.157].

У даному випадку не все виглядає цілком логічно. Безумовно, що судовий розгляд може бути ефективним лише за наявності відповідних доказів, в тому числі живих свідчень. Але ж вилучати всі судові розгляди лише через те, що в деяких справах може неможливо буде отримати необхідні докази, не варто.

Другим недоліком Акта є те, що він не позбавляє імунітету від судового розгляду у Великій Британії за міжнародні злочини, а позбавляє імунітету лише тих осіб, яким вже висунуто обвинувачення МКС. А це означає, що глави держав та дипломати можуть знаходити свій „притулок” у Великобританії, уникаючи тим самим справедливого покарання.

Особливо складним, як теоретично, так і практично, є питання про відповідальність за злочини, вчинені під час внутрішньодержавних збройних конфліктів. З політичних міркувань держави часто можуть надавати переваги амністіям, над судовим переслідуванням [10, с.8]. Статут МКС надає право Суду відхиляти юрисдикцію у випадку, коли держава, провівши розслідування, вирішила не проводити судового розгляду „якщо рішення не стало наслідком небажання чи нездатності держави насправді проводити судові розгляди”. Ця обставина наводить на думку, що рішення не проводити судового розгляду з причини примирення не означає вилучення юрисдикції МКС. І це цілком справедливо. Більше того, таке рішення не повинно скасовувати юрисдикцію будь-якої держави, яка дає своїм судам універсальну юрисдикцію над міжнародними злочинами, А тому посадові особи, які отримали певні вигоди від примирення в межах своєї власної держави, не повинні стверджувати про свій імунітет при здійсненні поїздки за кордоном. Очевидно, що ця обставина є також певною перешкодою для парламенту нашої держави у справі ратифікації Статуту МКС.

_________

1.Боботов С.В. Буржуазная юстиция.Состояние и перспективы развития. – М., 1989.

2.Женевская конвенция от 12 августа 1949 г. об улучшении участи раненых и больных в дейстующих армиях: Женевские конвенции от 12 августа 1949 г. и Дополнительные протоколы к ним. – М.: 1997г. – 320с.

3.Женевская конвенция от 12 августа 1949 г. об улучшении участия раненых, больных и лиц, потерпевших кораблекрушение, из состава вооруженных сил на море// Там же.

4.Женевская конвенция от 12 августа 1949 г.об обращении с военнопленными// Там же.

5.Женевская конвенция от 12 августа 1949 г. о защите гражданского населения во время войны// Там же.

6.Bigman G. Bringing International Criminals to Justice// Human Rights, Human Wrongs. – Oxford Univ.Press, 2002.

7.Goldstone R. For Hunanity: Reflections of a War Crimes Investigator. – New Haven: Yale Univer. Press, 2000.

8.Bradley S. Reaching Judgment at Nurembery: The Untold Story. – New York, 1976; Persico J. Nurembery: Infamy on Trial. – New York, 1994.

9.Telford Taylor The Anatomy of the Nuremberg Trial. A Personal Memoir. - New York; Knopf, 1992.

10.Cassese A. On the Current Trends towars Criminal Prosecution and Punishmend of Breaches of International Humanitarian Law // European Jornal of Internatioal Law. 1998. Vol.9. Р. 2-1

ACTUAL PROBLEMS OF INTERNATIONAL HUMANITARIAN LAW

Vasyl Repetsky

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 79-47-10

The article deals with the main tendencies of the modern Humanitarian Law. It concerns first of all to the activity oh International Criminal Court coucerning implementation of International Criminal responcibility of individuals for violation of International Humanitarian Law.

Key words: International Criminal Court, Criminal Jurisdiction, Universal jurisdiction, immonity, armed conflicts.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 341:061.1ЄС

ПРАВОВІ АСПЕКТИ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Михайло Микієвич

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел.(0322) 964-199

Розглядаються процеси розширення Європейського Союзу. Досліджуються основні критерії набуття членства в ЄС. Аналізується досвід країн Центрально-Східної Європи, щодо шляхів і механізмів їх вступу до Європейського Союзу.

