Политвесник

інструментом політичної боротьби, який використовується не лише в боротьбі проти влади, але й часто самою владою держав.

Істотною проблемою наукового розуміння тероризму є проблематичність розмежування його різновидів. Терористичні організації незалежно від цілей своєї діяльності підтримують зв’язки із своїми однодумцями з різних країн світу. Діяльність терористичних організацій може також стосуватись територій декількох держав одночасно, особливо у випадках коли ці організації представляють собою етнічну або релігійну групу розділену державним кордоном. В сучасних умовах глобалізації світу, яка характеризується зростаючою взаємозалежністю держав і виникнення глобального інформаційного простору, надзвичайно важко ідентифікувати терористичні організації і групи, діяльність котрих не викликала б міжнародного резонансу.

У сфері боротьби проти проявлення тероризму в сучасних міжнародних відносинах діючими є чотири основні міжнародні конвенції які регулюють питання взаємодії держав:

1.Конвенція про попередження та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, в тому числі і дипломатичних агентів.

Підписана 14грудня 1973 року [4.c 285-292]

2.Міжнародна конвенція прo боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців.

Підписана 4 грудня 1989 року [4.c 293-301]

3.Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів звертання або покарання.

Підписана 10 грудня 1984 року [4.c 302-320]

4.Міжнародна конвенція по боротьбі із захопленням заручників.

Підписана 17 грудня 1979 року [4.c 321-329]

Загальною особливістю міжнародно-правових актів діючих в сфері боротьби з міжнародним тероризмом являється їх обмеженість відносно конкретних проявів тероризму як опреділена аморфність і нечіткість зафіксованих в них положень.

По-перше проявляється в тому що перелічені конвенції практично не охоплюють повністю всіх різновидів сучасних терактів і різновид діяльності міжнародних терористичних організацій та груп.

По-друге полягає в тому що, практично у жодній з названих конвенцій не запропоновано чітких і однозначних визначень, що окреслюють поняття: ”терорист”, ”терористична організація ”, ”підтримка тероризму”. Однозначне визначення цих понять надзвичайно важливе це дасть можливість виключити різні тлумачення цих понять, і виключити спірні питання між державами в майбутньому.

Виникнення і розвиток міжнародного тероризму відбувались паралельно з процесами політичної та економічної глобалізації світу.

Від початку XX століття в історії виникнення і розвитку міжнародного тероризму можна виділити три основних етапи:

Від початку XX століття і до кінця II світової війни. Цей етап характеризувався переважною діяльністю окремих груп і осіб керуючих ідеологічними або націоналістичними мотивами .Об’єктами актів терору (замах на життя) були в основному керівники політичних партій, посадові особи, і глави держав.

Від кінця ІІ світової війни-до 70-80х років ХХ століття. В цей час на арені активної терористичної діяльності появились (крім інших) також і національновизвольні, сепаратиські, релігійні і кримінальні організації. Окрім терористичних актів

направлених проти конкретних осіб ,ці організації стали активно використовувати захоплення заручників з метою шантажування керівництв країн світу.

Від 80-х років ХХ століття до наших днів. При незмінному складі терористичних організацій почали практикуватись масові вбивства людей, а також виникла загроза технологічного тероризму, тобто загроза захоплення об’єктів високої небезпеки (атомні електростанції, хімічні підприємства) або зброї масового враження з послідовним проведенням з їх допомогою терористичних актів надзвичайних масштабів.

Взалежності від мотивацій (незалежно від того являються вони окремими особами чи організаціями) терористичної діяльності можна виділити різновиди тероризму:

Кримінального – коли переслідується бажання наживи на незаконній торгівлі наркотиками або зброєю, що досягається актами терору направлених на дестабілізацію політичної обстановки в країні, створення хаосу і штучної кризи влади.

Політичного - коли переслідується ціль боротьби з існуючою владою або з міжнародним порядком незалежно від причин терористичної діяльності.

Патологічного – коли суб’єктами терористичної діяльності виступають окремі особи мотивуючись своєю особистою хворобливістю (причиною, як правило, являється психічне захворювання) ненависть до відомих осіб, держав або фобією по відношенню до цілих народів.

