Политвесник

13.Betz, H.-G. Introduction // The New Politics of the Right: Neo-Populist Parties and Movements in Established Democracies. Edited by H.-G.Betz & S.Immerfall – Basingstoke: Macmillan. 1998. – P.1-10.

14.Ignazi P. The Extreme Right: Defining the Object and Assessing the Causes // Shadows over Europe: The Development and Impact of the Extreme Right in Western Europe. Edited by M. Schain, A. Zolberg. & P. Hossay - PALGRAVE MACMILLAN. 2002. – P.21-37.

15.Eurostat Yearbook 2004. The Statistical Guide to Europe. Data 1992-2002. 2004 editions.

–Eurostat. Theme 1 General Statistics. 2004.- 280 p.

16.Дані Федеральної статистичної служби ФРН: www.destatis.de/presse/english/pm2003/p0520025.htm станом на 19 квітня 2005 р.

17.Vuddamalay V. Research on Immigration, Islam and Citizenship in western Europe: Transdisciplinary Domain Been Established ?// New European Identity and Citizenship. Еdited by Remy Leveau Khadija Monsen-Finan and Catherine Wihtol de Winden. – ASHGATE. 2002.- P.1-35.

18.Payne S. Fascism // Encyclopedia of Government and Politics. Vol. 1. Second edition. Edited by Mary Hawkesworth &bMaurice Kogan. London & New York: Routledge. 2004.

–P.174-183.

19.Schain M., Zolberg A. & Hossay P. The Development of Radical Right Parties in Western Europe // Shadows over Europe: The Development and Impact of the Extreme Right in Western Europe. Edited by M. Schain, A. Zolberg. & P. Hossay - PALGRAVE MACMILLAN. 2002 – P.3-17.

20.www.electionworld.org/netherlands.htm станом на 10 травня 2005 р.

RADICAL RIGHT POLITICAL PARTIES AS A NEW SPECIES OF POLITICAL PARTIES IN

WEST EUROPE COUNTRIES

Anatoliy Romaniuk

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 964-108

Since middle 80 s in a number of West Europe countries appears new political parties that got significant support among electors. These political parties were against immigrants as well as they had a number of anti-system questions in their programs. Peculiarity of these political parties consist in a fact, that they became a new answer from the right side to a new post materialistic problems and activities of left wing parties in the developed European countries. Today these parties could be qualified as radical right political parties and we suppose that they should be defined as a separate political species of political parties.

Key words: radical right parties, xenophobia, anti system problems, post materialistic problems.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 911.3 : [314+572.9]

СУЧАСНА ЕТНОДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Роман Лозинський

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів, 79000, Україна, тел. 296-47-69

Проаналізовано сучасну етнодемографічну ситуацію на території нових країн, що виникли після розпаду СРСР, а також її тенденції у найближчі роки. Джерельною базою статті є переписи населення нових незалежних країн.

Ключові слова: етнодемографічна ситуація, етнічна спільнота, етнічний склад населення, міграція.

Розпад 1991 р. Радянського Союзу став найважливішою геополітичною подією другої половини ХХ ст., яка суттєво вплинула на політичну й економічну ситуацію у світі. Зокрема, на території, що безпосередньо входила до складу СРСР, докорінно змінилося спрямування більшості суспільних процесів і явищ, у тому числі пов’язаних з етнічними характеристиками населення: етнодемографічних, етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних тощо. Сучасна етнічна ситуація на території колишнього Радянського Союзу становить для України значний науковий і практичний інтерес, оскільки наша держава зберігає міцні зовнішньополітичні зв’язки з більшістю країн пострадянського простору. Крім цього, у нових державах, що виникли після розпаду СРСР, живе багато людей українського походження, й доля яких не байдужа для України.

До кінця 90-х років ХХ ст. детально простежити етнодемографічні зміни у нових країнах, що виникли після розпаду СРСР, зокрема, визначити кількісні параметри цих змін, не було змоги через відсутність достовірної інформації про етнічний склад населення, яка зазвичай з’являється за підсумками переписів населення. Така можливість з’явилася тільки на початку нового сторіччя, після проведення переписів у двох найбільших за населенням пострадянських державах – Росії та Україні.

