Политвесник

Європейська космічна агенція здійснюють експертну оцінку наукових, технічних і комерційних аспектів, в які Україна могла б зробити свій внесок в межах програми “Галілео”.

Як бачимо, співпраця України та розширеного ЄС у сфері безпекової та оборонної політики – складний і суперечливий процес, який залежить не лише від стану військового та оборонно-промислового сектору, а й (чи не передусім!) від політичних чинників. Йдеться про готовність до співпраці європейських партнерів та про дотримання курсу євроатлантичної та європейської інтеграції Україною. І перший, і другий чинники тривалий час залишали бажати кращого. Перші кроки уряду Президента В. Ющенка дають надію на те, що кроки України в цьому напрямі буде інтенсифіковано та скеровано в ефективніше русло.

Для успішної співпраці та входження в європейський оборонний та безпековий простір важливим є активне використання досвіду сусідніх східноєвропейський держав щодо фінансового вирішення питань про залучення коштів для розширення ринку озброєнь та модернізації національних Збройних сил. Найвірогідніше, що Україні вже не вдасться отримати досить вигідні умови, на яких вступали до ЄС та НАТО її західні сусіди, проте вона може ініціювати вироблення для неї індивідуального плану допомоги як для деражави, яка єдина серед країн – колишніх республік СРСР має такий високий рівень партнерства з ЄС та НАТО у безпековій та оборонній сферах (на відміну від неї – Росія не ставить за кінцеву мету європейської чи євроатлантичної інтеграції повну інтеграцію).

Для налагодження співпраці з ЄС у сфері СЄБОП важливою є співпраця з НАТО, зокрема в межах Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань військової реформи, адже ЄС та НАТО висувають однакові вимоги до оборонної спроможності держав. До того ж, оскільки серед членів ЄС та НАТО ми маємо сьогодні свого стратегічного партнера – Польщу, та інші східноєвропейські держави (зокрема, Латвію, Чехію та Словаччину), які вже не раз засвідчували свою готовність сприяти євроатлантичній та європейській інтеграції України, то головним завданням України є не відступати від заявлених цілей, а виявляти більше ініціатив зі свого боку щодо майбутнього співпраці. За теперішньої підтримки східноєвропейських сусідів Україна має нагоду через активну задіяність у миротворчих місіях ЄС максимально наблизитися до військових та оборонних стандартів ЄС–НАТО та стати їхнім надійним партнером. Водночас є надія, що перемога демократичних сил на виборах в Україні витримає випробування часом і примусить європейських партнерів подивитися на неї не як на інертного партнера Росії, а як на державу, яка здатна самостійно діяти на міжнародній арені, формулювати власну позицію та втілювати її в реальній політиці.

_________

1.Communication from the Commission to the Council and the European Parliament: Wider Europe — Neighbourhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours. – COM (2003) 104 final. – Brussels, 11.3.2003. – 26 с.

2.Nye J. S., Understanding International Conflicts: an introduction to theory and history. – Harvard University, 2000. – 243 р.

3.Бодрук О. С. Європейські прагення й американські можливості // Політика і час. – 2004. – № 4. – С. 12-21.

4.Krauthammer C. Re-imagining NATO. Long live NATO // The Washington Post. – Friday, 24.05.2002. – P. A35. http://www.washingtonpost.com/ac2/wp- dyn?pagename=article&contentId=A2097-2002May23&notFound=true, 15.11.2004.

5.Treaty Establishing a Constitution for Europe // Official Journal of the European Union – 16.12.2004. – Vol. 47 – 474 р.

6.A Secure Europe in a Better World. European Security Strategy. – Brussels, 12 December 2003. URL: http://ue.eu.int/uedocs/cmsUpload/78367.pdf, 15.01.2004.

7.Концепція про формування єдиного економічного простору від 19 вересня 2003 р. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi, документ 997_990, 10.05.04.

8.Їжак О. Безпекова складова сусідства України з Європейським Союзом: Доповідь на семінарі „Регіональна політика ЄС після його розширення”, м. Мукачево, 9-10

червня 2004 р. http://www.db.niss.gov.ua/, 10.11.2004.

