Политвесник

УДК 327(73+410)

„ОСОБЛИВІ ВІДНОСИНИ” США І ВЕЛИКОБРИТАНІЇ У 90-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Світлана Пик

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79 000, Україна, тел. (0322) 964-132

Досліджується розвиток англо-американських стосунків у період президентства Дж.Буша і Б.Клінтона та прем'єрства Дж.Мейджора і Т.Блера, їхній вплив на двосторонню співпрацю між країнами.

Ключові слова: „особливі відносини”, англо-американські стосунки, міжнародна арена.

Початок XXI століття виявився досить динамічним і непередбачуваним. Терористичні акти у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. змусили міжнародну спільноту замислитися над вдосконаленням своїх засобів безпеки і безпосередньо кинули виклик світовому лідеру – Сполученим Штатам Америки. Військові дії США в Афганістані (жовтень–грудень 2001 р.), а згодом війна в Іраку проти режиму С.Хусейна (березень– квітень 2003 р.) велися за всесторонньої підтримки з боку британських правлячих кіл. Сьогодні досить актуально виявити передумови сучасної англо-американської співпраці, причини, що на зламі століть призвели до тісної координації зусиль Вашингтона і Лондона у боротьбі проти міжнародного тероризму. У складному процесі еволюції "особливих відносин" США і Великобританії саме 90-і роки ХХ ст. стали поштовхом до зближення і згуртування обох держав перед серйозними викликами сучасності.

"Особливі відносини" не досліджувалися у всій своїй цілісності, тобто від виникнення і впродовж їхнього функціонування до сучасності. Фундаментальні праці, присвячені двостороннім стосункам США і Великобританії, описують переважно події воєнного періоду і першого повоєнного десятиріччя. Американська наукова література, що досліджує процес формування, проблеми і перспективи зовнішньополітичного курсу Вашингтона, вивчає відносини Сполучених Штатів з країнами Західної Європи, не виділяючи при цьому Британію як привілейованого партнера. Складається враження, що для американських правлячих кіл Лондон був, є і безсумнівно залишатиметься вірним союзником. Питання прихильності Великобританії до США не стоїть, ця лояльність сприймається як самозрозуміла. На відміну від американської, британська наукова література приділяє велику увагу відносинам зі Сполученими Штатами і навіть деякою мірою обґрунтовує зовнішньополітичний курс Лондона через призму взаємин з Вашингтоном. Британія погоджується на статус "молодшого партнера" в англоамериканських стосунках і ревно оберігає його "привілейованість". Недостатня вивченість феномену "особливих відносин" США і Великобританії спонукає до його комплексного дослідження. Предметом даного дослідження є розвиток англоамериканського партнерства у 90-х роках ХХ ст.

90-і роки внесли розрядку у міжнародну напруженість і глобальні зміни на політичну карту світу, які виникли внаслідок розпаду СРСР і утворення нових незалежних держав. В умовах нового перерозподілу сил Сполучені Штати залишаються основною потугою на міжнародній арені. Вони зберігають свої лідируючі позиції у світовій економіці, що

© Світлана Пик, 2005

позначається на інших важливих сферах, таких як технологія і засоби масової інформації. Фактично весь європейський континент, а також колишні колоніально залежні держави зазнають економічного і культурного впливу США. Правлячі кола Вашингтона продовжують здійснювати зовнішню політику згідно основних стратегічних завдань Сполучених Штатів, визначених відомим американським державним діячем Г.Кіссінджером. Це – забезпечення світового порядку і використання його для максимальної власної вигоди [9,c.117]. Великобританія зберігає своє значення для Америки. Вона залишається основним прибічником США, дуже лояльним союзником, життєво важливою військовою базою і близьким партнером у розвідувальній діяльності. Як вважає ще один відомий американський державний діяч З.Бжезінський, основна мета політики Сполучених Штатів на сучасному етапі повинна полягати у необхідності закріпити власне панівне положення, у крайньому разі на період існування одного покоління, і поряд з цим створити геополітичну структуру, здатну пом’якшувати неминучі потрясіння і напруженість, спричинені соціально-політичними змінами, одночасно формуючи геополітичну серцевину взаємної відповідальності за управління світом без війн [3,c.254].