Взалежності від політичних цілей діяльності терористичні організації можна класифікувати як:

Анархістсько-лівацькі Червоні бригади (Італія), Фракція Червоної Армії(ФРН); Сепаратистські ІРА (Великобританія), ЕТА (Іспанія); Комуністичні Революційна Народна Армія (Аргентина), Червона Армія Японії; Народно-визвольні Народний Фронт Визволення Палестини; Неофашистські Новий Порядок (Італія); Ультраправі Союз Оборони Ольстера (Великобританія);

Релігійно-фундаменталістські Хамас (Сектор Гази).

В усіх випадках засобами якими традиційно користуються терористи (або потенційно можуть використати) є:

1.Захоплення заручників з метою шантажу державного апарату і вимагання уступків в опреділених питаннях, в тому числі включаючи:

а)захоплення транспортних засобів (особливо літаків, автобусів, морських суден) з їх пасажирами утримуваних в якості заручників;

б) захоплення громадських будівель з особами які в них знаходяться з цією ж метою;

в) захоплення і утримання окремих важливих осіб з загрозою фізичної розправи над ними.

2.Захоплення промислових або інфраструктурних об’єктів із загрозою виведення їх з ладу, що могло б призвести до катастрофічних наслідків.

3.Організацію вибухів або підпалів в громадських місцях або на обєктах згаданих у пункті 2

4.Обстріл або організація підривів в місцях масового скупчення людей.

5.Хімічне, бактеріологічне, радіоактивне забруднення територій, об’єктів або транспортних засобів масового використання.

6. Використання змішаних засобів і способів дій.

Виходячи з вище викладеного можна сформулювати найважливіші стратегічні напрями боротьби з тероризмом :

-блокувати тероризм на початковій стадії розвитку;

-не допускати ідеологічного оправдання терору;

-створювати надійні антитерористичні організації при умові невтручання інших органів влади;

-приймати умови терористів тільки для прикриття підготовки до їх повного

знищення;

-створити стійкий антитерористичний блок світових масштабів.

-в окремих випадках застосовувати колективне покарання і колективну відповідальність(в правовому плані поставити терористів і спільників в один ряд), що зменшить можливість терористів використовувати мирне населення (допомога, прикриття, наслідування)

Тероризм як суспільно небезпечне явище особливо проявляється в умовах глибокої кризи держави або міжнародного порядку, в першу чергу кризи ідеології і всієї етатичної

–правової і міжнародної системи. Глобалізація і транснаціоналізація міжнародних відносин призвели до виникнення явища, яке чимало сучасних спеціалістів називають „демократизацією війни”. Збройне насильство „Перестало бути сферою зарезервованою для держав, але розширилося на нижчі регональні і локальні рівні та почало безпосередньо торкнулось звичайних громадян”[6.с 10].

_________

1.Быков О.Н. Международные отношения: Транформация глобальной структуры. – Москва.: Наука, 2003.

2.Мадисон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин. - К.: “Либідь”, 1997.

3.3.Отчёт о мировом развитии 1997. Государство в меняющемся мире. М.: “Прайм-

ТАСС”, 1997.

4.Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. (книга перша) / Збірник документів.- Юрінком. – К, 1996.

5.Huntington S.P. Zderzenie cywilizacji.- Warszawa.: MUZA SA, 2000.

6.Terroryzm we współczesnym świece. Red. naukowa J.Pawłowski.- Warszawa.: WZG, 2001.

PROBLEMS OF SCIENTIFIC DEFINITION AND TREATMENT OF

INTERNATIONAL TERRORISM

Yuriy Chikel

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universytetska, Lviv 79000 Ukraine tel. (0322) 96-41-32

The article characterizes the main notions connected with the problem of international terrorism, the most important stages of its development, types and forms of its manifestation, the classification of terrorist organizations, as well as defines direction of struggle against international terrorism.

Key words: terrorism, terrorist organization, international terrorism, struggle against terrorism.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 321.011:061.1ЄС

ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЙ ПОБУДОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Ярослав Шагай

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів, 79000, Україна, тел. (032) 296 46 56

Аналізується процес зародження ідей і концепцій єдиної Європи. Характеризуються витоки федералістської, неофункціоналістської та інтергувернменталістської концепцій європейської інтеграції. Розглядаються перші найбільш відомі політичні проекти об’єднання європейських держав.

Ключові слова: федералізм, концепція, неофункціоналізм, інтерговернменталізм.

