prysuhin_filosofiya_1

результати його творіння — довколишній світ, людина). Фома Аквінський висував п’ять доказів буття Бога.

Перший доказ — через рух. Усе, що рухається, повинно мати першопричину свого руху. Такою першопричиною є Бог.

Другий доказ — через причину. Усе, що існує, повинно мати першопричину цього існування, такою першопричиною є Бог.

Третій доказ — через випадковість і необхідність. Усе випадкове залежить від необхідності, а отже, має існувати перша необхідність, якою стає Бог.

Четвертий доказ — через ступінь досконалості. Усе в світі має ступінь досконалості (від простого до складного, від меншого до більшого), отже, у світііснує абсолютнадосконалість, якоюєБог.

П’ятий доказ — через існування сенсу. Усе, що існує в світі,

має сенс існування (певну доцільність), а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенс усьому сущому. Цією найвищою доцільністю є Бог.

Досліджуючи проблему буття, Фома Аквінський спирався на арістотелевське вчення. Він виокремлював сутність (есенцію) й

існування (екзистенцію), учення про есенцію та екзистенцію стало однією із засадових концепцій католицької філософії.

Згідно з цим ученням, сутність (есенція), «чиста ідея» предмета або явища є сукупністю певних ознак, рис, що існують у розумі Бога (як Божий замисел). Існування (екзистенція) є сам факт буття предмета. Фома Аквінський вважав, що будь-який предмет і будь-яке явище є сутність, яка набула існування в результаті божественного волевиявлення. Сутність та існування перебувають у стані єдності лише на рівні Бога. Бог, що надає сутності можливого існування, може позбавити її такої спроможності. Тому світ не є постійним у своїх істотних проявах. Він увесь час змінюється, незмінним залишається лише сам Бог (як єдність сутності та існування).

Учення Аквінського про буття дозволяло йому зробити висновок, що все у світі складається з матерії та форми (ідеї). Сутність будь-якого тілесного предмета є єдністю форми й матерії. Форма (ідея) є визначальною першоосновою, а матерія лише вміщує в собі ці форми. Форма (ідея) є водночас метою, заради якої виникає предмет. Ідея (форма предмета) завжди троїчна, вона існує в Божому розумі, в самому предметі та у сприйнятті людини (її пам’яті).

У тілесному світі Ф. Аквінський виокремлює чотири рівні буття предметів. Перший — рівень неживої природи (форма визначає лише вигляд предмета), до нього належать стихії та

80

мінерали. Другим рівнем є рослинний світ (форма творить предмет з середини). Третій — тварини, у яких форма є діючою причиною, що несе в собі не тільки мету, а й початок діяльності. Четвертий рівень — людина, у якої форма є не тільки організуючим принципом матерії, а й виявляє себе як розум, дух,

розумна душа. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, а

людська душа безсмертна.

Фома Аквінський працював над розв’язанням проблем, що з необхідністю виникали в християнському віровченні. Наприклад, аналізував поняття добра й зла. Він вважав, що буття, створене Богом, є благо (добро), а зло — це відсутність добра (небуття). Аквінський робив висновок, що Бог несе тільки благо (добро), а зло — це відсутність блага, що виникає внаслідок недосконалості людської поведінки.

Фома Аквінський у своїй теодіцеї знімає з Бога відповідальність за існування зла у світі й перекладає її на недосконалу людину. Але в людини є перспектива управляти своєю волею, розумом та інтелектом, які ведуть до найвищого блага (єдності з Богом). Позаяк людина не може отримати одразу всі Божі істини, вона має право на помилки й різні варіанти неповних істин. У цьому виявляється свобода вибору людини. Практичний розум людини дає змогу розпізнавати добро й зло. Таким чином, усе, що збігається з розумом, є добро, а все, що суперечитьйому, — зло.

Аналізуючи проблеми політики, Фома Аквінський виходив з філософії Арістотеля. Він вважав державу першоосновою, що віддзеркалює небесний порядок з метою створення щонайкращих умов для переходу людей у потойбічний світ. Таким чином, найкраща держава — це та, яка веде до Бога (теократія).

У світі існує певна доцільність, в основі якої лежать закони. Ф. Аквінський розрізняє три типи законів: Вічний, природний,

людський. Найзначущішим є Вічний закон (раціональний план Бога), через який Бог веде світ і людину до наперед визначеної мети (провіденціоналізм). У реалізації цього плану може брати участь і людина, адже вона створена за образом і подобою Божою.

Отже, Фома Аквінський висунув ідею, згідно з якою істини розуму мають збігатися з істинами релігійної віри; розділивши філософію й теологію, учений підкорив філософію теології; він навів п’ять доказів існування Бога; зробив висновок, що краще

81

розуміти, ніж просто вірити, й висунув ідею про розмежування есенції та екзистенції (сутності та існування) та обґрунтував могутність Бога в його провіденційних можливостях.