Ключові слова: Європейський Союз, розширення ЄС, треті країни, критерії набуття членства в ЄС.

Сучасний етап розвитку Європейського Союзу (ЄС) об’єктивно необхідно досліджувати через призму його останнього безпрецедентного розширення, коли членами ЄС стали десять нових країн: Польща, Угорщина, Чехія, Словакія, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр і Мальта. Вступ нових членів зобов’язує Європейський Союз переглянути свої внутрішньо правові і інституційні механізми для подальшого ефективного функціонування в розширеному складі, оскільки, з моменту створення Європейських Співтовариств основні підходи до реалізації їх цілей і принципів, фактично, залишились незмінними.

Тому, особливо важливим видається дослідження правових аспектів розширення Європейського Союзу, відповідних змін правової і інституційної системи ЄС, пов’язаних із цими процесами. Крім того, метою даної статті є аналіз досвіду країн ЦентральноСхідної Європи по виконанню основних вимог членства в Європейському Союзі, через призму його запозичення і використання на відповідних стадіях Україною, яка проголосила стратегічною метою своєї зовнішньої політики повноправне членство в Європейському Союзі. [12]

Дослідження процесів розширення в ЄС є актуальним як для вітчизняних, так і для зарубіжних дослідників. Важливими у цьому контексті видаються праці В.Муравйова, Р.Петрова, О.Шпакович, В.Коваля, І.Березовської, В.Копійки, Г.Немирі та ін. Серед зарубіжних вчених дану проблематику досліджували М.Кремона, Р.Арнольд, К.Сміт, Бруно де Вітте, А.Інотай, А.Татам, Л.Ентін та інші дослідники.

Першим етапом розширення Європейського Союзу стало набуття статусу повноправних членів у 1973 році Великобританією, Данією та Ірландією [13]. Характерною рисою цього етапу розширення стала окрема позиція Великобританії, яка традиційно вважаючи себе особливою частиною європейського континенту, хотіла відігравати центральну роль в процесі об’єднання Європи. З цією метою, власне, Великобританія ініціювала створення паралельної Європейським Співтовариствам структури – Європейської Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ), договір про яку набув чинності 3 травня 1960 року, після його підписання Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією і Швецією.

Створення ЄАВТ було спрямоване на розширення взаємної торгівлі учасників і в торговій політиці між державами ЄАВТ передбачалися відміни митних зборів і кількісних обмежень. На відміну від римських договорів, договір про ЄАВТ не передбачав об’єднання влади і заснування спільних інститутів, уповноважених вести правотворчу діяльність, і не передбачав створення єдиних зовнішніх митних тарифів [7,

с.77-80].

Стосовно Норвегії, то вона декілька разів пройшовши шлях від проведення переговорів до підписання угоди про вступ до ЄС, все-таки змушена була відмовитись

© Михайло Микієвич, 2005

від членства, оскільки населення на референдумах (востаннє 28 листопада 1994 року) більшістю голосів проголосувало проти вступу в Європейський Союз.

Норвезький історик і спеціаліст з міжнародних відносин У.Рісте у своїй фундаментальній праці „Історія зовнішньої політики Норвегії” виділяє три основні причини офіційних відмов його країни від набуття членства в ЄС. На його думку, перша причина пов’язана із певною відсутністю динамізму в розвитку, у свій час, Європейських Співтовариств. . В цей момент противники європейської інтеграції, справді, могли порівнювати економічний спад і проблеми, які переживали в певні моменти Європейські Співтовариства, із зростаючим процвітанням власної країни, що базувалось на зростаючих доходах від видобутку нафти. Другою причиною збереження особливих зовнішньополітичних позицій Норвегії було зміцнення її зв’язків з НАТО і США, що усунуло всілякі перестороги, щодо того, що відмова від членства в Європейських Співтовариствах може привести до її ізоляції в сфері політики і безпеки. І, нарешті, третьою, можливо найважливішою причиною автор називає відкриття нафтогазових родовищ у Північному морі і початок їх промислової експлуатації. [9, с.330-331]

Досвід Норвегії можна рекомендувати для більш детального вивчення, оскільки, України при певних сприятливих економічних і політичних обставинах, не будучи повноправним членом Європейського Союзу, може використовувати такі форми і механізми співпраці з ним і, безпосередньо, державами-членами ЄС, які здатні забезпечити відповідний доступ до європейських свобод і цінностей, навіть без формального вступу в Європейський Союз.