Процеси європейської інтеграції не можливо повністю зрозуміти і здійснювати над ними політичний контроль, якщо не проаналізувати взаємовідносини між суверенітетом та інтеграцією. Європейська інтеграція чітко окреслює суверенітет та параметри прийняття політичних рішень у зовнішній та внутрішній політиці держав-членів ЄС. В той самий час, погляди цих держав на політичний суверенітет визначають політичні та економічні виміри, а також темпи інтеграційних процесів. Тому, очевидно, що взаємовідносини між процесами Європейської інтеграції та концепцією політичного суверенітету є теоретично багатими. Періодичні політичні заклики за “збереження національного суверенітету” відносили на другий план питання про пошук місця суверенітету у процесах європейської інтеграції. З другої сторони, європейська інтеграція відображає “плавильний котел”, в якому моделі суверенітету постійно тестуються, а, отже, постійно модифікуються. Пропонуємо розглянути ситуацію з моделями політичного суверенітету крізь призму теорій європейської інтеграції.

Федеральна модель європейської інтеграції знаходить політичне втілення у ідеології європейських партій. Федералізм як ідея був досить популярним певний час після завершення другої світової війни, коли Європейський Рух, який у 1948 р. був заснований Конгресом у Гаазі, окреслив параметри, за досягнення яких можна було б утворити мирну альтернативу національній державі, котра в той час була відповідальною за розв’язання обох світових воєн. Після досить довгого періоду нехтування, федералісти повертаються до своїх позицій, при цьому політично їх підтримують сили, що мають явно профедералістичні настрої: партії Зелених Німеччини та Бельгії та німецький міністр закордонних справ Йошка Фішер. Федералістична модель Європейської інтеграції базується на конституційній домовленості, що стосується Європейської національної держави, якій притаманні більшість з ознак сучасної держави: Європейський уряд, Європейський парламент, армія, спільна валюта, Європейська ідентичність тощо [3, с.4].

Федералістична модель Європейської інтеграції передбачає дворівневий розподіл політичного суверенітету:

-європейський; та

-національний.

Прихильники ідеї про необхідність подання головної економічної та політичної ролі ЄС як можливому світовому утворенню, а також ті, хто мають побоювання щодо нової хвилі внутрішньо європейських суперечок, наполягають на делегуванні основних функцій зовнішньої політики, безпеки, фінансів, економічного розвитку європейському рівню.

© Ярослав Шагай, 2005

Однак, поняття централізації основних політичних влад на європейському рівні і їх імплементація у вертикально-владний стиль піддається гострій критиці з боку націоналістичних сил. Спектр владного режиму, брак прозорості та політичної відповідальності, розчинення національних ідентичностей – усе це основні контраргументи тих, хто виступає за децентралізовану федеральну систему, або ж конфедераційну систему.

Неофункціоналістична модель є своєрідною удосконаленою моделлю федералізму. Ця модель виникла у 1960-х рр., і проіснувала до середини 1970-х рр., як ключова при вивченні процесів європейської інтеграції. Окрім теоретичного втілення ця модель знайшла своє політичне втілення, хоча не так яскраво, як це зробили федералісти. Жан Моне, один з “батьків засновників” ЄС був одним з перших, хто підтримав секторальну інтеграцію та “динамічну нерівність”. Однак, націоналістичні імпульси уряду де Голля, Люксембурзькі компроміси 1966 р., вихід Франції з НАТО, політична та економічна стагнація Європейської Спільноти у 1970-х рр.. спричинили теоретичну марґіналізащю неофункціоналізму [1, с.26]. Хоча з підписанням Єдиного Європейського Акту і поглиблення процесів, що були направлені на активізацію політичної, економічної та монетарної інтеграції після Маастрихтського договору відновили неофункціоналістичну модель. Надзвичайно привабливою вона є у контексті Східного розширення ЄС, у зв’язку з пошуком способу, за допомогою якого економічна інтеграція повинна дати імпульс політичним діям для подолання різниці у ВВП у “нових” та “старих” членів ЄС та попередження регіональних протиріч. Це можливо досягнути, підписанням своєрідної європейської федеральної угоди, наприклад.

