prysuhin_filosofiya_1

20

Таблиця 2

21

оболонки в іншу, ланцюг страждань у земному житті, кругообіг народженнятасмерті, трансміграціядуші (метемпсихоза).

Основні етапи розвитку філософії в Стародавній Індії

Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ—І тис. до н. е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з’явилися перші філософські традиції та школи. Підтвердження цьому знаходимо в ранньому релігійно-літературному тексті, (геніальній пам’ятці давньоіндійської духовної культури) — «Ведах» (приблизно 1500 р. до н. е.). У них у міфологічній та релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

«Веди» складаються з чотирьох розділів.

1.Рігведа — збірник релігійних гімнів міфологічного й космологічного змісту.

2.Самаведа — зібрання наспівів, пісень, що реінтерпретують тексти Рігведи для їх використання в ритуально-обрядовій

діяльності.

3.Яджурведа — опис ведичних ритуалів і правил жертвоприношення.

4.Атхарваведа — зібрання текстів магічних заклять і формул. До «Вед» також належать тексти, які їх інтепретують

(тлумачать), наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання. До такої літератури належала й інша частина Вед — Упанішади, в яких, власне, й містяться засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами). До таких ідей належали вчення про карму, про реінкарнацію душі, сансару, тотожність атмана й брахмана тощо.

Ці ідеї спонукали появу перших філософських систем, які досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання тих труднощів, що об’єктивно існували в людському житті. Вони допомагали знайти відповіді на одвічні філософські питання про добро й зло, картину Всесвіту, сенс людського життя, хоча загалом відповіді

22

на них мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування в матеріальному світі. Людина усвідомлює своє страждання, а тому перебуває в постійному пошуку шляхів його уникнення або подолання. Головною причиною страждання вважалася залежність людини від впливу на неї Всесвітнього закону (карми).

Поняття «карми» стає одним з найважливіших у давньоіндійській філософії. Воно віддзеркалює ідею про те, що

результати повсякденної діяльності й учинків людини впливають на майбутню форму її переродження. При цьому вважалося, що карма не обмежує можливості індивідуального волевиявлення людини, вона детермінує (визначає) її долю, але це не є чимось абсолютним, бо, змінюючи обставини свого життя й свого місця в ньому, людина може вплинути й на свою карму.

Таким чином, сенсом людського існування стає прагнення управляти своєю кармою, аби подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього. Інакше кажучи, кожну мить свого життя людина має використовувати для керування своєю кармою, щоб забезпечити собі щасливе майбутнє.

Розмірковуючи над причинами існування зла у світі, давньоіндійські філософи зробили висновок: головна причина зла — це незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв’язки, що існують у житті людини та Всесвіті. Отже, стверджували вони, звільнення від зла, страждань можливі тільки через пізнання істини та адекватних їй правил поведінки.

Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя (використання правил самоконтролю, дисципліни, аскетичних цінностей, які допомагають якісно змінити стан своєї душі, психіки й досягти стану просвітленості, отримати остаточну мудрість про світ, істину — мокшу).

Істина (самоконтроль) необхідна для того, щоб звільнити людину від матеріальних «кайданів» світу (людських бажань, чуттєвих потреб тощо), які є безпосередньою причиною існування зла (страждань). Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який

23

перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства (який у буддизмі отримав назву «нірвана»).

Вищі істини орієнтують людину на те, що «нижчі» потреби людського життя (в їх матеріальній формі) мають підкорятися вищим. На практиці це означає, що в повсякденному житті людина має прагнути жити життям і цінностями аскета, щоб приборкати свої природні потреби й бажання. На цих ідеях побудовано етику діяльності й поведінки в давньоіндійському суспільстві.

Приблизно з 500 р. до н.е. починається епоха становлення класичних філософських систем. Філософія долає обмеження брахманізму й отримує підтримку найширших верств населення. Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії називають шість класичних систем: санкх’я та йога; ньяя та вайшешика; міманса та веданта. До некласичних систем умовно відносять буддизм, джайнізм і чарваку-локаяту.