Вільям Оккам (бл. 1285—1349 рр.) — знаменитий англійський схоласт, викладач Оксфордського університету, якого переслідували за єресь, як наслідок — засудили до тюремного ув’язнення. Згодом він утік з Англії до Мюнхена, де продовжив свою літературно-публіцистичну діяльність. Основними працями, що репрезентували філософські погляди Оккама, стали коментарі до «Сентенцій» Петра Ломбардського, «Сума логіки» та інші політичні трактати, написані в Мюнхені.

У філософських колах В. Оккам став відомий завдяки тому, що завершив тривалу дискусію про двоїсту істину. В її основі лежала ідея про те, що філософія та теологія рухаються до істини відносно самостійними шляхами, але об’єднані спільною метою — досягненням єдності з Богом. Цю позицію й обстоював Вільям Оккам, який вважав, що філософія веде людину до істини за допомогою розуму, а теологія отримує істину завдяки одкровенню. Філософія не має підкорятися теології. Оккам дійшов висновку, що філософія взагалі не повинна займатися пізнанням Бога, бо вона раціоналістична за своєю сутністю й спрямована на отримання знання про світ. Позаяк Бог є надприродним явищем, пізнання його є недоступним для філософії, його можна пізнати лише за допомогою релігійної віри. Водночас теологія не має заважати філософії досліджувати свої істини, й, навпаки, філософія не має втручатись у процес пізнання теологією Божих істин. Теорія двоїстої істини стала прогресивним явищем у середньовічній філософії, вона давала можливість розвиватися філософії, а разом з нею й науковому знанню, не викликаючи незадоволення офіційної богословської ідеології.

Філософські основи Оккам черпав у вченні Арістотеля. Хрестоматійно відомою стає так званий принцип «бритва Оккама», просякнутий арістотелевським духом.

Зміст принципу «бритва Оккама» витікає з двох положень. Перше: «те, що можна пояснити за допомогою меншого, не потрібно пояснювати за допомогою більшого». Друге: «без необхідності не потрібно стверджувати більше».

82

Згодом послідовники Вільяма Оккама з цих двох положень вивели третє — «кількість сутностей не варто без необхідності збільшувати». Цей принцип означав, що поняття, які не зводяться до інтуїтивного знання й не можуть бути перевірені досвідом, мають бути вилучені з науки. Виходило, що необхідно відсікати елементи надприродних «субстанційних форм», тобто метафізичної реальності.

Охарактеризувавши Бога як етичний принцип та абсолютне добро, Оккам вказав на можливість відокремити його від філософського знання, намітивши тим самим тенденцію до об’єктивізації знань і, зрештою, звільнення їх від релігійноетичного оцінювання. Тільки в наш час учені осягнули, що наукове знання все ж таки має етичний компонент і повинне гарантувати існування добра.

Творчий доробок Вільяма Оккама широко використали ідеологи Реформації в боротьбі проти католицизму, на ідеї «оккамінізму» доволі часто посилалися Мартін Лютер, Френсіс Бекон, Джон Локк, Девід Юм та ін.

Крім зазначених вище філософських напрямів у середньовічній філософії існувала досить численна когорта філософів-містиків. Джерелом містицизму у середньовічну епоху стають «Ареопагітики».

«Ареопагітики» («Корпус Ареопагітик») — релігійно-філософські твори V ст. («Про імена Божі», «Про містичне богослов’я», «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію» та десять Послань), автором яких вважають Діонісія Ареопагіта (звідси й збірна назва). У Середньовіччі «Ареопагітики» стали джерелом містичних ідей, що вели до персоналізації Бога та сприяли виникненню й розвитку філософії пантеїзму.

Сам термін «містицизм» походить від грец. «таємничий». У широкому сенсі це слово означає визнання надприродної сутності людини, природи, суспільства (наприклад, пояснення різноманітних подій у житті людей визначеністю долі). У вузькому сенсі — це віра в можливість безпосереднього надчуттєвого й надрозумового спілкування людини з нематеріальним, духовним світом — Богом. Сам термін «містицизм» походить від назви одного з розділів твору «Таємнича теологія», перекладеного на латину у ІХ ст. Еуріґеном

(810—877 рр.).

83

Найрельєфніше середньовічна містика виявилась у філософії Майстера Екгарта (1260—1327 рр.), який був послідовником і прихильником вчення Діонісія Ареопагіта. Головними творами, які репрезентують його містичні концепції, були «Духовні проповіді й роздуми», «Книга розради», «Трактат про сестру Катрей», «Трьохчастинний опус» тощо.