Прихід до влади у США Дж.Буша поставив перед британським прем'єр-міністром М.Тетчер завдання встановити особисті стосунки з новим президентом і зберегти надалі “особливий” характер зв’язків Англії і США, що були між країнами за адміністрації Р.Рейгана. Вранці 9 листопада 1988 р. Тетчер перша поздоровила Буша з обранням на посаду президента, у телефонній розмові з яким висловила тверду підтримку “керівної ролі США у західному світі”. Після цього прем’єр здійснила візит у Вашингтон, у ході якого схвально висловлювалася щодо політичної програми Буша і підкреслювала наявність тісних зв’язків між Англією і Сполученими Штатами. Однак вже 1989-й, а потім і наступний рік показали, що англо-американські стосунки не будуть попередніми. Адміністрація президента у своїх відносинах з Європою на центральне місце поставила Європейське Співтовариство, а не Британію, і рекомендувала Тетчер змінити своє ставлення до "Спільного ринку" на більш прихильне. На думку Вашингтона, шлях в Європу починається в Брюсселі (столиці ЄС), а не в Лондоні. Президент закликав до прискорення інтеграції Європи, що суперечило намірам британського прем’єра. Деякі розходження у поглядах правлячих кіл обох держав виникли щодо питання модернізації ядерної зброї. Тетчер, побоюючись послаблення військових позицій США в Європі, виступала за модернізацію зброї, що розцінювалося Вашингтоном як застаріла концепція. В умовах налагодження діалогу з СРСР роль Англії як посередника у відносинах між Заходом і Сходом завершилася. Однак Тетчер продовжувала демонструвати прихильність до США. Коли у грудні 1989 р. американські війська здійснили вторгнення в Панаму, вона перша з усіх західних лідерів підтримала Сполучені Штати, тим самим показуючи, що Вашингтон не має вірнішого союзника, ніж Лондон [8,с.283-284].

Улистопаді 1990 р., внаслідок непопулярності в країні і кризи уряду, Тетчер була змушена піти у відставку. Президент США нагородив її медаллю Свободи – найвищою нагородою для цивільних осіб, що існує у Сполучених Штатах. Посаду прем’єр-міністра Британії зайняв прибічник Тетчер Дж.Мейджор (1990–1997), який проводив більш гнучку політику по відношенню до ЄС, однак не зміг встановити з Бушем таких довірливих відносин, які були у Тетчер з Рейганом.

Уданий період посилилася інтеграція європейських держав. У листопаді 1990 р. на Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) глави урядів усіх європейських країн, США і Канади прийняли Паризьку хартію для нової Європи, яка завершила епоху конфронтації у відносинах держав регіону. Фундаментальні зміни на

континенті спричинили перегляд американських підходів до європейської політики. Сполучені Штати не хотіли втратити свій вплив у даному регіоні і намагалися реорганізувати систему атлантизму таким чином, щоб у сучасних умовах забезпечити міцні широкі зв’язки із Західною Європою, перебудувати натовські структури і створити адекватні механізми взаємодії. Через це Вашингтон виступав з концепцією “нового атлантизму”, маючи на меті зберегти НАТО (в оновленому вигляді) як фундамент взаємозалежності країн Заходу, оскільки Північноатлантичний договір став основним інтегруючим фактором усієї системи атлантизму і дозволив американському керівництву активно впливати на європейські справи. Крім того, блок потрібен Заходу як противага об’єктивно існуючому потенціалу Росії, як механізм певного контролю над об’єднаною Німеччиною та як гарант європейської стабільності в більш широкому аспекті [7,с.2324].

Правляча еліта Західної Європи при усьому своєму невдоволенні безсумнівним керівним положенням США визнавала американське верховенство, вважаючи, що жодна значна проблема у світі, особливо в системі міжнародних відносин, не може бути на сучасному етапі ефективно вирішена без їх участі. Це стало очевидно в ході операції “Буря в пустелі” і підтверджено в процесі югославської кризи [4,c.18].

На початку 90-х років ірако-кувейтські відносини характеризувалися зростанням напруженості, що призвело до агресії Іраку проти Кувейту. Оскільки багдадський режим не підкорився рішенням Ради Безпеки ООН, що передбачали негайне припинення збройних дій і виведення іракських військ з кувейтської території, і продовжував окупацію сусідньої держави, багатонаціональні сили під керівництвом США 16 січня 1991 р. розпочали воєнні операції в Перській затоці з метою звільнення Кувейту. У 1990–1991 рр. у район затоки було направлено 540 тисяч американських солдат, щоб за дорученням ООН припинити іракську агресію. Операції “Буря в пустелі” завершилася 27 лютого, в результаті якої Сполучені Штати та їх союзники зломили опір багдадської армії протягом 42 днів [2,c.545]. Врегулювання даного конфлікту підтвердило величезний політичний і військовий авторитет США як єдиної світової наддержави.