9.More than Neighbours: the Enlarged EU and Ukraine - New Relations.– Stefan Batory Foundation and International Renaissance Foundation; Warsaw; Kiev. – 2004. –110 р.

10.Голопатюк Л. С. Миротворча діяльність Збройних Сил України у сучасній системі міжнародної безпеки // Оборонна політика України: реалії та перспективи. Матеріали міжнародної конференції м. Київ, 19 вересня 2003 р. – К., 2004. – 214 с.

11.Бадрак В. Україна на світовому ринку озброєнь. // Центр армії, конверсії та роззброєння. http://www.niss.gov.ua/cacds/resu/0525.html, 5.08.2004.

12.Ключова складова Євроінтеграції. З “круглого столу” // Політика і час.– 2004. – № 5.

– С. 21-38.

13.Towards a Space Agency for the European Union / Report by Carl Bildt, Jean Peyrelevade, Lothar Spät to the European Space Agency Director General. – Brussels,

9.11.2000. – 16 р.

INFLUENCE OF EU ENLARGEMENT ON THE COOPERATION WITH UKRAINE IN THE FIELD OF COMMON EUROPEAN SECURITY AND DEFENCE POLICY

Halyna Zavoritnya

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine tel.: (0322) 964-656, е-mail: galka_zavor@yahoo.com

The article elucidates the problem of EU-Ukrainian co-operation in the field of Common European Security and Defence Policy considering Action Plan EU-Ukraine (21.02.2005) and Treaty establishing the Constitution for Europe (26.10.2004). It points out the role of new East-European EU-members in this process. There is analyzed the probability of establishing of common security area in the framework of Single Economic Area with Russia, Byelorussia and Kazakhstan. The NATO role is also emphasized.

Key words: security and defence cooperation, Action Plan EU-Ukraine, Eastern European countries, Treaty establishing a Constitution for Europe, Single Economic Area.

Стаття надійшла до редколегії 15.02.2005, прийнята до друку 22.05.2005.

УДК 327.56

МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВ’ЯЗАННЯ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Олександр Кучик

Львівський національний університет ім. І.Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел.(0322) 964-132

Розглядаються основні елементи миротворчої діяльності міжнародних організацій в період “холодної війни”. Особливу увагу звернено на проблеми підвищення ефективності в діяльності міжнародних організацій як інструменту запобігання локальних та міжнародних конфліктів.

Динаміка сучасних міждержавних політичних відносин зайвий раз загострює увагу численних вчених на питаннях зростання ефективності діяльності міжнародних організацій в сфері забезпечення та підтримки миру у світі. При цьому людство набуло доволі багатий досвід миротворчості, особливо за участю міждержавних організацій, покликаних не лише оптимізувати міждержавні відносини, але й поставити перешкоду на шляху загострення відносин та трансформації суперництва до локального чи міжнародного конфлікту. Період “холодної війни” багатий міжнародними конфліктами локального характеру з тенденцією до переростання в конфлікти глобальні, ставлять перед науковцями завдання узагальнення досвіду миротворчості в діяльності міжнародних організацій та визначення шляхів та методів оптимізації їхньої діяльності у цій сфері

Говорячи про діяльність міжнародних організацій періоду “холодної війни” доцільним видається зробити короткий екскурс в теоретичні підходи до визначення сутності міжнародних організацій та міжнародних політичних відносин зокрема. Однією з найвпливовіших в рамках науки про міжнародні відносини в ХХ ст. стала школа політичного реалізму, що сформувалася в кінці 1930-х – 1940-х рр. В рамках цієї школи працювали Рейнхольд Нібур, Ніколас Спайкман, Ганс Моргентау, Джордж Кеннан, Арнольд Уолферс, Раймон Арон, Генрі Киссинджер, Збігнев Бжезінській і ін. Своєрідним маніфестом політичного реалізму стала книга, що вийшла у світ в 1948 р., Ганса Моргентау «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу і мир». Як центральна дослідницька мета Г.Моргентау ставить створення раціональної теорії міжнародної політики. З погляду політичного реалізму, об'єктивні закони суспільства кореняться в людській природі, головним проявом якої є інстинктивне жадання людиною влади, а боротьба за владу завжди є боротьбою всіх проти всіх. Подібне розуміння природи людини екстраполюється політичними реалістами і на суспільство в цілому і взаємостосунки на міжнародній арені: в таку ж боротьбу за владу і домінування в міжнародній політиці в котру втягнуті всі без винятку держави.