Майстер Екгарт вважав, що релігійна віра має перетворювати надприродне знання в знання логічне, а найвищою силою душі є розум, який віддзеркалює його богоподібну сутність. Діяльність розуму — це промисел Божий усередині людини, душа розташована між Богом і тілом, яке він створив. Бог сприймає себе через людину, сенс її життя — у пізнанні Бога й поверненні до нього. Екгарт зробив практичний висновок: людина повинна долати свою індивідуальність (своє «Я»), аби поєднатися з Богом, який існує в усьому. А якщо Бог існує в усьому, то немає потреби молитися (тобто звертатися до когось іншого). Звідси логічно витікає заперечення існування церкви як посередника між Богом і людьми.

Шлях повернення до Бога лежить через доброчинний спосіб життя, аскетизм, любов до ближнього. Екгарт акцентує увагу на тому, що пасивної віри в Бога недостатньо, вона має бути активною взаємодією з ним. Бог опускається до людини, а людина повинна підніматися до нього. Бог існує в душі кожної людини, у результаті пізнання Бога та єднання з ним душа стає блаженною.

Майстер Екгарт був пропагандистом практичної містики, його метою було формування такого рівня розуму, який приведе людей до єднання з Богом. Філософ пропонував послуговуватися в ситуаціях морального вибору філософськими формулами,

наприклад, «той, хто хоче стати тим, ким він хоче бути, повинен перестати бути тим, ким він є».

Загалом творчість Майстера Екгарта стала одним з чинників формування німецької класичної філософії (його вважають творцем німецької філософської фразеології). Відомо, що одним з найулюбленіших висловів Майстера був такий: «Заперечення заперечення». Згодом кардинал і видатний філософ Микола Кузанський назвав стан містичного споглядання Екгарта «вченим незнанням».

84

розвитку й диференціації філософії на нові системні елементи; крім онтології (вчення про буття) виокремилася гносеологія (учення про пізнання); спричинила поділ ідеалізму на об’єктивний і суб’єктивний; активізувала інтерес до дослідження історії; висунула ідею християнського оптимізму, що знайшла своє відображення у вірі в перемогу добра над злом і можливість отримання Царства Небесного після смерті.

? Питання для самоперевірки

1.Назвіть головні етапи розвитку філософії Середньовіччя.

2.Охарактеризуйте особливості філософії Середньовіччя.

3.Охарактеризуйте поняття «теоцентризм».

4.Що таке патристика й схоластика?

5.Назвіть найвідоміших представників патристики.

6.Назвіть найвідоміших представників схоластики.

7.У чому сутність суперечки між номіналістами та реалістами? 8.Сформулюйте принципи філософії Авґустина Блаженного. 9.Що означає поняття «теодіцея»?

10.Розкрийте сутність філософії Фоми Аквінського.

11.Назвіть вихідні принципи середньовічного містицизму.

Cписок рекомендованої літератури

1.Аврелий Августин. Исповедь блаженного Августина, епископа Гиппонского. — М., 1991.

2.Антология мировой философии: В 4 т. — М., 1969. — Т.1.— Ч.2; Т.2. 3.Бл. Августин. Энхиридион, или о вере, надежде и любви. — К., 1996.

4.Бонавентура. Путеводитель души к Богу. — М., 1993. 5.Боэций. «Утешение Философией» и другие трактаты. — М., 1990. 6.Григорий Нисский. Об устроении человека. — СПб., 1995.

7.Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. — СПб., 1995.

8.Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии. — СПб., 1997.

9.Кентерберийский Ансельм. Сочинения. — М., 1995.

10.Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. — М., 1979.

11.О началах: Сочинения Оригена учителя Александрийского. — Новосибирск, 1993.

12.Ранние отцы церкви. — Брюссель, 1988.

13.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней: В 4-х ч. — СПб., 1994. — Ч. 2.

85

14.Тертуллиан. Избранные сочинения. — М., 1994.

15.Фома Аквинский. Сумма против язычников: В 2-х кн. — Долгопрудный, 2000. — Кн. 1.

86

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ

Схема 6

Філософія епохи Відродження — віддзеркалення соціального та ідейного руху Відродження (Ренесансу), започаткованого в Італії в ХІV ст., що в ХVІ ст. стає загальноєвропейським явищем

87

Головні напрями філософії епохи Відродження та її характерні риси

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови (нові наукові винаходи та відкриття). Було винайдено компас, книгодрукування, принцип перспективи в живопису, мікроскоп тощо. Розвивалися економічні й грошові відносини. На основі вогнепальної зброї вдосконалювалася військова техніка, зменшився вплив середньовічної лицарської культури. Впроваджувалися станки, доменні печі, що загалом зумовило кардинальні зміни в тогочасному суспільстві. Якщо для середньовічного суспільства характерною рисою була локальна обмеженність спілкування між людьми в межах певних соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала людина, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на ґрунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмежність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала ланцюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуляризації — звільнення культури від впливу церкви

(проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали сприйматися через призму релігійних цінностей).

Секуляризація культури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Репрезентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними

89