На відміну від безіменної релігійно-міфологічної думки ведичної епохи нові світоглядні системи позначилися конкретними історичними датами й іменами. Стають відомими такі імена, як Бріхаспаті, Вардхаман, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі та ін. Зазвичай це були історичні постаті, засновники тих чи тих релігійно-філософських систем, які залишили по собі так звані сутри (букв. «нитка, на яку нанизано намистинки»). Сутри — короткі практичні рекомендації, що відображали сутність їх учення. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов’язків. Сутри ставали об’єктом подальших коментарів, вони розвивалися й критично переосмислювалися згідно з новими історичними умовами. Таким чином, даршани,

сутри й прагнення знайти спосіб звільнення від страждання лежали восновіфілософії СтародавньоїІндії.

Історичну добу після 1000 р. н. е. визначають як період посткласичної індійської філософії. А з початку XIX ст. говорять про сучасний етап розвитку філософії Індії з характерною особливістю подолання її самоізоляції, входження до кола західної культури. Репрезентували цей період такі відомі мислителі, як Гададхар Чаттерджі (Рамакришна) (1834—1886 рр.), Вівеканда Свамі (1863—1902 р.), Ауробіндо Гхош (1872— 1950 рр.), Тагор Рабіндранат (1861—1941 рр.), Кришнамурті Джидду (1895—1986 рр.).

24

Узагальнюючи, зауважимо, що давньоіндійська філософія i пройшла кілька етапів розвитку. Назвемо їх. Ведичний період (1500—600 рр. до н. е.), який збігається в часі з розселенням арійців і поширенням їхньої духовної культури, виникненням ведичної релігії, брахманізму й формуванням Вед. Епічний етап (VI ст. — ІІ ст. до н. е.) — це період від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першоджерелами були епоси «Махабхарата» та «Рамаяна».

У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські школи — санкх’я, йога, веданта, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. Ера сутр (ІІ ст. до н.е. — VII ст. н. е.), що містить у собі скорочені та узагальнені філософські системи. Вона завершує період давньоіндійської філософії.

Неортодоксальні філософські системи

Знайомство з філософією Стародавньої Індії почнемо з аналізу найвідоміших неортодоксальних філософських систем1, насамперед, буддизму, який в епоху Середньовіччя посів панівне становище в індійській філософії.

Буддизм як релігійно-філософська система виник у VI—V ст.

до н. е. У ньому виокремлюють три площини: релігійне вчення (феномен атеїстичної релігії без Бога), культову психотехнічну практику та оригінальний філософський дискурс.

Відомо, що засновником буддизму була реальна історична постать — принц Сіддхартха Гаутама, який народився приблизно в 567 р. до н. е. Існує легенда, згідно з якою він з раннього дитинства жив у палаці ізольовано від усіх, а тому ніколи не стикався з проблемами, які існували в повсякденному житті пересічних людей. Одного разу він випадково став свідком тих нещасть, які існують у житті, (зустрів жалобну процесію, невиліковного хворого, літню людину). Принц зрозумів, що люди хворіють, старіють і вмирають, і є мудреці (аскети), які шукають шляхів подолання тих нещасть, що існують у житті.

Усі ці зустрічі так вразили Сіддхартху, якому тоді було 29 років, що він залишив свій палац і пішов шукати шляхів

1 Сучасна історико-філософська традиція умовно поділяє давньоіндійські філософські системи за принципом їх ставлення до Вед: ортодоксальні (астика), які визнавали авторитет Вед як результат одкровення, та неортодоксальні (настика), які офіційно не визнавали їхнього авторитету. Але, як свідчить історія, останні також спиралися на Веди й логічно виходили з них. До ортодоксальних належать санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, веданта. Неортодоксальні — джайнізм, чарвака-локаята, буддизм. Ця класифікація дає змогу більш ефективно засвоїти згадані філософські вчення, течії та школи.

25

подолання нещастя, що панує в світі. Через шість років пошуків під час медитації принц отримав просвітлення (у 527 р. до н. е.), і відтоді його стали називати Буддою («той, хто отримав остаточну мудрість світу»). Саме слово «Будда» походить від слова «пробуджений», «просвітлений» («будх» — «будити»).

Релігійно-філософська концепція, що стала засадовою в буддизмі, є оригінальною й водночас геніально простою. Учення Будди про страждання та способи його подолання складається з чотирьох благородних істин.

