prysuhin_filosofiya_1

Німецька класична філософія кінця XVIII — першої половини

ХІХ ст. — період формування нового стилю філософського мислення, яке ґрунтувалося на методі «розумного» теоретичного вирішення філософських проблем

Основні риси

Головну увагу зосереджено на дослідженні сутності людського існування

Особливу увагу приділено проблемірозвиткуяксаморозвитку

Значно збагачено логіко-теоретичний апарат філософії

Розглянутоісторіюякцілісний процес

Відкрито багато видатних філософів, які стали фундаторами сучасної світової філософії

125

Таблиця 9

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Антиномія (від грец. «проти» і «закон») — поєднання суперечливих тверджень пропредмет, кожнезякихвизнаєтьсялогічнодоведенимуційсистемі

Антропологізм філософська концепція, згідно з якою поняття людини є основною світоглядною категорією та завдяки якій розробляється система уявлень про буття, природу, суспільство, культуру, істину, добро, доброчинність, обов’язок і свободу

Апостеріорі (від лат. a posteriori — «з наступного») — означає знання, добуте з досвіду, тобто знання, що є результатом досвіду

Апріорі (від лат. a priori — «з попереднього») — знання, що передує досвіду, незалежневіднього, ізсамогопочаткуприсутнєусвідомості

Відчуження філософсько-соціологічна категорія, що відбиває суспільний процес, у межах якого проходить перетворення результатів і продуктів діяльності людей у незалежну від них силу, яка стає над людьми й пригнічує їх

Діалектика визнана в сучасній філософії теорія розвитку об’єктивної дійсності та заснований на ній філософський метод. Діалектика як теорія віддзеркалює розвиток матерії, духу, свідомості, пізнання й інших аспектів дійсності

Зняття одна з центральних категорій філософії Ґ. Геґеля, яка означає одночасне знищення та збереження чогось. Ця категорія слугує поясненню зв’язків між певними рівнями розвитку

Ірраціоналізм філософський напрям, який на основі критичного переосмислення раціонального способу пізнання протиставляє йому та обстоює домінуюче значення інтуїції, віри тощо

Категоричний ім- основне поняття етики І. Канта для позначення морального на- ператив казу (припису), який є безумовним для виконання всіма людьми

Ноумен філософське поняття, яке в давньогрецькій та середньовічній ідеалістичній філософії означає те, що осягається розумом, на противагу даному в чуттях (феномену). У філософії І. Канта це поняття віддзеркалює недосяжну для людського досвіду об’єктивну реальність, синонімом якого є поняття «річ у собі»

Практика філософська категорія, що використовується для позначення матеріальної, чуттєво-предметної цілепокладальної діяльності людини, що має своїм змістом освоєння природних, соціальних об’єктів. У матеріалістичній філософії практика є основою, рушійною силою розвитку людського суспільства та пізнання

Річ у собі філософський термін, що означає внутрішню сутність предмета, яка ніколи не буде пізнана розумом; це те, що існує саме по собі незалежно від людської практики та пізнання

Річ для нас філософський термін, що означає внутрішню сутність предмета, яка розкриваєтьсялюдинівїїпрактичнійтапізнавальнійдіяльності

Трансценден- поняття філософії І. Канта, яке означає — той, що зумовлює мо- тальний жливість пізнання

Трансцендентний поняття філософії І. Канта, яке означає — той, що лежить за межами свідомості та пізнання

Феномен філософське поняття, яке означає явище, що осягається за допомогою чуттєвого досвіду, але не дає істинного знання про дійсність, бо є лише суб’єктивним образом об’єктивного світу

126

Головні напрями німецької класичної філософії та її основні досягнення

Німецька класична філософія охоплює доволі значний проміжок часу — приблизно 100 років, із середини XVIII ст. до кінця ХІХ ст. У своєму розвитку вона пройшла певні періоди, які збігаються з назвами її головних напрямів: 1) німецька класична філософія (середина XVIII — перша половина ХІХ ст.); 2) матеріалізм (середина й друга половина ХІХ ст.) і 3) ірраціоналізм (друга половина й кінець ХІХ ст.), представлений «філософією життя».