В центрі уваги політичних реалістів знаходиться суверенна держава – головний і часте єдиний актор в міжнародних відносинах. Для них відмінності у внутрішньому пристрої тих або інших держав не мають значення, оскільки кожне переслідує свої об'єктивно існуючі національні (а точніше національно-державні) інтереси. Остання

© Олександр Кучик, 2005

категорія є для політичного реалізму ключовою.6 Конкретне «наповнення» національних інтересів держави в історичній перспективі може змінюватися. «тип інтересу, що визначає політичні дії в конкретний історичний період, – пише Г.Моргентау, – залежить від політичного і культурного контексту, в рамках якого формується зовнішня політика», сама ж категорія національного інтересу об'єктивна, а відстоювання національних інтересів в їх конкретному «наповненні» є для Г.Моргентау, «головним критерієм правильності зовнішньої політики держави»7. Визнання об'єктивності категорії національного інтересу спричиняє за собою визнання неминучості конфлікту інтересів різних держав. Конфліктогенность міжнародного середовища робить центральною проблемою міжнародної політики збереження миру та гарантування безпеки. При цьому безпека розглядається політичними реалістами, насамперед, у військово-силовому та державно-центричному вигляді. Ця сфера реальної політики і дослідницька проблематика, пов’язана з нею, є досить актуальною і в наш час.

Розпад біполярної системи зняв умовний поділ на сфери впливу світових лідерів. Однак, така трансформація не принесла світові ні миру, ні стабільності: замість дієвих механізмів узгодження позицій у Раді Безпеки ООН, на перший план вийшла „превентивна дипломатія”, яка часто перетворюється на дипломатію превентивних збройних втручань. Діяльність міжнародних організацій, як виразників національнодержавних інтересів держав-членів, у сфері припинення та розв’язання міжнародних конфліктів, привертає участь в цих процесах Організації Об’єднаних Націй, яка є показовим прикладом такої діяльності.

Міжнародно-правовими підставами діяльності ООН з підтримки миру і безпеки можна підрозділити на декілька груп:

1)заходи з заборони застосування сили. Їх ядро – частина 4 статті 2 Статуту, що закріплює у вигляді одного з базових принципів взаємостосунків між державами зобов'язання “утримуватися. від загрози силою або її вживання як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з метою Об'єднаних Націй”. Відповідно до Статуту ООН легальним використанням військової сили вважається тільки індивідуальна або колективна самооборона (стаття 51 Статуту).

2)заходи мирного розв’язання суперечок, що визначені VI главою Статуту (Мирне розв’язання спорів). Стаття 33 містить перелік таких заходів, покликаних розв’язати будь-який спір між державами:

•переговори,

•обстеження,

•посередництво,

•примирення,

•арбітраж,

•судовий розгляд,

•звернення до регіональних організацій або угод.

Стаття фіксує також зобов'язання сторін, що беруть участь в суперечці, “продовження якої могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки”, прагнути вирішити його мирними засобами.

Розділ VII Статуту ООН, містить “дії відносно загрози миру, порушення миру і актів агресії”:

6 Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социальноолитический журнал. 1997. №.2.- С191 – 197.

7 Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социальнополитический журнал. 1997. №.2. – С.197.