Наступним членом ЄС з 1981 року стала Греція, договір про приєднання якої було підписано 28 березня 1979 року. На думку В.Копійки та Т.Шинкаренко, „вступ Греції до Співтовариства мав принципово важливе значення, оскільки він не тільки передував подальшому розширенню ЄЕС на Середземноморський регіон, але й сприяв удосконаленню самого механізму розширення... Переговори про вступ Греції до ЄЕС продемонструвати ефективність класичного методу розширення, який базувався на вимогах першочергового виконання країнами-кандидатами комунітарних правил та принципів під час перехідного періоду” [5, с.196]

Після вступу Греції, наступним етапом розширення, стало укладення відповідних угод про приєднання у червні 1985 року з Іспанією і Португалією, які набули чинності з 1 січня 1986 року [14]. Унаслідок проведення переговорів про вступ з цими країнами було вирішено багато суперечливих питань, щодо приведення до відповідності з вимогами Співтовариств внутрішніх стандартів країн-кандидатів, особливо у сфері сільського господарства, що, традиційно є надзвичайно чутливою галуззю для європейських країн.

Австрія, Швеція і Фінляндія підписали відповідні договори і стали членами Європейського Союзу з 1995 року [15]. Особливістю цього етапу розширення ЄС, стала необхідність узгодження членства цих країн в Європейському Союзі з їх статусом нейтральних держав. Мова йшла, зокрема, про форми участі Австрії, Швеції та Фінляндії у реалізації спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС.

Британська дослідниця М.Кремона вірно зауважує, що етап розширення 1995 року був першим після набуття чинності Маастрихтським договором, яким спільна зовнішня політика і політика безпеки Європейського Союзу були визначені окремо, як одна з основних „опор” ЄС і врегульовані окремим V розділом договору [10, с.182]. Вирішення даної ситуації передбачене загальною Декларацією про спільну зовнішню політику і політику безпеки ЄС, яка складає невід’ємну частину договору про приєднання згаданих країн до Європейського Союзу. Зокрема, у ній зазначалось, що „нові держави-члени, з моменту їхнього приєднання повинні бути готовими і мати здатність повною мірою і активно брати участь в спільній зовнішній політиці і політиці безпеки, як визначено Договором про Європейський Союз”.

Останній, на сьогоднішній момент, етап розширення відбувся, коли з 1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали 10 нових держав: Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва і Латвія.

Таким чином, цей безпрецедентний етап розширення визначив загальні засади і умови вступу нових держав до ЄС, які будуть актуальними упродовж тривалого періоду для нових країн-кандидатів на членство в Європейському Союзі.

Загальні правила вступу регламентуються ст.49 Договору про Європейський Союз: „Будь-яка європейська держава, що визнає і поважає принципи, визначені у ст.6(1) може звернутися із проханням про прийняття її в члени Союзу. Для цього вона повинна надіслати свою заяву до Ради, яка після консультацій з Комісією та отримання згоди Європейського Парламенту, одноголосно приймає рішення”.

Умови приєднання до договорів, на основі яких заснований Союз, і всі пов’язані з цим заходи є предметом домовленостей між державами-членами та державоюкандидатом. Ця угода підлягає ратифікації всіма державами-членами згідно з їхніми конституційними нормами”.

Стосовно згаданої ст..6 Договору про Європейський Союз, то вона передбачає, що „Союз базується на спільних для всіх держав-членів демократичних засадах верховенства права, визначення основних людських прав і свобод”.