Мета цієї статті полягає в тому, щоб охарактеризувати сучасну етнодемографічну ситуацію, яка склалася на території 15 нових незалежних країн, що виникли після розпаду СРСР. Відповідно до мети поставлено такі головні завдання: визначити найважливіші зміни, які відбулися в етнічному складні населення на території колишнього Радянського Союзу; виокремити найважливіші фактори, які впливали на динаміку етнічного складу населення, простежити тенденції розвитку етнодемографічної ситуації у найближчі роки.

Джерельною базою статті є переписи населення. За підсумками останнього радянського перепису населення 1989 р. видано невеликий за обсягом збірник про національний склад населення СРСР, союзних і автономних республік, областей, округів, а також країв, адміністративних областей і столиць республік [5]. Після розпаду СРСР більш повні матеріали перепису оприлюднювали статистичні органи нових незалежних держав.

Всесвітні статистичні органи рекомендують державам здійснювати переписи населення, принаймні, один раз на десять років. Однак тільки чотирьом із країн, що

© Роман Лозинський, 2005

виникли на пострадянському просторі, вдалося дотриматися цього міжпереписного періоду. Зокрема 1999 р. організовано переписи населення в Азербайджані, Білорусі, Казахстані і Киргизстані. У 2000 р. переписи населення відбулися в Естонії, Латвії та Таджикистані, у 2001 р. – в Україні, у 2002 р. – Росії та Грузії (на частині території держави, яку контролювала центральна влада). У 2002 р. перепис населення відбувся також в Узбекистані, однак на час написання статті було відомо тільки його приблизні підсумки. Ще 1995 р. організовано перепис населення Туркменистану. У Молдові дата проведення перепису населення неодноразово змінювалася. Зокрема, востаннє уряд цієї держави мав наміри провести перепис у квітні 2004 р., однак потім його було перенесено на осінь цього ж року. Восени 2004 р. мав відбутися також перепис населення на території Придністров’я.

Критерій національності було включено у програми всіх переписів населення пострадянських країн, причому формулювання питання зазвичай було близьким до формулювання у програмі радянського перепису населення 1989 р. тобто національність визначалася на підставі соціально-психологічного підходу: записували національність, до якої опитуваний відносив себе сам. Матеріали переписів оприлюднювалися в офіційних статистичних виданнях, які видавали центральні статистичні установи держав. Загальні відомості про склад населення за підсумками переписів розміщувалися також на офіційних web-сторінках статистичних установ.

У деяких країнах (Грузія, Естонія, Росія, Туркменистан) у 90-х роках ХХ ст. – на початку ХХІ ст. здійснено спроби обчислення національного складу населення на підставі матеріалів поточної статистики населення, зокрема статистики міграцій і природного руху населення. Ці підрахунки приблизні, оскільки не враховують процесів асиміляції населення, однак, за необхідності, їх також використано у статті. Зокрема, це стосується відомостей про національний склад населення Туркменистану. За результатами перепису населення Туркменистану, який відбувся ще 1995 р. туркмени становили 77 % населення країни, а росіяни – 6,7 %. Однак на початку 2001 р. президент країни С. Ніязов навів нові дані про етнічний склад населення країни, відповідно до яких туркмени становили 91 % населення країни, а росіяни – тільки 2 %.

Головна тенденція етнодемографічної ситуації на пострадянському просторі – це зростання частки титульного етносу в етнічному складі населення майже усіх нових держав, що виникли після розпаду СРСР, на територіальній основі колишніх радянських республік (табл. 1). Однак ця тенденція по-різному проявляється в азійській та європейській частинах колишнього Союзу. У азійській частині тенденція до зростання частки титульного етносу не є новою. Її простежено впродовж усієї другої половини ХХ ст. й виявлено ще за результатами радянських переписів. Однак після 1991 р. темпи цього процесу суттєво зросли.

Таблиця 1

Кількість і частка титульної етнічної спільноти у країнах пострадянського простору

* Без Абхазії та Південної Осетії. ** Приблизні дані.