3) вживання тимчасових заходів з припинення порушень миру передбачається статтею 40 Статуту. Згідно її положенням Рада Безпеки, “щоб запобігти погіршенню ситуації” і до винесення своїх рекомендацій щодо заходів, уповноважується “зажадати від зацікавлених сторін виконання тих тимчасових заходів, які вона визначить як необхідні або бажані”;

4) рішення про примусові заходи безпеки без використання збройних сил (стаття 41 Статуту): Рада Безпеки уповноважена вирішувати, які з подібних заходів повинні бути прийняті в кожному конкретному випадку. Вони можуть включати “повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення аж до розірвання дипломатичних відносин з державою”;

5)примусові заходи безпеки з використанням військової сили передбачені статтею 42 Статуту. У випадку, коли РБ ООН визнає, що заходи примусу, передбачені статтею 41, недостатні, вона “уповноважена вживати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які є необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду і інші операції повітряних, морських або сухопутних сил країн-членів Організації”.

6)заходи по роззброєнню визначені статтею 11, що уповноважує ГА ООН “розглядати принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь”, в статті 26, що встановлює відповідальність РБ ООН “за формування планів створення системи обмеження озброєнь”, а також в статті 47, яка передбачає створення Військово-штабного комітету, в повноваження якого входять і питання “регулювання озброєнь і можливого роззброєння”.

7)заходи з використання регіональних організацій безпеки (стаття 52) передбачає заходи по мирному врегулюванню суперечок з використанням регіональних організацій,

астаття 53 включає положення про можливість використання Радою Безпеки такі регіональні угоди або органи для примусових дій під її керівництвом”. Рада Безпеки “повинна бути завжди повністю інформована про дії, зроблені або заплановані через

регіональні угоди або регіональними органами, для підтримки міжнародного миру і безпеки” (стаття 54). 8

Конфлікт, що розділив в роки “холодної війни” Захід і Схід, багато в чому служив непереборною перешкодою для реалізації цілей забезпечення міжнародного миру і безпеки, зафіксованої в Статуті ООН. Неможливість у ряді випадків ухвалення рішень в Раді Безпеки через розбіжності великих держав часто породжувала спроби знайти “обхідні шляхи” і вдатися до ревізії повноважень органів ООН або “ліберального тлумачення” Статуту.

Виходячи з компетенції Міжнародного Суду, він також може впливати на конфлікти. Проте в реальності його вплив мінімальний. Він розглядає лише декілька справ щорічно, причому вони рідко зачіпають серйозні міжнародні конфлікти.

Повноваження Генерального секретаря в даній сфері зафіксовані в статті 99 Статуту, яка констатує, що “Генеральний секретар має право доводити до відома Раду Безпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки”. Хоча дані повноваження реалізуються Генеральним секретарем достатньо рідко, він може здійснювати вплив на розв’язання конфлікту, наприклад, шляхом посередництва або переговорного процесу між конфліктуючими сторонами.

Статутом ООН передбачено створення ще одного органу – військово-штабного комітету (ВШК), що складається з Начальників штабів постійних членів РБ ООН або їх представників і покликаного “давати поради і надавати допомогу Раді Безпеки з усіх питань в справі підтримки міжнародного миру і безпеки щодо застосування військ, наданих в його розпорядження” (стаття 47). Пункт 3 тієї ж статті припускає

8 Див. Статут Організації Об’єднаних Націй.

відповідальність військово-штабного комітету “за стратегічне керівництво будь-якими збройними силами, наданими в розпорядження Ради Безпеки” членами ООН відповідно до положень статті 43 Статуту. Навесні 1947 р. в рамках ВШК йшла підготовка спеціальної доповіді Раді Безпеки ООН щодо загальних принципів організації збройних сил, що надаються членами Організації в розпорядження РБ ООН. Обговорення проходило в напруженій боротьбі прихильників різних підходів, і з деяких питань так і не вдалося досягти згоди, зокрема, з питання про умови надання збройних сил постійними членами РБ. В цій ситуації ВШК виявив свою неспроможність і надалі працював швидше номінально, не надаючи істотної допомоги у процесі розв’язання конфліктів.