Для набуття статусу повноправного члена ЄС, країни-кандидати повинні відповідати певним вимогам, які за місцем їх прийняття отримали назву „копенгагенських критеріїв” і, які конкретизували, у свою чергу, відповідні статті установчих договорів Європейського Союзу. Зокрема, рішеннями Європейської Ради у Копенгагені, 21-22 червня 1993 року було передбачено, що асоційовані країни Центральної та Східної Європи, які мають таке бажання, можуть стати членами Європейського Союзу, якщо ці держави зможуть взяти обов’язки членства, виконавши відповідні вимоги [16]. Тобто, для отримання статусу повноправного члена ЄС країна кандидат повинна: 1)створити стабільні інститути, що гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини і захист національних меншин (мова йде про забезпечення політичних критеріїв вступу); 2) створити функціональну ринкову економіку, здатну справлятися з конкуренцією і дією ринкових сил в Європейському Союзі (тобто, виконати економічні критерії вступу); і 3) володіти здатністю приймати на себе зобов’язання членства в ЄС, включно із виконанням завдань і вимог Економічного і Валютного Союзу (йдеться про критерій поширення на країну кандидата acquis communautaire, або критерій членства).

Крім того, в літературі виділяється ще один критерій, який був сформульований Європейською Радою в Копенгагені, як „здатність Союзу приймати нових членів, одночасно підтримувати рушійну силу європейської інтеграції, що становить важливий спільний інтерес, як Союзу, так і країн-кандидатів” [11, с.113].

В своєму окремому документі „Порядок денний 2000” Комісія ЄС деталізувала зміст копенгагенських критеріїв вступу, передбачивши конкретні завдання для країнкандидатів на вступ [17]. Стосовно виконання політичних критеріїв, то країни повинні досягти: забезпечення вільних парламентських і президентських виборів і виборів органів місцевого самоврядування; створення і розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежності засобів масової інформації; прийняття законодавства і створення відповідних інституцій, щодо захисту прав меншин; посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією; посилення боротьби і створення правових бар’єрів, щодо відмивання грошей; створення надійних і дієвих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ, гарантій незалежності судової влади, покращення функціонування судових органів; захист особистих прав і свобод людини

[6,с.41].

Щодо досягнення економічних критеріїв вступу в ЄС, то вони повинні бути забезпечені шляхом: рівноваги між попитом і пропозицією, що повинно бути зумовлено вільною дією ринкових сил; лібералізації цін і торгівлі; відсутності значних перешкод для виходу на ринок; функціонування відповідної правової бази, особливо, стосовно захисту права власності та виконання договірних зобов’язань; досягнення макроекономічної стабільності; відповідного рівня і темпів торговельної інтеграції країни з Європейським Союзом перед розширенням; наявності достатньої частки малих фірм у структурі економіки, оскільки вони, як правило, отримують більшу вигоду від спрощеного доступу на ринок [8, с.9; 1, с.257-272].

Третій копенгагенський критерій членства передбачав необхідність для країникандидата прийняти зобов’язання, щодо всього обсягу acquis communautaire, які, відповідно, передбачили обов’язок узгодження 31 сфери: 1) вільний рух товарів; 2) вільний рух робочої сили; 3) вільний рух послуг; 4) вільний рух капіталів; 5) законодавство про підприємства; 6) конкурентна політика; 7) сільське господарство; 8) рибне господарство; 9) наука та дослідницька діяльність; 10) спільна зовнішня політика і політика безпеки; 11) охорона прав інтелектуальної власності та інших сферах. [6, с.43]

Кожна із 10 країн-членів пройшла власний, хоча, і багато в чому подібний, шлях до повноправного членства в Європейському Союзі. На думку вітчизняної дослідниці Н.Гнидюк, можна виділити дві основні моделі реалізації політики вступу в Європейський Союз [3, с.112-121]. Чесько-угорська модель (яку було запроваджено, також, і в Словаччині) передбачала, що основна відповідальність за формування відносин з ЄС лягає на міністерство закордонних справ. Стосовно другої моделі, яку можна назвати словенсько-балтійською, то повноваження у цих країнах у сфері європейської інтеграції були розподілені між міністерством закордонних справ, яке, в основному, відповідало за політичні відносини, та іншою інституцією, яка здійснювала координацію всіх заходів щодо реалізації стратегії вступу, а в деяких країнах, також і за ведення переговорів про приєднання до ЄС.