Гіпотези неофункціоналістів є досить чіткими. Інтеграція певного економічного сектора (наприклад, вугілля і сталі) автоматично веде до функціонального приєднання інших секторів (наприклад, транспортної галузі). Таким чином, економічні вигоди мобілізують зростаючу кількість бізнес груп, які здійснюють тиск на уряди своїх націй, щоб ті посилили власні заходи щодо прийняття рішення або делегування цього права наднаціональним інституціям. Економічна інтеграція дає поштовх політичній інтеграції на європейському рівні, оскільки політична координація процесів та ефектів економічної інтеграції може бути досягнута лише на наднаціональному рівні. На відміну від класичної федералістичної моделі, неофункціоналізм передбачає децентралізовану модель трансформації суверенітету від національного до федерального рівня, при цьому останній стає основним центром сили, влади у новоутвореній політичній структурі. Концентруючись виключно на інтеграційних процесах, неофункціоналізм пропонує нові варіанти щодо кінцевої політичної угоди про устрій Союзу. Однак, теоретичний механізм цієї моделі європейської інтеграції надає перевагу централізованій, федеральній європейській державі, а також “Європейській національній державі”, через своє припущення, що політична інтеграція призведе до зміщення лояльностей від національних інституцій до європейських утворень [2, с.471].

Однак, технократичний та деполітизований неофункціоналістичний підхід виявився майже нездійсненним на практиці. Політично, результати інтеграції були досить скромними, особливо до підписання Маастрихтського договору. Але це, в свою чергу, дало поштовх до виникнення інтерговернменталістичної а згодом, ліберальної інтерговернменалістичної моделі, обидві з яких традиційно представлялись на політичному рівні британським та французьким урядами. Неофункціональна логіка секторальної економічної інтеграції функціонувала майже ідеально, оскільки більшість сфер європейського життя координується на європейському рівні. Політичний провал неофункціоналізму пояснив Стенлі Хоффманн, основний теоретик інтерговернментальної моделі. Він стверджував, що національні уряди, відмовляючись делегувати право контролю над сферами, що вважаються центральними для збереження національного суверенітету, такі як зовнішня та оборонна політика, монетарна політика, внутрішні справи, не спроможні ефективно функціонувати у міжнародних відносинах. У цьому і полягає, на думку Хоффманна, основна слабкість неофункціоналізму. Хоча доти, поки інтеграція впливає на так звану “низьку політику”, неофункціоналізм займає виграшні позиції. Однак, у сфері “високої політики”, інтерговернменталізм займає позиції переможця. Більш того, економічна інтеграція може бути підтримана через

просту, міжурядову і необов’язково наднаціональну низку механізмів, особливо тоді, коли метою є посилення національних держав, а не їх заміна.

Проте це твердження було дещо модифіковане нещодавно у формі ліберального інтерговернменталізму вченим А. Моравчиком. Він поєднав ліберальну модель “національного інтересу” зі стратегією інтерговернментальних переговорів. Згодом, Моравчик стверджував, що побудова Європейського Союзу немає нічого спільного з просуванням європейського федералістичного проекту. Метою було і залишається посилення виконавчої влади національних урядів, перед якими постали внутрідержавні проблеми. Еволюція процесу європейської інтеграції складалась, на його думку, з міжурядових рішень, метою яких було досягнення балансу у європейській інтеграції. Це, в свою чергу, вирішувало б соціальні, економічні проблеми на європейському рівні [1,

с.41].

Таким чином, для інтерговернменталістів, ЄС – проста асоціація націй-держав, серед яких владні стосунки є горизонтально поділені; причому великі держави (Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія) завжди матимуть можливість лобіювати власні інтереси.

Отже, розглянуті моделі суверенітету мають одну спільну рису-етатизм або ж чітку орієнтацію на нього. Зокрема, вони використовують спільний знаменник – думку, що національні уряди є основними центрами, де приймаються політичні рішення з огляду на членство у ЄС, національні уряди мають контроль над зовнішньою та оборонною політикою. Рівень централізації політичних рішеньу різних країнах є відмінним. У цьому максимальному рівні централізації політичних рішень, прихильники концепції федералізму вважають членів ЄС одноосібними акторами, чиї “національні інтереси” і політичні переваги визначаються виключно динамікою внутрішньої політики [4, с.22].

Неофункціоналізм та інтерговернменталізм концентруються більше на способі, у який урядова політика підпадає під вплив економічних та політичних груп-інтересів, але ці два підходи стверджують, що національні уряди – це найважливіші платформи для вираження інтересів. У підсумку, усі дебати щодо політичної організації ЄС точаться навколо схеми федералізму проти інтерговернменталізму і стосуються визначення компетенцій та делегуванню національного суверенітету європейським інституціям при вирішенні певних проблем.