У 1991–1992 рр. Буш проголосив по відношенню до Югославії стратегію, яка передбачала, що Сполучені Штати не будуть прямо втручатися у боснійські події, а обмежать свою діяльність доставкою гуманітарної допомоги і розміщенням спостерігачів у сусідніх з Югославією країнах. Практично, США віддали ініціативу по врегулюванні конфлікту в руки своїх європейських союзників, які, особливо Англія і Франція, досить ревниво ставилися до втручання Вашингтона у справи Європи. Однак вже у 1993 р. адміністрація нового президента Сполучених Штатів Б.Клінтона (1993– 2000) і конгрес почали пошук аргументів на користь відправки американських солдат у Боснію, оскільки європейцям не вдавалося припинити конфлікт. Проблему було вирішено лише у 1995 р., коли в результаті бомбардувань об’єднаними силами НАТО позицій боснійських сербів ворогуючі сторони погодилися сісти за стіл переговорів (Дейтонський процес). Наприкінці цього ж року в Боснії і Герцеговині були розгорнуті під керівництвом НАТО сили по виконанню Дейтонської угоди, а з грудня 1996 р. за рішенням Ради Північноатлантичного союзу ці сили почали замінюватися силами по стабілізації [6,c.70]. Лондон активно підтримував дії США по врегулюванню цього конфлікту, беручи участь у розробці мирних домовленостей між ворогуючими сторонами (план Венса–Оуена, Дейтонська угода).

З приходом до влади у Сполучених Штатах нової адміністрації Лондон підтвердив свою традиційну прихильність до Америки. Мейджор був першим європейським лідером, який зустрівся з Клінтоном у Білому домі. Під час візиту, який проходив наприкінці лютого 1993 р., британський прем’єр намагався дізнатися, чи не вплине на

його стосунки з новим президентом те, що консервативна партія у період виборчої кампанії в США 1992 р. допомагала Бушу отримати мандат на другий термін перебування при владі, добуваючи інформацію стосовно навчання Клінтона в Англії і можливої його участі у студентських акціях протесту проти В'єтнамської війни. На пресконференції після зустрічі з Мейджором, Клінтон розвіяв побоювання прем’єра жартом про те, що “він лише другий американський президент, який жив у Британії, і цей факт тільки зміцнить “особливі відносини” двох країн” [5]. Однак за правління консерваторів саме неконструктивна позиція уряду Мейджора у питаннях європейської інтеграції вносила деякий дисонанс в “особливі” двосторонні стосунки Британії і США, оскільки Вашингтон завжди хотів бачити свого стратегічного союзника в Європі серед лідерів. Як у випадку з Бушем, так і з Клінтоном Мейджору не вдалося досягти того рівня відносин, які були у Тетчер з Рейганом.

Адміністрація Клінтона продовжувала здійснювати формування “нового світового порядку”, що наполегливо пропагувалося попереднім президентом. Зовнішня політика Вашингтона спрямовувалася на “розширення демократії” в асоціації Америки із Західною Європою, а також на сприяння розвитку нових незалежних держав і відкритих суспільств у Східній Європі. Основними аспектами зовнішньополітичного курсу Клінтона залишалися забезпечення глобального лідерства Сполучених Штатів в економічній та військовій сферах, задіяність у стабілізації міжнародних відносин, селективне втручання у вирішення регіональних конфліктів, збереження військової присутності за кордоном для стримування потенційних агресорів (Іран, Ірак, Північна Корея). Визначальними складовими стратегії національної безпеки були посилення ефективності дипломатії і військової могутності, підтримка розвитку американської економіки і встановлення демократизації за кордоном. Одним з результатів реалізації даної політики стала нова Атлантична хартія, підписана 3 грудня 1995 р. у Мадриді президентом Клінтоном, головою Європейської Комісії Ж.Сантером і головою Європейської Ради Ф.Гонсалесом. Хартія засвідчила прагнення США та Європи до співпраці у сфері політики безпеки, а також в економічній, культурній і науковій сферах. Вона містила план дій по поглибленню трансатлантичного партнерства [1,c.39].