Проте, досвід нашого найближчого сусіда – Польщі показує, що координаційний орган по співпраці з ЄС повинен бути завжди розміщений якомога ближче (мається на увазі повноваження та відповідальність) до виконавчого органу, що є особливо важливим на перших етапах взаємовідносин з ЄС. Крім того, потрібно залучати до вирішення питань європейської інтеграції всі без виключення державні органи, показуючи їхню роль, завдання та відповідальність у даній сфері [4, с.205-206].

Однією із головних умов досягнення критеріїв acquis communautaire є наближення національного законодавства країн-кандидатів до стандартів Європейського Союзу, що, зокрема було передбачено прийнятою у 1995 році на засіданні Європейської Ради в Каннах Білою Книгою про підготовку асоційованих держав Центральної і Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок ЄС, у формі методичних рекомендацій з наближення національного права до права ЄС у цій сфері [18].

При цьому, важливою складовою процесу гармонізації національного права з правом ЄС визнавався превентивний контроль над правотворчим процесом з метою недопущення прийняття законодавства, що суперечить праву ЄС. З цією метою, у державах-кандидатах були запроваджені механізми перевірки актів на відповідність праву ЄС, як на рівні уряду, так і на рівні парламенту [2, с.192].

Таким чином, досвід вступу нових 10 країн у Європейський Союз показав, що ними була проведена колосальна робота по виконанню копенгагенських критеріїв і процесуальних норм права ЄС, яка вимагала забезпечення повною мірою потенціалу усіх державних органів і громадського сектору країни. Видається необхідним, у цьому контексті, створення окремого органу під патронатом віце-прем’єр-міністра з питань європейської інтеграції, який повинен координувати в Україні діяльність по вступу до Європейського Союзу, звичайно, із збереженням за Міністерством закордонних справ України функцій політичного координатора. З іншого боку, вступ до європейського Союзу не може бути самоціллю, а лише засобом досягнення політичної стабільності і економічного добробуту в країні, оскільки спектр правових механізмів співпраці з ЄС дозволяє вирішувати проблеми співробітництва з ним і його країнами-членами в рамках існуючого правового поля, зокрема, через виконання положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, навіть, поки що, без набуття статусу повноправного члена Європейського Союзу.

_________

1.Гагарина Г.Ю.,Громыко Г.В., ОкрутЗ.М., Сагинова О.В. Экономика Европейского Союза: учебник. – М., 2003

2.Гармонізація національних правових систем з правом ЄС. – К., 2004

3.Гнидюк Н. Координація європейської політики в державах-членах та країнахкандидатах до Європейського Союзу // Механізми координації європейської політики: практика країн-членів та країн-кандидатів. – К., 2003

4.Гонцяж Я. Польща – механізми координації європейської політики // Механізми координації європейської політики: практика країн-членів та країн-кандидатів. – К., 2003

5.Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: заснуванні і етапи становлення. –

К., 2001

6.Критерій членства в СОТ, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи для України. – К., 2004

7.Микієвич М. Міжнародно-правові аспекти співробітництва Європейського союзу з третіми країнами. – Львів, 2001

8.Немиря Г. Європейський Союз і Україна: старі партнери – нові сусіди? // Розширення ЄС. Аналітичний щоквартальник. – 2003. - №1

9.Ристе У. История внешней политики Норвегии. – М., 2003

10.Cremona M. The Impact of Enlargement: External Policy and External Relations // The Enlargement of the European Union – Oxford – 2003

11.Smith K. The Evolution and Application of EU Membership Conditionality // Ibid.

12.Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. Указ Президента України від 11 червня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. -

№24. – ст.870

13.Acts of Accession relating to Denmark, Jreland, Norway and United Kingdom // OJ. – 1972. – L 73/5.