Вцілому можна стверджувати, що міжнародно-правові і інституційні підстави, передбачені Статутом ООН, складають систему колективної безпеки, що доповнила право суверенних держав на самооборону правом міжнародного співтовариства запобігати війні. Проте міжнародно-політичні реалії практично відразу породили перешкоди на шляху реалізації заходів в рамках системи колективної безпеки. Формула колективної безпеки: напад на одного члена є напад на всіх – припускає однакове ставлення до всіх жертв і до всіх “порушників порядку”. Але в умовах “холодної війни” та біполярної системи міжнародних відносин реалізувати подібну “ідеальну модель” було практично неможливо. Так, наприклад, складно собі уявити, щоб одна з наддержав

– СРСР або США – виступила проти своїх союзників по військово-політичних блоках, бо прагнення зберегти союзників у “холодній війні” явно домінувало над міркуваннями необхідності реалізації в повному обсязі справедливої ідеї колективної безпеки. За тим, які саме держави розглядалися як “жертви”, для допомоги яким слід вживати зусилля в рамках ООН, завжди стояли інтереси великих держав. Слід також мати на увазі практичну “неосудність” великих держав. Крім права вето в РБ ООН, що відображало не тільки особливу відповідальність великих держав-переможниць в Другій світовій війні, скільки вбудований механізм їх власної безпеки в можливому конфлікті один з одним, їх пригнічуючу могутність як ядерних держав завжди служило межею для можливого розгортання колективних сил проти однієї з них. Іншими словами, ця система могла бути реалізована проти тих держав, які не володіли статусом великих держав. Окрім цього, реалізації ідеї колективної безпеки на практиці в рамках світової організації, об'єднуючої десятки держав, дуже складна і надто дорога. Дії держав, що входять в Організацію, визначаються насамперед міркуваннями досягнення власних національних інтересів.

Реалізація цілей ООН стала серйозним випробуванням механізмів ООН у сфері підтримки миру і безпеки. Йдеться про дії, які часто називають першою силовою операцією, яка велася від імені ООН, – відносно Північної Кореї в 1950-1953 рр. 7 липня 1950 р., реагуючи на вторгнення Північної Кореї в Південну в червні 1950 р., РБ ООН прийняла резолюцію з корейського питання. На знак протесту проти відмови відновлення права КНР в ООН (місце Китаю займав уряд Тайваню) представник СРСР в Раді Безпеки Я.Малік не брав участь в засіданні, на якому і була прийнята вказана резолюція. Коли радянський представник в РБ ООН знов зайняла своє місце, рішення з корейського питання були заблоковані через використання ним права вето. В цій ситуації під впливом США, що контролювали більшість в Генеральній Асамблеї (для ухвалення рішення більшістю в 2/3 були необхідні голоси союзників по НАТО, британських домініонів, латиноамериканських країн і всього 1-2 азіатських держав), 3 листопада 1950 р. ГА ООН була прийнята резолюція 377 (V) “Єдність на користь світу”. Ця резолюція свідчила, що “невиконання Радою Безпеки обов'язків від імені всіх держав-членів Організації. не звільняє членів Організації від їх зобов'язань і не звільняє Організацію Об'єднаних Націй від покладеної на неї Статутом відповідальності за підтримку міжнародного миру і безпеки”. Іншими словами резолюція стверджувала, що якщо передбачений Статутом ООН орган – Рада Безпеки – “не в змозі виконати свої обов'язки, що випливають з його відповідальності за підтримку миру і безпеки”, то інший орган

може узяти на себе виконання цих обов'язків. Звідси робився висновок, що інший орган, а саме Генеральна Асамблея, повинна у разі бездіяльності Ради Безпеки узяти на себе вжиття відповідних заходів, включаючи вживання, коли це необхідне, збройних сил для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки. “для виконання Генеральною Асамблеєю її обов'язків в цьому відношенні, – зазначалося в резолюції, – потрібні можливість вести нагляд в цілях встановлення фактів і виявлення агресорів; наявність збройних сил, які могли б бути використані колективно, а також можливість надання Генеральною Асамблеєю своєчасних рекомендацій членам Організації Об'єднаних Націй щодо колективних дій, які повинні бути швидкими”. Подібна узурпація повноважень Ради Безпеки обґрунтовувалася концепцією компетенції”.