Головною причиною стрімкого зростання частки титульного етносу в Казахстані, країнах Середньої Азії, а також Азербайджані є високий природний приріст титульної етнічної спільноти. Друга за важливістю причина – це еміграція представників некорінних етнічних меншин (насамперед росіян, українців, білорусів), тобто тих, які мігрували у ці регіони у радянський період.

Серед країн азійської частини колишнього СРСР найвищими темпами частка титульного етносу зростала в Таджикистані та Туркменистані, дещо повільніше – в Казахстані та Киргизстані, найповільніше – в країнах Закавказзя та Узбекистані. Внаслідок швидкого зростання частки титульного етносу деякі нові країни, що виникли в азійській частині колишнього СРСР, за національним складом населення стали майже мононаціональними. Зокрема, в Азербайджані та Туркменистані частка титульної етнічної спільноти перевищила 90 %, у Вірменії цей показник сягнув 98 %.

Найменше зросла частка титульного етносу в Узбекистані. Однак це можна пояснити специфікою етнічного складу населення держави: близько 5 % населення Узбекистану становлять татари, близько 4 % – казахи, майже стільки ж – узбеки, понад 2 % – каракалпаки, близько 1 % – киргизи, корейці, туркмени. Представники цих етнічних спільно разом становлять близько 20 % населення Узбекистану, причому всі вони, як і титульний етнос, мають високі показники природного приросту.

На даний час в азійський частині колишнього СРСР найнижчою частка титульного етносу, – менше 60 % населення, – є у Казахстані, однак ця країна має значний потенціал для підвищення цього показника. Зростання частки титульного етносу в Казахстані після 1991 р. сприяло тому, що казахи вже становлять понад 50 % населення країни, а ще через десять років їх може бути вже 70–75 %.

У республіках європейської частини колишнього СРСР частка титульного етносу почала зростати тільки після розпаду Союзу. До 1991 р. там зростала кількість і частка росіян. У країнах європейської частини темпи зростання частки титульного етносу суттєво нижчі, ніж азійської. Причому зростанню частки титульного етносу сприяють головно еміграція росіян й представників інших некорінних етнічних спільнот, а також асиміляційні процеси. На відміну від країн азійської частини колишнього СРСР у країнах європейської частини титульні етнічні спільноти мають несприятливі показники природного руху населення. Тому, хоча частка титульних етносів у складі населення країн європейської частини зросла, загальна кількість їхніх представників майже не змінилася, а у країнах Прибалтики навіть зменшилася.

Уєвропейській частині колишнього СРСР найнижчою частка титульного етносу, – менше 60 % населення, – є у Латвії. Зауважимо, що значного потенціалу для зростання частки латишів у країні немає, оскільки показники природного та міграційного руху населення у них несприятливі.

Єдина держава на пострадянському просторі, у складі населення якої частка титульної етнічної спільноти у 90-х роках ХХ ст. – на початку ХХІ ст. зменшувалася, – це Росія. Деяке зменшення частки росіян у складі населення Російської Федерації відбулося навіть попри те, ще у цей період на її територію переселилося декілька мільйонів росіян з інших країн пострадянського простору. Водночас за підсумками перепису 2002 р. у Росії дещо зросли кількість і частка багатьох етнічних спільнот, які живуть на Північному Кавказі та в азійській частині держави.

Наступна етнодемографічна тенденція пострадянського простору – швидке зниження

унових незалежних країнах частки та загальної кількості росіян (табл. 2), що пояснюється декількома причинами. Насамперед, це міграція російського населення до Росії, а також у країни Західної Європи, США, Канаду та деякі інші. Головною причиною еміграції стала докорінна зміна соціального статусу росіян у нових країнах, що виникли після розпаду СРСР. У Радянському Союзі росіяни de facto були титульною етнічною спільнотою й мали найбільш сприятливі умови для національного розвитку. З розпадом Союзу соціальний статус росіян на пострадянському просторі суттєво змінився.