14.Acts of Accession relating to Spain and Portugal // OJ. – 1985. – L 302/9

15.Act concerning the conditions of accession of the Kingdom of Norway, the Republic of Austria, the Republic of Finland and the Kingdom of Sweden and the adjustments to the Treaties on which the European Union is founded // OJ. – 1994. – C 241/9

16.European Council. Conclusions of the Presidency, 11-12 June, Copenhagen // Bull, EC. – 1993. - #6. – Point 1.13 I.26

17.European Commission Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union // EU Bulletin. Supplement. – 1997. - #5

18.White Paper. Preparation of the associated countries of Central and Eastern Europe for integration into the international market of the Union // COM (095). – 163 final/2.

LEGAL ASPECTS OF THE ENLARGEMENT OF THE EUROPEAN UNION:

EXPERIENCE FOR UKRAINE

Mykhailo Mykiyevych

Ivan Franko National University of Lviv

vul.Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 79-41-99

New process of the Enlargement of the European Union and basic conditions of the EU membership are considered in the article. Experience of Central-Eastern European countries regarding ways and mechanism of their access into European Union are analyzed.

Key words: European Union, the Enlargement of the EU, the Third countries, EU membership conditions.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 346

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА ТА КАПІТАЛУ (ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ І БАНКІВ)

Галина Фединяк

Львівський національний університет імені Івана Франка вул.Університетська, 1, м.Львів, 79000, e-mail: ird@franko.lviv.ua

Стаття присвячена окремим аспектам правового регулювання важливих суб’єктів сучасних міжнародних економічних відносин, а саме транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків за умови транснаціоналізації виробництва та капіталу. Звернено увагу на процеси інтернаціоналізації науково-технічного прогресу й процесу виробництва. Проаналізовано деякі норми законодавства України на предмет дефініції поняття “транснаціональна корпорація”. З огляду на сучасну діяльність транснаціональних корпорацій стверджується їх правове регулювання на національному та міжнародному рівнях. Констатується тенденція послаблення влади держав, їх суверенітету. Зазначено непристосованість традиційного законодавства України щодо регулювання груп компаній та позитивні сторони майбутнього закону України з міжнародного приватного права.

Ключові слова: транснаціональний, корпорація, банк, міжнародний, приватний, право.

Транснаціональні корпорації належать до важливих суб’єктів сучасних міжнародних економічних відносин сьогодні. Саме вони визначають характер відносин, що реалізуються через підприємницьку діяльність. Про це свідчать статистичні відомості, зокрема, про діяльність корпорацій. Так, кінець 90-х років ХХ ст. відзначається їх участю у промисловому виробництві на 40%, у міжнародній торгівлі - на 60, а в технологічних розробках - на 80% відсотків. В окреслений період корпорації утримували контроль над 90% іноземних прямих інвестицій розвинених держав, посідали основні позиції у міжнародному виробничо-технічному співробітництві та в галузях, пов’язаних з обслуговуванням міжнародного товарообігу, таких як фінансування, транспортування, страхування, інженерне консультування, комерційна інформація й реклама.

Зростає і кількість транснаціональних корпорацій. На початок ХХІ ст. їх налічувалося понад 40 тис. зі штаб-квартирами переважно у США, Японії, ЄС. Залишаючись де-факто та де-юре поза контролем держави, транснаціональні корпорації орієнтуються на вироблення автономної (корпоративної) системи регуляторів і механізмів їх забезпечення. Ця система отримала назву квазіміжнародного права.

Питання, пов’язані з правовими проблемами транснаціоналізації виробництва та капіталу, що здійснюється переважно через транснаціональні корпорації, здебільшого досліджується правниками іноземних держав. В Україні сучасний зміст поняття “транснаціональна корпорація”, вплив цих груп компаній на розвиток міжнародних економічних відносин, галузі та рівні правового регулювання майже не досліджені. Тому завданням цієї статті є підтвердження впливу транснаціональних корпорацій, а також транснаціональних банків на розвиток міжнародних економічних відносин; звернення уваги на неточність вживаного у окремих актах України терміна “транснаціональна корпорація”; звернення уваги на регіоналізм у регулюванні транснаціональних корпорацій, а також перспективність оновлення колізійного законодавства України (через призму прийняття закону України з міжнародного приватного права).