Британія, своєю чергою, підтримувала політику США. Її основні цілі у сфері оборони полягали у захисті і забезпеченні безпеки власної території, що проголошувалося і раніше, у протидії серйозним конфліктам (на випадок їх виникнення), які можуть загрожувати безпеці країн НАТО, у забезпеченні загальних інтересів безпеки шляхом підтримки стабільності через миротворчу діяльність, що передбачає спільні дії з силами НАТО, ЗЄС, ООН. Англійський курс у цій сфері мало чим відрізнявся від американського.

На чергових парламентських виборах, що відбулися у травні 1997 р., внаслідок розколу в лавах правлячої партії, спричиненого розходженнями у позиціях її членів щодо ролі Британії в ЄС, консерватори отримали серйозну поразку. До влади прийшли лейбористи на чолі з Т.Блером, який, як і Тетчер, схилявся до найтіснішого союзу зі США [8,с.411-412]. У Вашингтоні із задоволенням була сприйнята перемога лейбористської партії на виборах і її зовнішньополітична платформа. Курс на відхід від ізоляціонізму, проголошений новим урядом, і прагнення Британії відігравати провідну роль в інтеграційних процесах ЄС зустріли схвалення американської адміністрації. Одноденний візит Клінтона до Лондона 29 травня 1997 р. засвідчив, що у відноснах США та Англії спостерігаються певні якісні зміни. Між лідерами обох держав встановилися теплі дружні стосунки [11]. На міжнародній арені Лондон активно виступав на підтримку США, доказом чого стали спільні англо-американські бомбардування Іраку в грудні 1998 р., спричинені недотриманням Багдадом санкцій,

введених після війни у Перській затоці [13]. Уряд Блера також діяв в унісон з адміністрацією Клінтона у широкомасштабних військових акціях НАТО проти Югославії, які почалися 24 березня 1999 р. (конфлікт у Косово).

У квітні 1999 р. в столиці Сполучених Штатів на святкуванні 50-річчя створення Північноатлантичного альянсу при виробленні нової концепції НАТО чіткіше, ніж раніше, проявилися декілька нових тенденцій, розвиток яких внесе суттєві корективи у внутрішнє співвідношення сил на Заході. Уряд Блера, очевидно побоюючись німецької гегемонії в Європі, зробив певні рішучі кроки у бік зближення зі США і зміцнення попередніх “особливих відносин”, намагаючись показати себе найбільш вірним і ефективним союзником Сполучених Штатів в Європі. Англія підтримала ідею про верховенство рішень НАТО над рішеннями ООН і про глобальне поширення функцій Північноатлантичного альянсу. Вона не захищала інтереси європейської половини блоку, а також не пропонувала своїх проектів створення механізмів стримування американського впливу на європейському континенті. Більше того, Британія явно виразила небажання “роз’єднувати” американську та європейську частини НАТО, що обмежило б присутність США в Європі (особливо в Німеччині). І, звичайно, безумовно та дієво підтримала балканську політику Вашингтона [10,с.22-23]. Разом з тим уряд Блера намагався виявити свою прихильність до Європи і засвідчити ефект власної закордонної політики на противагу тій, яку проводили консерватори на чолі з Мейджором. Британський прем’єр переконаний, що без допомоги НАТО і Сполучених Штатів європейці не змогли б встановити мир у Боснії чи врегулювати кризу в Косово. На його думку, необхідно сформувати європейську оборонну політику таким чином, щоб зміцнити трансатлантичний зв’язок з альянсом, досягаючи більш збалансованого партнерства у ньому, і разом з тим перебрати на себе частину зобов’язань США перед Європою. Блер розуміє, що найвигідніша роль для Британії на сучасному етапі – бути посередником між Сполученими Штатами та ЄС, тому намагається посилити вплив своєї країни в Європі, одночасно зміцнюючи відносини зі США. Тоді до думки Англії більше прислухалися б як у Брюсселі, так і у Вашингтоні, оскільки ЄС і Сполучені Штати працюють разом і зближуються, щоб досягти єдиного, найбільш необхідного пріоритету для нового світового устрою – економічного розвитку і безпеки [12].