1.Життя є страждання, що притаманне всім живим істотам на Землі.

2.Причину страждання закладено в самому народженні людини в матеріальному тілі, а отже, у її прив’язаності до всього матеріального, земного. Зрештою, людське страждання — це результат незнання істини.

3.Страждання можна позбутися, ліквідувавши залежність від

матеріальних пут світу, уникнувши дії Всесвітнього закону (карми) і тим самим зупинивши подальші переродження (сансару).

4. Є спосіб звільнення, який дає змогу подолати страждання в матеріальному світі.

Для цього треба здолати вісім сходинок: правильна позиція,

правильна мова, правильна думка, правильний спосіб життя, правильна діяльність, правильне вміння, правильна увага й правильна концентрація думки.

Долаючи сходинки «восьмискладового шляху», адепт буддизму просувався від незнання до знання й, зрештою, отримував істину просвітленого розуму, яку називають станом нірвани — великого звільнення. У результаті всі переродження мають бути закінчені, а разом з ними — зникне саме страждання. Досягнення стану нірвани можливе лише за умови праведного життя, що передбачає п’ять заповідей-орієнтирів: не вбий, не вкради, не бреши, будь цнотливим, не вживай наркотичних речовин та алкогольних напоїв. Головним моральним ідеалом у буддизмі є любов до всього живого й збереження життя будь-якій істоті (ахімса).

Реінтерпретація буддистської істини про вічну зміну буття людини давала можливість послідовникам буддизму наблизитися до філософських висновків:

26

Усе в світі змінюється, в ньому немає нічого постійного, все перебуває в безперервному становленні й зникненні; усі предмети зовнішнього світу взаємопов’язані й взаємозалежні. Ніщо не існує само по собі; немає жодної надсубстанції, тому немає ніякого Бога; одне життя за законами карми породжує інше, цей процес безкінечний.

Буддизм із самісінького початку не прагнув до філософських узагальнень. Будда вважав, що страждання орієнтують людину не на філософські роздуми, а на щонайшвидший пошук практичних способів їх подолання. Як ілюстрацію цієї ідеї в буддизмі наводять приклад стріли, яку влучила у груди та яку необхідно якнайшвидше витягти, а не розмірковувати над тим, з чого її зроблено, хто й для чого її випустив тощо. Безперспективними філософськими питаннями Будда вважав такі, як існування Бога, душі, вічності тощо.

Будда говорив, що звільнення від матеріальних пут світу може отримати будь-яка людина, незалежно від того, до якої касти1 вона належить. Він виступав за терпимість, ненасильство, всепрощення й стриманість у повсякденному житті.

Особливо він наполягав на необхідності уникати десяти кайданів, які заважають досягненню нірвани: ілюзії людини, сумніви, марновірство, тілесні бажання, ненависть, прив’язаність до землі, прагнення насолоди, гордовитість, самовдоволення, невігластво. Будда вчив, що досягненню нірвани перешкоджає не слово й навіть не тілесний вчинок, а думка.

Будда проповідував своє вчення ще впродовж сорока років. Після смерті Будди (паранірвани) його вчення передавали усно, письмово воно було зафіксоване лише у 80 р. до н. е. на Цейлоні. Головним джерелом раннього буддизму є «Трипітака» («три кошики»), або «Палійський канон» (ІІІ ст. до н. е.).

Буддизм розвивався в різних напрямах: школи тхераваду (букв. — «школа старої мудрості», інша назва — «мала колісниця»), як релігійне вчення для ченців (небагатьох обраних); школи махаяна («велика колісниця», або «широкий шлях спасіння») для мирян і всіх бажаючих. Згодом у махаяні формується вчення про верховне й абсолютне божество, під яким розуміли Будду. Вважалося, що індивід може заручитися

1 Каста (португ. casta — «раса, рід») — замкнута й відокремлена соціальна група з чітко визначеним способом життя, діяльності, традиціями тощо, приналежність до неї визначалася фактом народження та спільністю походження.

27

на своєму шляху до спасіння підтримкою Бодхісатв (істот, які через любов до людей відмовилися від кінцевого просвітлення). Третім напрямом буддизму стала ваджраяна (або «діамантова колісниця»), інша назва тантризм — таємниче вчення про шляхи досягнення нірвани за допомогою магічних заклинань і спіритуалістичної практики, що своїм корінням сягали давньоіндійських землеробних культів.