Вцілому можна стверджувати, що міжнародно-правові і інституційні підстави, передбачені Статутом ООН, складають систему колективної безпеки, що доповнила право суверенних держав на самооборону правом міжнародного співтовариства запобігати війні.9

Проте міжнародно-політичні реалії практично відразу породили перешкоди на шляху реалізації заходів в рамках системи колективної безпеки. Формула колективної безпеки: напад на одного члена є напад на всіх – припускає однакове ставлення до всіх жертв і до всіх “порушників порядку”. Але в умовах “холодної війни” та біполярної системи міжнародних відносин реалізувати подібну “ідеальну модель” було практично неможливо. Так, наприклад, складно собі уявити, щоб одна з наддержав – СРСР або США – виступила проти своїх союзників по військово-політичних блоках, бо прагнення зберегти союзників у “холодній війні” явно домінувало над міркуваннями необхідності реалізації в повному обсязі справедливої ідеї колективної безпеки. За тим, які саме держави розглядалися як “жертви”, для допомоги яким слід вживати зусилля в рамках ООН, завжди стояли інтереси великих держав. Слід також мати на увазі практичну “неосудність” великих держав. Крім права вето в РБ ООН, що відображало не тільки особливу відповідальність великих держав-переможниць в Другій світовій війні, скільки вбудований механізм їх власної безпеки в можливому конфлікті один з одним, їх пригнічуючу могутність як ядерних держав завжди служило межею для можливого розгортання колективних сил проти однієї з них. Іншими словами, ця система могла бути реалізована проти тих держав, які не володіли статусом великих держав. Окрім цього, реалізації ідеї колективної безпеки на практиці в рамках світової організації, об'єднуючої десятки держав, дуже складна і надто дорога. Дії держав, що входять в Організацію, визначаються насамперед міркуваннями досягнення власних національних інтересів.

Ця подвійність виявлялася практично у всіх спробах реалізації Організацією Об'єднаних Націй повноважень у сфері підтримки міжнародного миру і безпеки. Міжнародно-правові і інституційні підстави, що відображені в Статуті ООН, є лише початковими передумовами для створення механізмів з врегулювання міжнародних конфліктів. В Статуті немає згадки про “санкції”, “ембарго”, “операції по підтримці миру”, “операції з примусу до миру і т.д., які стали невід'ємними формами діяльності ООН, які вироблялися на практиці.10

До кінця 1970-х рр. під егідою ООН було проведено всього 13 операцій. Вони стали своєрідним “полігоном” для розвитку концепції “підтримки миру” Л.Пірсона. Поступово були вироблені основні принципи миротворчості в рамках ООН. Миротворці, як правило, виконували функції нагляду за дотриманням угод про припинення вогню, створюючи буферні зони між конфліктуючими сторонами і зони роззброєння. Ці

9 Weiss, Thomas G., David P.Forsyth and Roger A.Coate. The United Nations and Changing World Politics. Boulder/San Francisco/Oxford: Westview Press, 1994. – С.31-32.

10 Weiss, Thomas G., David P.Forsyth and Roger A.Coate. The United Nations and Changing World Politics. Boulder/San Francisco/Oxford: Westview Press, 1994. – С.31-32.: Миротворческие акции ООН (1948-1996). М.:

ИМЭМО РАН, 1996.

операції в ідеалі були покликані сприяти обмеженню розростання конфліктів, створити сприятливі умови для їх врегулювання.11 При цьому виконання деяких умов розцінювалося як необхідне: наприклад, згода конфліктуючих сторін на присутність миротворців. Проте виконання цієї умови ще не гарантувало успіх, оскільки простого роз'єднання сторін недостатньо для врегулювання конфлікту, а політична воля для цього не завжди була присутня. Доказом тому служать приклади розгортання Збройних Сил ООН з підтримки миру на Кіпрі, Групи спостерігачів ООН в Індії і Пакистані, Сил ООН по нагляду за роз'єднанням, Тимчасових сил ООН в Лівані. Ще однією необхідною умовою вважалася наявність тільки легкого озброєння у миротворців, яке вони можуть використовувати тільки для самооборони і лише у випадку крайньої необхідності. Такими ж важливими умовами вважалася повна підтримка Ради Безпеки як на початковій стадії визначення чіткого мандата операції і її фінансування, чисельного і якісного складу військового контингенту і цивільного персоналу, так і пізніше у разі продовження мандата операції, а також готовність держав, що надають контингенти військових, нести тягар і ризики подібного роду операцій.