На міжнародній арені Британія продовжувала спільно виступати зі Сполученими Штатами. Протягом 1999–2000 рр. об’єднана авіація США і Великобританії здійснювала бомбові удари по командних пунктах іракської протиповітряної оборони у тих випадках, коли була змушена гарантувати безпеку своїх повітряних патрулів у заборонених для іракських літаків зонах. Після війни у Перській затоці Сполучені Штати, Англія і Франція встановили дві заборонені зони для авіації Багдаду – одна на північ від 36-ої паралелі, інша – південніше 32-ої паралелі. Однак Ірак систематично порушував союзницькі санкції і перешкоджав патрульним літакам США і Британії здійснювати контроль повітряного простору у цих зонах, що й призводило до збройних сутичок, а в кінцевому результаті спричинило війну проти Багдаду, що лягла на плечі адміністрації Дж.Буша-молодшого. Ситуація в Іраку залишається неврегульованою і сьогодні.

Загалом, 90-і роки були певним стабілізуючим і водночас перехідним етапом в англоамериканських відносинах від їхнього розквіту в епоху Рейгана і Тетчер до нового зближення. За час перебування Клінтона і Блера при владі стосунки США і Британії набагато зміцнилися і покращилися завдяки не лише узгодженій політиці обох держав на міжнародній арені і взаємній підтримці в реалізації спільних інтересів, а й тісним стосункам керівників двох країн. 90-і роки стали, так би мовити, трампліном для Сполучених Штатів і Великобританії на порозі XXI ст., які залишаються вірними союзниками і сьогодні, про що яскраво свідчить їхня діяльність на міжнародній арені.

_________

1.Актуальные проблемы Европы. Американо-европейские отношения на современном этапе (1999-1). Проблемно-тематический сборник. – М., 1999. – 169 с.

2.Американские президенты: 41 исторический портрет от Дж.Вашингтона до Б.Клинтона /Под ред. Ю.Хайдекинга. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – 640 с.

3.Бжезинский З. Великая шахматная доска. – М.:Междунар. отношения, 1999. – 254 с.

4.Давыдов Ю.П. Расширение зоны ответственности атлантического мира //США Канада: экономика-политика-культура. – 2000. – №3. – С.12-30.

5.Загоруйко Ю. Європа в очікуванні Буша //Дзеркало тижня. – 2001. – №7(331).

6.Корнилов Г.В. США и югославский кризис (1991-1997) //США-экономика, политика,

идеология. – 1998. – №4. – С.67-77.

7.Михеев В. Новые подходы в европейской политике Вашингтона //США – экономика, политика, идеология. – 1993. – №2. – С.23-31.

8.Попов В.И. Маргарет Тэтчер: человек и политик (взгляд российского дипломата). 2- е, доп.изд. – М.:Междунар.отношения, 2000. – 464 с.

9.Попова Е.И. Внешняя политика США в американской политологии. – М.: Наука, 1987. – 208 с.

10.Уткин А.И. США-НАТО-ЕС (Вашингтон проводит реформу НАТО) //США Канада: экономика-политика-культура. – 1999. – №10. – С.13-28.

11.Blair Welcomes Clinton to Britain. – http: //www.europe.cnn.com/ ALLPOLITICS/1997/05/29/clinton.blair/

12.Marsden C. Anglo-French Summit Takes Further Step towards European Military Independence from America. – http: //www.wsws.org/ /1999/nov1999/arms-n26.shtml

13.U.S.-UK Strikes on Iraq Continue to Draw Support, Criticism. – http://www.fas.org/news/iraq/1998/12/18/www818d.html

"SPECIAL RELATIONSHIP" OF THE USA AND GREAT BRITAIN

IN THE NINETIES OF THE XX CENTURY

Svitlana Pyk

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79 000, Ukraine, tel. (0322) 964-132

The development of Anglo-American relations during the presidency of J.Bush and B.Clinton and the premiership of J.Major and T.Blair is studied as well as their influence on bilateral cooperation between states.

Key words: "special relationship", Anglo-American relations, international arena.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК

РОЛЬ MAGNA CHARTA UNIVERSITATUM

У РОЗВИТКУ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Зоряна Яцейко

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел.(0322)964-572

Стаття присвячена аналізу ролі Magna Charta Universitatum у розвитку Болонського процесу. У статті подається аналіз основних принципів, визначених нею, простежуються особливості стратегій реалізації згаданих принципів та досягнення цілей Magna Charta Universitatum у рамках Болонського процесу.