Удеяких країнах до погіршення соціального статусу росіян призвела національна політика центральної влади. Зокрема, у країнах Прибалтики майже усе некорінне населення (тобто ті, хто мігрував у цей реґіон після 1939 р., та їх нащадки, а це здебільшого росіяни, українці, білоруси, представники інших етнічних спільнот СРСР) зіткнулося з обмеженнями при отриманні громадянства. Це спричинило позбавлення некорінного населення виборчого права, недопущення до участі в процесах приватизації, відсутність соціального захисту з боку держави тощо.

Майже повсюдно у нових країнах припинилося обов’язкове викладання російської мови у середній школі, зменшилася кількість російських шкіл, у деяких країнах ліквідовано безплатну середню освіту російською мовою. Навіть у тих країнах, де ставлення до росіян було толерантним, суттєво знизилася їх соціальна роль, адже через процедуру виборів у представницькі органи влади нових країн потрапили здебільшого представники титульних етносів. Доступ до влади водночас означав і стрімке збагачення завдяки корупції національних владних еліт, які згодом почали витісняти росіян з престижних соціальних сфер.

Однією причин з погіршення соціального статусу росіян була також відсутність у них досвіду адаптації в інших етнічних середовищах, оскільки в часи існування СРСР такої потреби для росіян зазвичай не виникало. Зокрема, у країнах Середньої Азії та Закавказзя еміграцію росіян значною мірою спричинило мусульманське середовище. Складність адаптації росіян до цього середовища відчувалася ще у радянський період:

вже тоді у деяких республіках Середньої Азії кількість росіян почала скорочуватися. А після розпаду СРСР вони зіткнулися з відверто негативним ставленням з боку місцевого населення, навіть попри офіційно декларовану прихильність центральної влади.

* Без Абазії та Південної Осетії. ** Приблизні дані.

Суттєво зумовлювали міґрації також міжетнічні конфлікти в деяких країнах. Цей фактор почав діяти ще наприкінці 80-х років ХХ ст., його вплив можна простежити вже за підсумками перепису 1989 р. Іншою важливою причиною зменшення кількості російського населення стала також гірша економічна ситуація в деяких країнах колишнього СРСР, якщо порівняти з Росією. Насамперед це стосується Грузії, Молдови, країн Середньої Азії. Багато росіян – військовослужбовців колишньої Радянської Армії, які після розпаду СРСР опинилися поза межами Росії, не виявили бажання служити у збройних силах нових країн й мігрували до Російської Федерації.

Важливою причиною зменшення кількості російського населення стали несприятливі показники природного руху. Ще у радянський період у деяких регіонах у росіян смертність перевищувала народжуваність, і їх кількість зростала головно внаслідок міграцій та асиміляції населення іншого етнічного походження (русифікації). З розпадом СРСР змінилося спрямування міґрацій, а процеси русифікації майже припинилися, відповідно почалося зменшення кількості російського населення.

Наступна причина – це асиміляція російського населення. У період СРСР, коли соціальний статус росіянина був у державі найвищим, дітей зі змішаних шлюбів між росіянами та представниками титульного в республіці етносу здебільшого записували росіянами. Після розпаду Союзу ситуація змінилася, оскільки соціальний статус росіян

знизився, а корінних етносів – підвищився, то перевагу почали надавати корінній національності.

Ще одна причина – це зміна частиною населення етнічної приналежності. Насамперед це стосується України та Білорусі. Матеріали білоруського перепису населення 1999 р. та українського перепису 2001 р. засвідчили, що багато осіб, які 1989 р. записалися як росіяни, під час проведення нових переписів вже назвали себе відповідно білорусами та українцями. Зокрема, в Україні, у її східних і південних областях (Луганська, Донецька, Харківська, Запорізька, Одеська), за приблизними розрахунками близько 1–2 млн осіб змінили етнічну приналежність [3].

Найсуттєвіше кількість росіян зменшилася у країнах Середньої Азії та Закавказзя, особливо там, де в 90-х роках ХХ ст. тривали військові конфлікти. Зокрема, у Таджикистані та Грузії кількість росіян зменшилася більш ніж у п’ять разів. Ці країни також, як відомо, є найбіднішими на пострадянському просторі. Приблизно втричі зменшилася кількість росіян у Туркменістані та Азербайджані. За оцінками російських етнополітиків, саме у цих мусульманських країнах офіційна національна політика та ставлення місцевого населення найбільш несприятливі для російського населення.