_________

1.Статут Організації Об’єднаних Націй.

2.Миротворческие акции ООН (1948-1996). М.: ИМЭМО РАН, 1996.

3.Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-олитический журнал. 1997. №.2.- С191 – 197.

4.Морозов Г.И. ООН на рубеже XXI века (Кризис миротворчества ООН). М.: Институт Европы РАН, 1999.

5.Weiss, Thomas G., David P.Forsyth and Roger A.Coate. The United Nations and Changing World Politics. Boulder/San Francisco/Oxford:Westview Press, 1994.–С.31-32.

INTERNATIONAL ORGANIZATION AS AN INSTRUMENT OF DECISION OF INTERNATIONAL CONFLICTS IN THE SECOND HALF OF XX CENTURY

Olexandr Kuchyk

Ivan Franko National University of L’viv

vul. Universitetska 1, L’viv 79000, Ukraine, tel. (0322) 964-132

In the article the basic elements of peacemaking activity of international organizations in the period of “cold war” are examined. Special attention appeal on the problems of increase of efficiency in activity of international organizations as an instrument of prevention of local and international conflicts.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

11 Морозов Г.И. ООН на рубеже XXI века (Кризис миротворчества ООН). М.: Институт Европы РАН,

1999.

УДК 327

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНТЕРВЕНЦІЇ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Уляна Кулик

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. 964-132

Розглядається явище інтервенції в міжнародних відносинах на сучасному етапі, розкриваються основні підходи до його розуміння. Увагу зосереджено на проблемі гуманітарної інтервенції та її особливостях.

Ключові слова: інтервенція, операції з підтримання миру, втручання, гуманітарний

Інтервенція є одним із найцікавіших і найбільш контроверсійних явищ у сучасних міжнародних відносинах. Загалом це поняття стосується усіх дій, джерелом яких є будьякий учасник міжнародних відносин (держава, організація), що має на меті змусити іншого учасника міжнародних відносин задля отримання користі, поступок чи примусу до певної діяльності, дотримання певної політичної лінії тощо. В юридичному розумінні під інтервенцією розуміємо втручання у справи, що належать до компетенції іншої держави, силовим методом.

Інтервенція може бути індивідуальною, або колективною – організованою під прапором міжнародної організації або декількома державами. Може бути збройною і незбройною. У військовій стратегії інтервенцію трактують як прояв агресії [11].

Інтервенції характеризуються посиланням на спільні, надурядові, інтернаціональні інтереси, мету та ідеї. Йдеться переважно про збереження існуючого ладу.

Інтервенція є одним із найважливіших інструментів реалізації окремих цілей держав або боротьби наддержав, наприклад, колоніальна експансія європейських держав, акції США в Латинській Америці.

Спільні риси інтервенцій:

інтервенція завжди характеризувалася нерівнозначністю статусу інтервента і того учасника міжнародних відносин, у просторі якого відбувалася. Інтервент був переконаний у перевазі власної сили над силою об’єкта інтервенції.

супутнім інтервенції найчастіше було переконання у правильності цінностей, які один учасник міжнародних відносин хотів підважити в іншого, згідно зі схемою “цивілізація супроти варварства”, права (в розумінні інтервентів) супроти безправ’я [6, c.99].

В аналізі титульної проблеми, до найбільш складних питань належать термінологічні. Проблемність тут полягає насамперед як у відсутності системи усталених термінів, які вживають на позначення різних видів такої діяльності, так і в розбіжностях трактування їх суті.

Так, термін “миротворчість”, що визначає практично усі форми діяльності з врегулювання конфлікту і запобігання його відновленню, який цілком утвердився в українській науці, в англомовному варіанті охоплює досить специфічний вид операцій з встановлення миру (peace-making). Окрім того, спектр термінів включає в себе такі поняття, як діяльність з підтримання миру (peace-keeping) й примус до миру (peaceenforcement) [7, c. 76].