Ключові слова: Magna Charta Universitatum (Велика хартія університетів), Європейський простір вищої освіти; автономія вищих навчальних закладів; взаємозв’язок навчального процесу та дослідницької діяльності; свобода навчання, викладання та досліджень.

На думку західних експертів С.Райхерт та К.Тауха, реалізація Болонського процесу можлива лише за участі вузів, які є його рушійною силою [1; 2, с.6]. Діяльність європейських вищих навчальних закладів не обмежується виключно намаганням створити співдружність університетів. Саме провідні європейські університети в першу чергу стають генератором прагнення продовжувати активний діалог з питань розвитку загальноєвропейської моделі вищої освіти. Саме вони стали осередками розвитку ініціатив єднання європейських держав у єдиний освітній і науковий простір і переконують керівництво держав вживати заходів щодо досягнення цілей Болонського процесу та створення Європейського простору вищої освіти.

Ініціатива об’єднання Європи отримала підтримку ще в повоєнні роки. Відтоді важлива роль у процесі розвитку державності та формування громадянської свідомості європейців відводилася саме національним університетам (вищим навчальним закладам) європейських держав [2, с.17]. Перша громадська організація, членами якої були ректори та проректори вищих навчальних закладів Європи – Асоціація європейських університетів (CRE) [3] – виникла задовго до фактичного започаткування Болонського процесу (наприкінці 60-х років XX-го століття – 1959 р.). І вже з кінця 70-х років XX-го століття Болонський університет очолив рух європейських держав за відродження академічної солідарності вищих навчальних закладів Європи.

Magna Charta Universitatum (Велика хартія університетів 1988 р.) [4] стала першим історичним документом, у якому подавалося розуміння місця університетів у суспільстві та їх ролі у процесі об’єднання Європи. Саме Велика хартія університетів 1988 р. визначила основні напрямки діяльності вузів Європи щодо сприяння соціальному, культурному й економічному розвитку суспільства європейських держав. Визначена нею мета створення академічної співдружності європейських університетів сьогодні розглядається у контексті розвитку Болонського процесу, у безпосередньому зв’язку із загальною ціллю європейських інтеграційних процесів – досягнення остаточного скасування будь-яких кордонів між європейськими державами.

У сучасній вітчизняній науковій літературі аналізу ролі Magna Charta Universitatum у розвитку Болонського процесу було приділено недостатньо уваги. Більшість дослідників у своїх працях, як правило, аналізували історичні особливості започаткування та розвитку Болонського процесу, а також конкретні проблеми, що утруднюють організацію даного процесу у досягненні певних цілей. З-поміж науковців країн СНД, які

© Зоряна Яцейко, 2005

у своїх працях опосередковано згадували Велику хартію університетів 1988 р., можна згадати наступних: Байденко В.І., Гапон Ю.А., Греков А.М., Журавський В.С., Згуровський М.З., а також Палеха Ю.І. та Тимошенко З.І. На жаль, переважну кількість праць, присвячених аналізу зазначеної теми, ми знаходимо сьогодні саме у зарубіжній науковій літературі. Серед зарубіжних дослідників ролі Magna Charta Universitatum у розвитку Болонського процесу слід згадати: А.Барблана, Г.Енрота, Д.Луччі, К.Тауха, Л.Сміт, С.Райхерт, С.Лея, Т. Латруп-Педерсена та Ф.Роверсі-Монако.

Дана стаття є спробою наукового дослідження, безпосередньо присвяченого аналізу ролі Magna Charta Universitatum у розвитку Болонського процесу. У контексті загальної мети дослідження міжнародних аспектів реалізації Болонського процесу, у даній статті ставляться такі завдання: 1) проаналізувати основні принципи, визначені Великою хартією університетів 1988 р.; 2) простежити особливості стратегій реалізації згаданих принципів та досягнення цілей Magna Charta Universitatum у рамках Болонського процесу.

Основною метою діяльності будь-якого освітнього закладу є забезпечення інтелектуального, культурного та морального розвитку суспільства. Європейські університети завжди віддзеркалювали політичні, економічні, соціальні та етнокультурні потреби європейців. Андріс Барблан з цього приводу зазначав, що сьогоднішній університет є місцем, «де визначається зміст Європи та її поняття, та в якому Європа набуває змісту» [5; 2, с.22]. Саме тому європейські університети свого часу виступили у якості першочергових «новаторів, піонерів» та розробників ініціатив тих перетворень, які повинні були охопити весь європейський континент.