_________

1.Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч. Посібник для студентів вищих навчальних закладів.– К:. Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001.– 448с.

2.Dinan D. Ever Closer Union: An Introduction to the European Community, London, Macmillan, 1998.

3.Rosamond B. Theories of European Integration, St. Martin’s Press, New York, 2000.

4.Urwin D. The Community of Europe. A History of European Integration Since 1945, Longman, Lodon & New York, 1991.

POLITICAL SOVEREIGNTY PROBLEM IN EUROPEAN UNION BUILDING CONCEPTIONS

CONTEXT

Yaroslav Shahay

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (032) 296-46-56

The process of Single Europe ideas and conceptions appearance is analysed. The beginning of federal, neofunctional and intergovernmental European integration conceptions are characterized. The first, most famous political projects of European states unification are considered.

Key words: federalism, conception, neofunctionalism, intergovernmentalism.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 94:327.5(410:416)”1968/1979”

ПОЛІТИКА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ У ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОМУ КОНФЛІКТІ (1968-1979)

Ольга Теленко

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322)964-132

Досліджуються спроби Великобританії вирішити конфлікт у Північній Ірландії в 19681979 рр. Розкривається суть документів, ухвалених британським урядом щодо поліпшення ситуації в Ольстері. Простежуються силові спроби вирішення конфлікту протягом його першого десятиліття.

Ключові слова: етнонаціональний конфлікт, ольстерська проблема, політика Великобританії, юніонізм, націоналізм.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалась етно-національними конфліктами, що призвели до численних жертв серед мирного населення. Сьогодні в Європі жевріють декілька таких конфліктів, жоден з яких дотепер не вдалося врегулювати. Серед них – конфлікт у Північній Ірландії, характерний надзвичайною складністю і своєрідністю. Тут сплелись соціальні, національні та релігійні суперечності.

Мета статті полягає в дослідженні політики Великобританії в Ольстері протягом першого десятиліття конфлікту. Цей період цікавий тим, що тут поєдналися силові і реформістські спроби Об’єднаного Королівства розв’язати дану. Матеріалом дослідження є документи, ухвалені британським урядом щодо врегулювання ситуації в Ольстері в 70-х роках ХХ ст., вітчизняні та іноземні публікації. Серед фундаментальних англомовних праць з ольстерської проблеми важливе значення мають монографії П. Бю і Г. Петтерсона “Британська держава та ольстерська криза від Вільсона до Тетчер”[7], що стала першим серйозним англомовним дослідженням стратегії Великобританії в Північній Ірландії протягом 70-х – першої половини 80-х років ХХ ст., а також книга М. Каннінгама “Політика британського уряду в Північній Ірландії 1969-2000 рр.”[8], в якій політика Об’єднаного Королівства розглядається в чотирьох сферах – конституційній, економічній, соціальній і сфері безпеки. Історичний огляд проблеми здійснено в книзі Е.М. Кучменко “Ірландія і ольстерська криза, пошуки шляхів її подолання у другій половині ХХ ст.”[4]. Серед праць, які побачили світ протягом перших двох десятиліть конфлікту й охоплюють період нашого дослідження, варто відзначити праці В.М. Татарінцева [6], І.Д. Бірюкова [1, 2], Н.П. Грібіна [3].

У 70-ті роки ХХ ст. британський уряд запропонував низку пропозицій щодо врегулювання кризи в Ольстері. Так, 1972 р. вийшов документ під назвою “Майбутнє Північної Ірландії: документ для обговорення” [11], 1973 р. були представлені “Конституційні пропозиції Північної Ірландії” [9], ще через рік – “Конституція Північної Ірландії” [12] та “Акт про запобігання тероризму” [10]. В 1973 р. підписана Саннінгдейльська угода [13] між урядами Великобританії, Ірландської республіки та Північної Ірландії.