Найменш суттєво кількість росіян зменшилася у Білорусі [6]. Цьому сприяла політична ситуація у країні, зокрема, курс на зближення з Росією, який чинний президент Білорусі А. Лукашенко обрав ще у середині 90-х років ХХ ст. Асиміляцію та еміграцію росіян також стримало визнання 1995 р. російської мови другою державною. Крім того, російське населення Білорусі почасти поповнювалося мігрантами з країн Прибалтики, а також з України.

Країни Прибалтики, попри те, що їх російське населення було суттєво обмежене у громадянських правах, не є лідерами за темпами зменшення кількості російського населення. За показником збереження кількості росіян Латвія посідає друге місце після Білорусі, Естонія – третє. Від еміграції росіян у Прибалтиці стримує доволі високий загальний рівень життя населення, що компенсує незручності від зниження їх соціального статусу, обмеження у правах. Враховуючи, що країни Прибалтики стали членами Європейського Союзу, а отже, рівень життя у них далі зростатиме, навряд чи слід очікувати різкого зменшення у складі їх населення кількості росіян внаслідок еміграції.

Зменшення загальної кількості росіян на пострадянському просторі спричинило швидке зменшення їх частки у складі населення нових країн. Особливо відчутно це у країнах Середньої Азії, де зменшення кількості росіян водночас супроводжувалося суттєвим зростанням внаслідок високого природного приросту кількості населення титульної національності. У деяких країнах колишнього СРСР росіян залишилося настільки мало, що вони вже майже не впливають на суспільне життя. Так, у Вірменії, яка ще у складі СРСР вирізнялася найбільшою етнічною однорідністю, росіяни становлять лише 0,4 % населення, в Азербайджані, Грузії, Туркменістані й Таджикистані

– лише 1–2 %. У багатьох країнах росіяни вже не є найбільшою етнічною меншиною. В таблиці етнічного складу населення вони посідають третє після титульного етносу місце, а подекуди й четверте. Зокрема, у Вірменії вони поступаються за кількістю єзидам (етнічна спільнота, яку раніше зачисляли до курдів), Узбекистані – таджикам і казахам, Таджикистані – узбекам і киргизам, Грузії – азербайджанцям і вірменам, Литві – полякам, Азербайджані – лезгинам, Туркменістані – узбекам і казахам, Киргизстані – узбекам.

У найближчі роки кількість російського населення на пострадянському просторі далі зменшуватиметься, однак темпи цього процесу знизяться. Адже ситуація у більшості країнах вже політично та економічно стабільніша, ніж у 90-х роках ХХ ст. Крім того, зменшився міграційний потенціал росіян. За розрахунками російських демографів із 17–

18 млн росіян, які залишилися жити на пострадянському просторі поза межами Росії, мігрувати у найближчі роки можуть щонайбільше 3–3,5 млн осіб, насамперед це російське населення Казахстану та Узбекистану. Однак кількість російського населення може також доволі істотно зменшитися в Україні та Білорусі внаслідок асиміляції. Важливим фактором зменшення кількості російського населення залишаться несприятливі показники природного руху. В більшості країн, особливо тих, звідки росіяни емігрували найбільш інтенсивно, основу російського населення нині становлять люди літнього та похилого віку. Крім того, у статевій структурі росіян, що живуть поза межами Російської Федерації, суттєво переважають жінки.

Назагал, з приблизно 288 млн осіб, які на початку ХХІ ст. жили в 15 країнах на території колишнього СРСР, росіян було близько 134 млн, тобто 46,5 %. У 1989 р. росіян було 145,2 млн, або 50,8 % населення СРСР. Їх загальна кількість на пострадянському просторі зменшилася майже на 10 %. Кількість росіян поза межами Росії у 14 нових країнах, що виникли після розпаду СРСР, зменшилася з 25,3 млн осіб у 1989 р. до 17,5– 18 млн на початку ХХІ ст., тобто приблизно на 30 %.