1986 р. Болонський університет висунув ідею укладення окремого документа, який би: 1) відзначав важливість збереження цінностей та традицій європейських університетів; 2) окреслював основні принципи діяльності вищих навчальних закладів у сфері розвитку освіти; 3) сприяв формуванню тісніших зв’язків між вузами Європи з кінцевою метою утворення співдружності провідних європейських університетів.

У червні 1987 р. для розробки проекту майбутньої Хартії університетів представники 80 європейських університетів на зустрічі в Болоньї призначили спеціальну Раду, до складу якої входили керівники провідних вузів Європи та експерти Ради Європи. За результатами роботи Ради у січні 1988 р. в Барселоні був складений відповідний проект

[6, с.127].

Підписання Magna Charta Universitatum відбулося 18 вересня 1988 р. під час святкування 900-річчя Болонського університету. На урочистій церемонії були присутні ректори 388 провідних університетів світу [7], а також представники громадськості, урядових структур та духовенства. Оскільки Велика хартія університетів 1988 р. не визначає географічних обмежень, на сьогодні її підписали університети понад 70 країн світу [8], що є незаперечним доказом тенденцій глобалізації та інтернаціоналізації у сфері освіти.

Magna Charta Universitatum підкреслила важливість подолання політичних та соціальних бар’єрів на європейському континенті. Мета створення академічної співдружності європейських університетів розглядається у безпосередньому зв’язку із загальної ціллю остаточного скасування будь-яких кордонів між європейськими державами: «за чотири роки до остаточного скасування кордонів між країнами ЄС, висловлюючи надію на перспективу розширення співробітництва між усіма європейськими націями, переконані в тому, що народи і держави мають, як ніколи раніше, усвідомити роль, яку університети відіграватимуть у суспільстві, що змінюється і стає дедалі більш інтернаціональним» [4].

Слід зазначити, що Велика хартія університетів 1988 р. свідчить про підкреслення соціальної функції університетів та поступовий відхід від акцентування виключно освітньої функції вузів [2, с.24]: «майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є справжні університети»; «культурне, соціальне й економічне

майбутнє суспільства вимагає» значного залучення вищих навчальних закладів у сферу суспільної діяльності – «завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь передбачає, що в сучасному світі вони також мають служити суспільству в цілому»; обов’язком університетів є «давати майбутнім поколінням освіту і виховання, що навчать їх … поважати гармонію навколишнього середовища та самого життя» [9,

с.7].

Magna Charta Universitatum містить перелік основних принципів, які повинні завжди становити основу визначення стратегій діяльності вищих навчальних закладів як ключових інституцій суспільства, які забезпечують баланс між потребами розвитку освіти та фактичними вимогами суспільства [10, с.436; 11, с.72]:

1)автономія вищих навчальних закладів, яка проявляється у вільному виборі шляхів створення, вивчення, критичного осмислення та передачі культури посередництвом морально та інтелектуально незалежної освітньої та дослідницької діяльності: «Університет – це автономна установа у самому центрі суспільств із різною організацією…»; «для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної влади та економічної влади» [12, с. 1; 4];

2)взаємозв’язок навчального процесу та дослідницької діяльності, що повинен проявлятися у гнучкості викладацької діяльності у процесі реагування на виникнення нових запитів та потреб суспільства: «Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням, що змінюються» [9,

с.8];

3)свобода навчання, викладання та досліджень, яка повинна неухильно забезпечуватися як на внутрішньодержавному, так і на внутрішньому університетському рівнях: «Свобода дослідницької та викладацької діяльності є основоположним принципом університетського життя. Уряди держав та університети, в межах своєї компетенції, повинні забезпечувати повагу до цієї основоположної вимоги» [4];

4)університет як опікун традицій європейського гуманізму – саме в рамках вищих навчальних закладів найбільш активно відбувається процес пізнання, зближення та взаємовпливу різноманітних культур [13, с.6]: університет «постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур» [6, с.129-

130].