Конфлікт у Північній Ірландії має багатолітню передісторію. Протягом всього ХІХ і початку ХХ ст. поступово назрівав розкол острова Ірландія на дві частини. Не зумівши утримати під владою британської корони весь острів, після громадянської війни 19191921 рр. Лондон надав Ірландії статус домініону, а після Другої світової війни була проголошена Ірландська республіка. Проте шість північних графств (Антрім, Арма, Даун, Фермана, Лондондеррі і Тірон) були відторгнені від Ірландії і включені до складу

© Ольга Теленко, 2005

Об’єднаного Королівства. Так почала функціонувати автономна провінція Британії – Ольстер, що було закріплено англо-ірландським договором 6 грудня 1921 р. Проте отримання цієї території було для британців сумнівним успіхом, – разом з нею вони набули гострий міжнаціональний і міжконфесійний конфлікт, сильні сепаратистські угруповання і тероризм. Ірландська Республіканська Армія (ІРА), найбільша з терористичних організацій Північної Ірландії, що має на меті приєднання Ольстера до Ірландської республіки, налічує майже столітню історію. Становище ускладнюється тим, що в конфлікті беруть участь протестантські терористичні організації, які борються з католиками з ІРА їх же методами. Найбільшими організаціями такого типу є Асоціація оборони Ольстера і Добровольчі сили лоялістів.

Зчервня 1921 р. до березня 1972 р. Північна Ірландія мала свій парламент (стормонт)

іуряд у складі Об’єднаного Королівства. Переважну більшість стормонту традиційно становили юніоністи, прихильники союзу з Великобританією. Ольстерський уряд повністю підкорявся британській короні і опирався на багатих протестантів (здебільшого шотландців за походженням). Страх юніоністів перед приєднанням до католицької Ірландії сприяв постійній дискримінації північних ірландців в побуті та усуненню католицьких націоналістів від будь-якої активної діяльності в державному апараті. Корінних жителів Ольстера, що виявились у меншості, неохоче приймали на роботу, а звільняли в першу чергу. Діти католиків не мали права ходити до одної школи з дітьми протестантів. Виборчі права корінних ірландців, що проживали в спеціально відведених для них міських кварталах – католицьких гетто, обмежувались майновим цензом. Як

зазначала історик М.Є. Орлова, насамперед британські лейбористи “причетні до ірландських справ, оскільки ця партія була правлячою в часи початку кризи. Фактично патологія соціального і політичного життя Ольстера, пов’язана з релігійно-політичним розколом, була реакцією саме на лейбористську політику державного регулювання і подолання диспропорцій регіонального розвитку. Загостренню кризи чималою мірою сприяв і підхід лейбористів до ірландської проблеми загалом, до відносин між двома острівними державами” [5].

Центром притягання та об’єднання всіх антиюніоністських сил у боротьбі за рівні демократичні права для всіх прошарків населення незалежно від їх віросповідання стала “Асоціація за цивільні права Північної Ірландії”. Під керівництвом цієї організації в провінції розгорнувся масовий народний рух. Особливого розмаху набула демонстрація 5 жовтня 1968 р. До літа наступного року заворушення охопили значну частину Північної Ірландії.

Англійський уряд спрямував у Північну Ірландію свої збройні сили для боротьби з демонстрантами. Британська армія вирішила військовою силою встановити “порядок” у провінції, виступаючи на підтримку юніоністського уряду. Католики вбачали в армії Об’єднаного Королівства іноземну силу, що відстоювала британські інтереси, оскільки вона захищала панування протестантської більшості в провінції.

У перші ж дні після введення військ у райони демонстрацій послідував виклик Дж. Чічестера-Кларка, тогочасного лідера північноірландського уряду в Лондон. Підсумком його п’ятигодинних переговорів з прем’єр-міністром Великобританії Г.Вільсоном став документ, який повинен був пояснити, що відбувається в Північній Ірландії. Він називався “Комюніке і декларація, опублікована в результаті зустрічі, що відбулась на Даунінг-стріт №10, 19 серпня 1969 року”. З метою ліквідувати можливість зміни конституційного статусу Північної Ірландії як частини Об’єднаного Королівства головний акцент у заяві був зроблений на підтвердження цього статусу “згідно з положенням розділу І “Акту про Ірландію 1949 року”. Вже на самому початку документа зазначалося, що ні за яких обставин Північна Ірландія або яка-небудь її частина “не перестануть бути частиною Об’єднаного Королівства”. І далі підкреслювалось, що “питання про кордон не є предметом обговорення”. Таким чином, уряди в Лондоні і Белфасті ще раз підтвердили юридичний статус провінції і виключили саму можливість об’єднання Ірландії [3, с.92].