З розпадом СРСР у всіх нових країнах, що виникли на території цієї держави (крім України), суттєво зменшилася кількість українського населення (табл. 3). Це зумовлено багатьма чинниками. По-перше, частина українців повернулася на історичну батьківщину, в Україну. Найбільш інтенсивним цей процес був у першій половині 90-х років ХХ ст. Спочатку рееміграції значною мірою сприяли надії українців, що жили поза межами України, на швидке досягнення новою державою економічного та соціального добробуту. Однак з початком економічної кризи в Україні українців, які поверталися на історичну батьківщину, стало значно менше. У другій половині 90-х років ХХ ст. в Україну мігрували головно українці з країн Середньої Азії та Закавказзя, оскільки там суттєво погіршилося соціальне становище населення слов’янського походження. Слід зазначити, що з країн Середньої Азії, Закавказзя, а також Казахстану українці мігрували не тільки в Україну, а й у Росію.

Іншою причиною швидкого зменшення кількості українців стали несприятливі показники природного руху. У більшості нових країн українці є міськими жителями, тому для них, як і для росіян, характерні низька народжуваність і висока смертність.

Наступна причина – це асиміляція. Українці на пострадянському просторі асимілюються здебільшого з росіянами. Зокрема, в Росії, де українців налічується найбільше, саме асиміляція є головною причиною швидкого зменшення їх кількості. У 1999 р. у Росії було здійснено спробу визначення національного складу населення держави за матеріалами поточного обліку населення, зокрема за даними про природний та міграційний рух населення різного етнічного походження [2]. За цими обчисленнями, 1999 р. українців у Росії мало б бути 4301,6 тис. осіб, не набагато менше, ніж за підсумками перепису 1989 р. Однак за підсумками перепису 2002 р. з’ясувалося, що у Росії налічується тільки 2943,5 тис. українців. Такі розбіжності зумовлені насамперед тим, що за 1989–2002 рр. близько 1–1,3 млн жителів Росії українського етнічного походження, насамперед зі змішаних сімей, змінили етнічну ідентичність з української на російську.

Зауважимо, що у радянський період українське населення республік СРСР також зазнавало асиміляції, однак воно постійно поповнювалося мігрантами з України. З розпадом Союзу міграція українців до більшості нових країн припинилася, тому, відповідно, східна українська діаспора почала доволі швидко кількісно зменшуватися. Українці тепер здебільшого мігрують тільки у Росію та Білорусь.

Таблиця 3

Українці у країнах пострадянського простору

* Без Абхазії та Південної Осетії. ** Приблизні дані.

Найвищі темпи зменшення кількості українців простежуються у країнах Закавказзя та Середньої Азії. Зменшення кількості українців призвело до того, що у деяких країнах у загальних таблицях національного складу їх вже не виокремлюють, а включають у колонку “інші національності”.

Найменші темпи скорочення кількості росіян простежувалися в Азербайджані та Білорусі. В Білорусі відносно незначне, порівняно з іншими країнами пострадянського простору, зменшення кількості українців можна пояснити специфікою політичної ситуації в державі, особливостями етнічної політики та прикордонним з Україною розташуванням. Щодо факторів, які сприяли збереженню української діаспори в Азербайджані, можна насамперед назвати доволі жваві політичні та економічні стосунки між Україною та Азербайджаном, зокрема в межах ГУУАМ. Крім того, офіцериукраїнці, які служили у збройних силах СРСР й опинилися на території Азербайджану після розпаду Союзу, не покинули країну, а взяли активну участь у формуванні азербайджанської армії. У 90-х роках ХХ ст. до азербайджанського парламенту було навіть обрано одного генерала-українця. Прихильне ставлення до українців в Азербайджані стримувало їх від еміграції, сприяло збереженню етнічної ідентичності [4].

Найбільше українців нині живе в Росії, Казахстані та Білорусі. В Росії українців, як і раніше, найбільше мешкає у Москві та Московській області, Санкт-Петербурзі, районах видобутку нафти і газу в Західному Сибіру (Ямало-Ненецький і Ханти-Мансійській автономні округи), Красноярському і Приморському краях, прикордонних з Україною Білгородській та Воронезькій областях.