Окрема увага присвячена також і визначенню основних засобів досягнення цілей, визначених у Великій хартії університетів 1988 р.:

1)усі члени університетської спільноти повинні користуватися вільним доступом до усіх необхідних інструментів реалізації свободи дослідження та викладання;

2)принцип неподільності дослідницької та викладацької роботи повинен визначати вимоги вузів щодо процедури прийому викладачів на роботу;

3)обов’язком кожного університету є захист свобод студентів та забезпечення користування ними умовами, необхідними для досягнення їх конкретних цілей в освітньому процесі та культурному розвитку;

4)взаємний обмін інформацією та документацією, проведення спільних проектів з питань розвитку освіти, мобільність викладачів і студентів, а також застосування принципу рівнозначності щодо надання окремих статусів і звань, присудження стипендій та визнання іспитів (без упередженого ставлення до національних дипломів) вбачаються основними засобами забезпечення постійного прогресу знань [4].

Таким чином, Magna Charta Universitatum визначила головні напрямки діяльності університетів на наступні десятиліття. Станом на сьогодні основна робота європейських університетів здійснюється у таких напрямках: 1) збір та поширення інформації про автономію університетів, про проведені чи заплановані реформи, та визначення впливу

проведення оцінки прийнятності чи надмірності тиску політичної чи економічної влади на діяльність вузів; 3) нагляд за дотриманням прав та виконанням обов’язків європейських вузів щодо сприяння соціальному, культурному й економічному розвитку суспільства [6, с.132].

Міжнародно-правові документи, укладені після Magna Charta Universitatum вже на міжурядовому рівні (Сорбоннська декларація 1998 р., Болонська декларація 1999 р., Саламанська домовленість 2001 р., Празьке комюніке 2001 р.), як правило, подавали конкретизацію окремих заходів, яких державам слід вживати по кожному із основних напрямків діяльності. Важливим кроком на шляху реалізації положень Magna Charta Universitatum щодо створення співдружності провідних європейських університетів стало також і ухвалення Берлінського комюніке 2003 р.

У вересні 2001 р. відбулася надзвичайно важлива для процесу формування співдружності провідних європейських університетів подія – було створено Наглядову раду Великої хартії університетів [6, с.131].

Спільно з Європейською асоціацією університетів Наглядова рада забезпечує підтримку академічних закладів та їх партнерів у спільній діяльності, спрямованій на досягнення визначених цілей. Крім цього Наглядова рада стежить за дотриманням права університетів на автономію, на свободу дослідницької та викладацької діяльності [20,

с.31; 21, с.44].

Контроль за виконанням принципів Magna Charta Universitatum Наглядова рада здійснює наступними шляхами: 1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки діяльності європейських вузів; 2) на основі аналізу результатів проведеного моніторингу надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу; 3) виступає у якості форуму для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками ЗМІ ролі автономії університетів та академічної свободи; 4) за результатами своєї діяльності публікує матеріали щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків вищих навчальних закладів у контексті досягнення цілей Болонського процесу.

Основними інституційними органами Наглядової ради є Рада директорів та Колегія: 1) Колегія відповідає за втілення принципів Великої хартії університетів у життя та репрезентує загальну позицію Наглядової ради, а Рада директорів займається справами правового та фінансового забезпечення діяльності організації (вирішує адміністративні, фіскальні та фандрайзингові питання) [20, с.29]; 2) до складу Колегії входять від 5-и до 9-и представників (їх офіційне затвердження на посаду здійснює Рада директорів); Рада директорів складається, у свою чергу, максимум з 7-и осіб; 3) термін перебування на посаді членів Колегії та Ради директорів, як правило, становить 4 роки; 4) Колегія скликається не менше 2-х разів на рік, а засідання Ради директорів проводяться щонайменше раз на рік (переважно у вересні) [17].

З метою досягнення визначених цілей Наглядова рада може співпрацювати з іншими національними, європейськими чи міжнародними організаціями. Для отримання та поширення інформації про розвиток університетської автономії та академічної свободи в Європі та за її межами Наглядова рада регулярно контактує з 450 закладами, що підписали Велику хартію університетів 1988 р. Також вона підтримує зв'язки з організаціями, які займаються правами та обов'язками університетів, такими як Зальцбурзький семінар (в Австрії), Міжнародна асоціація університетів (зі штабквартирою в Парижі) та Рада Європи [6, с.133].

Щороку (у вересні) в Болоньї проводиться конференція з питань втілення вузами Європи принципів Великої хартії університетів. Крім цього Наглядова рада також проводить щорічні симпозіуми, самміти та семінари з різноманітних питань, пов’язаних із реалізацією цілей та принципів Болонського процесу (зокрема, різні аспекти управління вузами, розробка та запровадження навчальних планів та програм, оновлення штату працівників, колективне прийняття рішень тощо).