Загострення становища в Ольстері влітку 1970 р. збіглося в часі з періодом загальних парламентських виборів в Об’єднаному Королівстві, тому північноірландське питання не могло не посісти одне з центральних місць у передвиборчих програмах провідних політичних партій Великобританії. Консервативний уряд Е.Хіта, що прийшов до влади в червні 1970 р., продовжив курс на військове вирішення ольстерської проблеми. Уряд збільшив чисельність англійських військ у провінції до 15 тис. осіб. Водночас були значно збільшені резерв поліцейських сил і Полк оборони Ольстера.

Усерпні 1971 р. в країні було запроваджено закон про інтернування, згідно з яким органи влади могли не тільки проводити арешти без суду і слідства, а й садити учасників руху за цивільні права в тюрми або засилати в концтабори без конкретних звинувачень. На світанку 9 серпня 1971 р. згідно зі списками, які особисто переглянув ольстерський прем’єр-міністр, у Белфасті, Деррі, Страбане, Арма та інших містах війська розпочали масові арешти. Всього 9 серпня за колючий дріт було кинуто приблизно 400 осіб, серед яких лише 80 мали бодай якесь відношення до ІРА [2, с.67]. Відразу ж після запровадження системи інтернування англійська влада встановила контроль над адміністрацією тих місць ув’язнення, в яких тримали ірландських патріотів, а незабаром військове командування взяло в свої руки управління цими місцями. Частина арештованих потрапила в міську белфастську тюрму “Крамлінроуд”, частина – на англійське судно – тюрму “Мейдстоун”. На додаток до цих двох місць за ініціативою англійського військового командування в Ольстері були створені концтабори “Макгілліган” (неподалік від Лондондеррі) і “Лонг Кеш” (у передмісті Белфаста).

Наступного року ситуація в Північній Ірландії стала ще більш напруженою. Майже щоденно відбувались сутички борців за цивільні права з силами безпеки. Наближався один з найгостріших моментів ольстерської трагедії. 30 січня 1972 р. над дванадцятитисячною демонстрацією в Лондондеррі була вчинена розправа. Демонстрація проводилась на заклик “Асоціації на захист цивільних прав” під лозунгами, що вимагали звільнення інтернованих, припинення терору і репресій, виведення англійських військ з Ольстера, проведення необхідних соціально-економічних реформ. Англійські парашутисти, перекинуті з Англії, що пройшли спеціальну підготовку, відкрили вогонь по неозброєних демонстрантах. В результаті 13 осіб було вбито і 17 поранено [6, с.22]. День 30 січня 1972 р. ввійшов в історію боротьби північноірландського народу як “кривава неділя”. Ірландський уряд оголосив 2 лютого національним днем жалоби, того самого дня розлючений натовп спалив британське посольство в Дубліні. Через двадцять днів після демонстрації в Лондондеррі уряд оголосив про розслідування подій, а ще через два дні на нічному засіданні парламенту був ухвалений закон, який забороняв притягувати солдат до судової відповідальності за будь-які акти насилля щодо ірландців [1, c.64].

Слід відзначити, що “кривавій неділі” безпосередньо передувала таємна поїздка прем’єр-міністра Е.Хіта в автономну провінцію. Прем’єр-міністр зустрічався тільки з представниками армії і пересувався в армійському вертольоті [1, c.67]. Взагалі, з приходом до влади уряду Е.Хіта каральна функція армії набула повного розмаху. В червні 1972 р. в католицьких кварталах Белфаста і Лондондеррі була проведена військова операція, яка отримала кодову назву “Мотормен”. У ній брали участь англійські війська чисельністю 13 тис., 9 тис. карателів з Полку оборони Ольстера, 6 тис. поліцейських. Солдати вривались в ірландські будинки, за декілька годин провели десятки обшуків, арештували сотні людей [3, c.120-121]. Однак навіть численні англійські збройні сили були безсилі нормалізувати обстановку в Ольстері. Через рік, 1973 р., були запроваджені так звані суди Діплока – трибунали, які не визнавали презумпцію невинності і дозволяли суддям самим виносити вироки навіть на грунті анонімних доносів. В’язниці протестантського уряду поповнювались бойовиками ІРА, тими, хто їм співчував і просто католиками [4, с.66].