© Уляна Кулик, 2005

Перший вид діяльності, що отримав також назву “операцій першого покоління” (first generation peace-keeping), є традиційним напрямом діяльності ООН і передбачає розміщення багатонаціональних підрозділів на визначеній території за згоди місцевої влади. Ціль миротворців, здебільшого, служити буфером між ворогуючими сторонами або наглядати за виконанням угод про припинення вогню. Керівництво такою діяльністю здійснюють Генеральний Секретар ООН, Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки ООН або регіональні агенти ООН. Головними умовами є наявність згоди на присутність даних сил з боку місцевої влади, нейтральність сил ООН щодо місцевих угруповань і співпраця місцевих сил з ООН.

Другий вид діяльності (примус до миру) передбачає організацію ООН воєнних операцій з метою припинення війни і відновлення порядку, згідно з відповідними положеннями ст. 7 Статуту ООН. Слід зазначити, що класичний тип операцій примусу до миру, що відповідає Статуту ООН, характеризується чітким визначенням агресора й застосуванням до нього відповідних колективних силових заходів. Першим прикладом такої акції були дії ООН під час війни в Кореї (1950-1953), після чого настала тривала перерва й практику було відновлено тільки 1990 р. за згодою ООН щодо застосування сили проти Іраку.

Незважаючи на те що операції з примусу до миру мають досить чітку юридичну основу в тексті Статуту ООН, а операції з підтримки миру стали результатом нововведень пізніших часів, дедалі більшого поширення набуває практика надання силам, задіяним в операціях з підтримання миру, повноважень в дусі ст. 7.

Окрім цих двох типів операцій, практика ООН після “холодної війни” доповнилася такими поняттями, як „гуманітарна інтервенція” (humanitarian intervention) й „розширені операції з підтримання миру” (wider peace-keeping) [7, c.5].

Гуманітарна інтервенція є відносним нововведенням і передбачає здійснення миротворчих операцій без згоди місцевих ворогуючих сторін. Відома як “операції другого покоління” (second generation peace-keeping) гуманітарна інтервенція однак не передбачає активних бойових дій силами миротворців.

Доктрина “гуманітарної інтервенції” вже давно викликає суперечки як серед правознавців, так і серед дипломатів. Оскільки не всі держави сприймають сам принцип, не існує і загальноприйнятого визначення поняття “гуманітарної інтервенції”. Одне з можливих визначень звучить так: “Теорія інтервенції, заснованої на принципах гуманності …, визнає право однієї держави здійснювати міжнародний контроль за діями іншої держави в питаннях, що стосуються її внутрішнього суверенітету, у ситуаціях, що вступають у суперечність з нормами гуманності” [1, c.123]. Інший автор стверджує, що “гуманітарну інтервенцію можна визначити як насильницькі дії держав в іншій державі, включаючи застосування збройних сил, без дозволу уряду цієї держави, відповідно до повноважень, виданих Радою Безпеки ООН, або без таких, з метою запобігання або припинення грубих масових порушень прав людини або міжнародного гуманітарного права” [4, c.11].

З погляду гуманітарного права, словосполучення „гуманітарна інтервенція” або „гуманітарне втручання” є суперечливими, тому що поняття “гуманітарний” окреслює дії, спрямовані на полегшення страждань жертв. Проте “гуманітарна інтервенція” передбачає збройну інтервенцію, що часто переслідує політичні цілі.

Міжнародне гуманітарне право визнає право надавати гуманітарну допомогу. Неупереджено надану гуманітарну допомогу не можна розцінювати як втручання у внутрішні справи чи порушення національного суверенітету держави. Тому помилкове і непослідовне вживання терміна “гуманітарна інтервенція” в значенні “гуманітарної допомоги” часто випливає із ситуацій, у яких мають місце операції гуманітарного характеру з використанням збройної сили і/або при збройних конфліктах (ius in bello).

Слід визнати, що гуманітарна інтервенція, за означенням, передбачає використання збройної сили і відсутність необхідності згоди законного уряду на проведення дій, які