Отже, буддизм, що від самого зародження був опозиційним до брахманізму, став основою розвитку всієї духовної культури Індії. Вплив буддизму на світову релігійно-філософську думку

доволі значний.1 Буддистська релігійно-філософська думка

створила оригінальний ментально-духовний світ зі специфічною архітектурою, живописом, літературою та способом життя.

До неортодоксальних філософських систем Давньої Індії також належить джайнізм (виник приблизно у 500 р. до н. е.). Його послідовники вважають, що засновником їх учення був Вардхамана, або Махавіра (Джина-Переможець — власне від цього імені походить слово джайнізм). Історія доносить до нас деякі відомості про Махавіру. Він народився в аристократичній сім’ї, у 28 років залишив домівку й упродовж 12 років подорожував Індією як проповідник-аскет, отримав прозріння (істину), а потім ще впродовж 30 років активно проповідував свої погляди серед численних послідовників.

Сам Махавіра не вважав себе творцем оригінального вчення, а лише інтерпретатором догматів попередніх мудреців — тіртханкарів, і, таким чином, виступав як реформатор уже існуючих релігійно-філософських систем. Махавіра вчив, що досягти істини життя можуть лише чоловіки, жінки на це не здатні. Послідовники Джини не мали канонічних книг. Головні догмати джайнізму передавались усно та лише у V—Х ст. були вперше кодифіковані й зафіксовані в текстах (наприклад, у «Йогашастрі»).

Загалом релігійно-філософські засади джайнізму ґрунтуються на своєрідній метафізиці, яка визнає існування двох вічних, ніким не створених субстанцій: дживи (букв. «живої душі, свідомості, вічності, активності, дії») та адживи («неживої

1 Відомим фактом є захоплення буддизмом А. Шопенгауера, В. Солов’йова, М. Бердяєва та багатьох інших філософів і видатних людей, наприклад, А. Ейнштейна.

28

матерії, простору й ефіру»). Існуючі субстанції перебувають у певній взаємодії, де головною тенденцією є звільнення душі від матеріальної залежності.

У процесі своєї діяльності душа притягує до себе частинки матерії й водночас матерію карми, яка закріплюється на рівні людського тіла бажаннями та прагненням до переродження. Джайни пропонують шлях індивідуального спасіння душі від деструктивного впливу матерії та її єднання з верховною душею.

Щоб досягти цієї мети, душа повинна звільнитися від карми, а це досягається шляхом реалізації в повсякденному житті певних доброчинностей, аскетичних засад поведінки. Загалом

джайністське звільнення за змістом дуже подібне до буддистської нірвани та стану мокші.

Учення джайнів має передусім етичний характер. Головною цінністю, яку воно пропагує, є виконання аскетичних зобов’язань послідовника джайни, наприклад, гіпертрофоване дотримання принципу ахімси.

Джайни не вірили в існування Бога, вони вважали, що необхідно вірити лише у вчення джайнізму, доповнене обов’язковими для виконання п’ятьма доброчинностями (ахімса, милосердя, чесність, стриманість у словах, думках і справах, уникнення земних і тілесних бажань), які приведуть душу до найвищого рівня блаженства й щастя. У результаті душа стане Параматманом (Верховною душею). Бог у джайнізмі стає лише найвищим проявом мудрості, яка потенційно існує в кожній окремій людині, тому всі мудрі люди — це вияв існування божества. Місце Бога на землі посідають мудреці (тіртханкари), які порівняно з іншими людьми є всесильними й всезнаючими.

Незважаючи на жорсткі аскетичні та етичні норми джайнізму, він був надзвичайно поширеним в індійській культурі, а згодом і світовій. На його ідеях виріс й Махатма Ганді, з його проповіддю ахімси, та багато інших представників філософії ненасильства в сучасній західній культурі.

Школа чарвака-локаята (локаята в перекладі із санскриту означає «цей світ», або «все, що йде з цього світу») — одна з давньоіндійських неортодоксальних філософських систем. Її ще незрідка називають матеріалістичною, адже первинною для неї була реальність (Всесвіт), яка виникла природним шляхом

29