Уберезні 1972 р. Е.Хіт виступив в палаті общин із заявою, в якій повідомив про те, що його уряд дійшов до висновку про необхідність “покласти відповідальність за

підтримку законності і порядку в Північній Ірландії на парламент Об’єднаного Королівства” [3, c.130]. Таким чином в Ольстері запроваджувалось так зване пряме правління з Лондона, тобто вся повнота влади тимчасово передавалась англійському уряду. Місцеві парламент і уряд були розпущені. Новий пост міністра у справах Північної Ірландії посів лідер палати общин, один з провідних консервативних політичних діячів Великобританії У.Уайтлоу.

В англійському місті Дарлінгтоні У.Уайтлоу вдалось скликати конференцію для розгляду майбутніх форм правління Північною Ірландією. Він використав Дарлінгтонстьку конференцію для підготовки обговорення урядових пропозицій під назвою “Майбутнє Північної Ірландії: документ для обговорення”, яким англійська влада організувала широку рекламу. В документі підкреслювалось, що “Північна Ірландія залишатиметься частиною Об’єднаного Королівства поки цього бажатиме більшість її населення”. Далі зазначалось, що “бажання населення Північної Ірландії залишитись у складі Об’єднаного Королівства чи приєднатись до Ірландської Республіки буде визначено плебісцитом наступного року” [11]. Плебісцит справді відбувся 8 березня 1973 р., проте був бойкотований католицьким населенням Ольстера, а переважна більшість його учасників висловилась на користь зв’язку з Великобританією: 591820, проти – 6463 виборці [8, с.14].

Згодом на розгляд британського парламенту У.Уайтлоу подав новий документ, який називався “Конституційні пропозиції Північної Ірландії”. За цим документом замість північноірландського парламенту (cтормонту) була створена однопалатна асамблея з 80 депутатів на чотирирічний період. Міністр у справах Північної Ірландії мав продовжити працювати як уповноважений від кабінету міністрів Великобританії. Крім того, Північна Ірландія зберігала представництво в парламенті Об’єднаного Королівства з 12 осіб. В документі зазначалось, що Асамблея Північної Ірландії може приймати закони з обмеженої низки питань лише за згодою британського парламенту, а деякі аспекти взагалі будуть виключені з її законодавчої компетенції у зв’язку з їхньою “національною вагою” [9]. У такий спосіб британський уряд намагався створити в Північній Ірландії апарат влади, який перебував під повним контролем Лондона.

Наприкінці 1973 р. правлячі кола Англії застосували новий маневр з модернізації статусу Північної Ірландії і підписали Саннінгдейлську угоду між урядами Британії, Ірландії і Північної Ірландії. Поступкою з британської сторони було те, що врегулювання ольстерської проблеми вперше обговорювалось за участю Ірландської Республіки. В переговорах брали участь прем’єр-міністр Великобританії Е.Хіт, прем’єр-міністр Ірландії Л.Косгрейв, колишній прем’єр-міністр Північної Ірландії Б.Фолкнер, а також представники Ольстерської юніоністської партії, Соціал-демократичної лейбористської партії та Партії альянсу Північної Ірландії. Кроком назустріч національним очікуванням ірландців стала домовленість про створення Ради Ірландії, що мала розширити зв’язки між двома частинами поділеної країни. Вона складалась з Ради міністрів і Консультативної асамблеї. До Ради міністрів, яка відігравала консультативну роль і була наділена адміністративними повноваженнями, входили сім членів виконавчої влади Північної Ірландії і стільки ж членів ірландського уряду. Консультативна асамблея створювалась з тридцяти членів Північноірландської асамблеї і тридцяти членів нижньої палати парламенту Ірландії. Цей орган виконував лише “дорадчі і наглядові функції” [13]. Однак у травні 1974 р. під тиском юніоністів Саннінгдейльська угода фактично втратила силу.

Тим часом ІРА розширила терористичну діяльність у Великобританії, особливого розголосу набула бомбова атака в Бірмінгемі 1974 р. Теракти були вчинені також у Вулвічі та Гілдфорді. Схвильований новою хвилею кризи в Ольстері уряд Г.Вільсона, який знову прийшов до влади після позачергових парламентських виборів, спрямував у Північну Ірландію додаткові армійські підрозділи, довівши загальну численність військ до 16 тис. До того ж 1974 р. був ухвалений Акт про запобігання тероризму, який значно розширював можливості сил безпеки Великобританії, надаючи їм право ув’язнювати