У Казахстані після розпаду СРСР кількість українців найбільш суттєво зменшилася у заселених переважно казахами південних, південно-західних і південно-східних областях [1]. Їх тут стало на 60–70 % менше, ніж 1989 р. Натомість у північних і центральних областях кількість українців зменшалася тільки на третину. З 547 тис. українців, які жили 1999 р. у Казахстані, близько 350 тис. мешкало в Акмолинській (колишня

Цілиноградська), Павлодарській, Карагандинській та Кустанайській областях, де вони становлять від 5 до 10 % населення. В інших регіонах країни частка українців не перевищує 2 %. У столиці країни, Акмолі, українців 1999 р. було 18,1 тис. осіб (5,7 %), у колишній столиці Алмати – 22,8 тис (2 %) .

УБілорусі найбільше українців мешкає у прикордонних з Україною Брестській (близько 55 тис. 1999 р., 3,8 % від населення області) та Гомельській (50 тис., 3,3 %) областях. У західних, прилеглих до Бреста, районах Брестської області частка українців становить 5–10 % населення. У самому Бресті українці становлять 6,3 %, в Гомелі – 5 %,

устолиці держави Мінську – 2,4 % (близько 40 тис. осіб).

Уінших країнах пострадянського простору українці живуть головно у найбільших містах, зокрема, у столицях держав. Так, у Азербайджані майже всі українці живуть у Баку, в Вірменії – у Єревані, Грузії – Тбілісі, Литві – Вільнюсі та Каунасі. Українці там мають дуже високий рівень мовної русифікації, від половини до 3/4 рідною мовою вважають російську.

Усього на початку ХХІ ст. на території колишнього СРСР проживало близько 42,1 млн українців, тоді як 1989 р. – 44,2 млн. Кількість українців зменшилася на 5 %. Поза межами України мешкало близько 4,5 млн українців, а 1989 р. – 6,8 млн., тобто їх кількість зменшилася на третину.

Кількість українців у країнах пострадянського простру є дещо заниженою, зокрема у Росії, адже значна частка українців-заробітчан перебуває там нелегально, не реєструючись. Крім того, у більшості країн пострадянського простору під час переписів близько 1–2 % населення не вказало своєї національності. Вважається, що насамперед не вказують національності представники етнічних меншин, зокрема росіяни, українці, євреї та ін.

Унайближче десятиліття перелічені тенденції етнодемографічної ситуації на пострадянському просторі збережуться. Крім Росії, в усіх інших країнах частка титульного етносу зростатиме, натомість частка етнічних меншин, зокрема росіян та українців, зменшуватиметься, однак темпи цих процесів уповільняться. Якщо у 90-х роках минулого сторіччя окреслені тенденції насамперед були зумовлені міграційними процесами та особливостями природного руху населення різного етнічного походження, то у перше десятиліття нового сторіччя в етнодемографічних процесах зросте роль асиміляції.

Найбільш складною етнодемографічна ситуація й далі буде у Росії. З одного боку, у цій державі зростатимуть кількість і частка етнічних спільнот, що живуть на північному Кавказі, а також деяких азійських народів. Не припиниться також міґрація населення різного етнічного походження з країн Закавказзя, Середньої Азії та Казахстану. Російське населення держави буде поповнюватися насамперед за рахунок асиміляції населення східнослов’янського походження (українців, білорусів) та деяких поволзьких народів. Частка росіян у Російській Федерації поступово буде зменшуватися.

Назагал етнодемографічні процеси на території колишнього СРСР у 90-х роках ХХ ст. – на початку ХХІ ст. є реакцією на геополітичні зміни, які відбулися у регіоні після розпаду Радянського Союзу. Вони відображають процеси національного державотворення, культурного та цивілізаційного самовизначення етнічних спільнот, особливості етнічної політики у нових країнах, тривалу економічну кризу у багатьох з них, послаблення ролі Росії у регіоні, появу нових полюсів політичного тяжіння. Сучасні етнодемографічні процеси на пострадянському просторі значною мірою є також наслідком численних помилок етнічної та міграційної політики радянського періоду, допущених почасти через некомпетентність радянських чиновників, а головно через застосування на практиці псевдонаукової теорії “злиття націй” держави в єдиний “радянський народ”.