© Галина Фединяк, 2005

До явищ, які виникають внаслідок транснаціоналізації виробництва та капіталу, належить інтернаціоналізація науково-технічного прогресу та процесу виробництва. За цих умов вимоги до якості й стандартів продукції, що випускається материнськими компаніями транснаціональних корпорацій, їх філіями, дочірніми підприємствами та іншими відділеннями, диктуються світовим ринком. А отже, ці вимоги знаходять своє відображення в уніфікованих нормах, які містяться, зокрема, у міжнародних багатосторонніх договорах. Зазначене підтверджують, наприклад, норми Конвенції про право, застосовуване до договірних зобов’язань (Рим, 19 червня 1980 р.). Відповідно до її тексту, сторони можуть вільно обирати право для врегулювання правовідносин (ст. 3), проте здійснюваний сторонами вибір права не може мати своїм результатом позбавлення споживача захисту, який надається йому імперативними нормами права країни його звичайного місця проживання: а) якщо укладанню договору в цій державі передувала адресована йому спеціальна пропозиція або реклама чи якщо у цій державі були вжиті усі заходи, необхідні для укладання договору; або б) якщо замовлення від споживача було отримано іншою стороною чи її агентом у цій країні; або в) якщо йдеться про договір купівлі-продажу і споживач прибув з однієї держави в іншу й у ній передав своє замовлення, за умови, що така подорож споживача була організована продавцем з метою спонукати його придбати товар (ч. 2 ст. 5).

Іншим прикладом міжнародного регулювання інтернаціоналізації науково-технічного прогресу й процесу виробництва є застосування норм Угоди з торгових аспектів прав на інтелектуальну власність (Agreement on Trade - Related Aspects on Intelletual Property Rights - TRIP’S), відповідно до яких держави-члени Угоди повинні передбачити у національному законодавстві значні штрафи чи інше покарання за умисну підробку товарних знаків та аналогічні порушення.

Діяльність транснаціональних корпорацій зумовила внутріфірмову кооперацію. Виникли трансфертні (внутріфірмові) ціни. Почала формуватися закрита система міжнародної торгівлі, тобто ця торгівля вийшла за межі національних економічних кордонів, хоч і здійснюється всередині одного підприємства. Частка такої торгівлі зросла до 40% загального обсягу торгівлі, а в окремих галузях торгівлі сягла значно вищих показників. Наприклад, майже 70% - у торгівлі продукцією хімічної промисловості, зокрема, фармацевтичної.

Активність зазначених об’єднань суб’єктів права стала однією з істотних причин виникнення ринку євровалют, євровекселів та інших фінансових засобів функціонування міжнародної торгівлі. В основу норм, створених для їх регулювання, часто покладені ті, що мають національне походження та пройшли апробацію у правозастосувальній діяльності держав. Відомо, наприклад, що євровекселі за своїми правовими характеристиками наближаються до оборотних цінних паперів за борговими зобов’язаннями, які відомі французькому праву (одному з найпрогресивніших в зазначеному аспекті) з часу прийняття відповідного закону від 26 липня 1991 р.

Отже, відбувається транснаціоналізація виробництва та капіталу. Цей процес можна вважати процесом розширення міжнародної діяльності юридичних осіб і правових утворень, що не мають такого статусу, та переростання зазначених суб’єктів права у транснаціональні корпорації. Своєю чергою, транснаціоналізація передбачає утворення не тільки міжнародних промислових і промислово-фінансових концернів, а й транснаціональних банків. За останнє десятиріччя ці банки поряд з транснаціональними корпораціями, також стали важливими суб’єктами сучасних міжнародних економічних відносин. Часто власність цих суб’єктів зливається, утворюючи транснаціональний фінансовий капітал. У контексті викладеного доцільно зауважити, що в Україні останнім часом активно приймається законодавство, спрямоване на участь її банків у міжнародних відносинах (відносинах з “іноземним елементом”). Проте чинне законодавство потребує