Засновником цього філософського напряму вважають німецького філософа Імануїла Канта (1724—1804 рр.). Майже все його творче життя пройшло в м. Кеніґсберґ, де він навчався, працював (у Кеніґсберґському університеті). Філософську біографію Канта можна умовно поділити на два етапи.

Перший — «докритичний» етап — з 1746 р. (дата написання першої філософської праці «Думки про істинну оцінку живих сил»). Головним доробком цього періоду є і «Загальна природна історія і теорія неба», пронизана оптимізмом і вірою в можливість пізнання навколишнього світу. Не менш важливе значення мали роботи Канта «Дослідження питання, чи відчула Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня й ночі, деякі зміни з часу свого постання», «Про причини землетрусів», «Нові примітки щодо пояснення теорії вітрів», «Нова теорія руху та покою». Завершувався «докритичний» період в 1770 р.

У «докритичний» період Кант дотримувався передових для свого часу натурфілософських ідей. Так, у роботі «Загальна природна історія і теорія неба» він запропонував космогонічну гіпотезу, яка згодом була розвинута П’єром Сімоном Лапласом і ввійшла в історію науки під назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Мислитель вважав, що із самого початку матерія перебувала в стані туманності (газу), з якої завдяки силам тяжіння й впливу механічних законів виникли астероїдні тіла та інші планети. Сонце, а разом з ним і Земля виникли на основі дії природних законів без втручання Бога й потойбічних сил.

З 1770 р. розпочинається другий період філософії І. Канта — «критичний». У цьому ж році 46-річний учений написав професорську дисертацію «Про форми і принципи світу який сприймається чуттями та умоспоглядається», в якій критично переосмислив свої погляди з фундаментальних філософських питань,

127

зокрема й щодо природи простору й часу. З позицій матеріалізму Кант перейшов на позиції суб’єктивного ідеалізму. Простір і час він став тлумачити не як об’єктивні форми зовнішнього світу, а як апріорні, тобто такі, які існують у свідомості й передують досвіду. Це положення, особливо стосовно часу, Кант вважав найголовнішим у своїй філософії. У зв’язку з цим відомим є його вислів: «Хто спростує моє твердження, той спростує всю мою філософію».

Відтоді Кант називає своє філософське вчення «критичним»1. Його критичну філософію було викладено в трьох роботах: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Перша книга мала дати відповідь на запитання: «Як можлива наука й філософія?» (розробка тео-

рії пізнання). Друга книга відповідає на запитання: «Як може іс-

нувати моральність?», «Якою повинна бути поведінка людей?» (розробка проблем етики). І третя — на запитання: «Як може існувати прекрасне в природі та мистецтві?» (розробка проблем естетики). Кінцева мета використання чистого розуму, за Кан-

том, збігається з визначенням предмета філософії (є відповіддю на запитання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?»).

У «Критиці чистого розуму» Імануїл Кант досліджував процес людського пізнання оточуючого світу, акцентував увагу на специфіці діяльності суб’єкта пізнання. Філософ вважав, що уявлення про світ є продуктом нашого розуму. Але, власне, розум людини зменшує ступінь достеменності знання про довколишній світ, який завжди залишається для нас «річчю в собі», незважаючи на те, що він є причиною всіх наших відчуттів. Кант висував гіпотезу про те, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені. Усе, що ми бачимо навколо нас, лише світ явищ, які ми спостерігаємо (феноменальний світ), і сутність цього світу пізнати неможливо (агностицизм).

Складності процесу пізнання мають місце і в чистих судженнях розуму, що дають змогу, не порушуючи правил логіки, довести конечність і безконечність світу, його простоту й складність; існування або не існування Бога в світі (антиномії). Наявність антиномії доводить те, що існують кордони пізнавальних властивостей розуму. Водночас люди мають можливість отримати уза-

1 Імануїл Кант вважав, що попередні філософи досліджували світ за допомогою розуму, але не досліджували сам розум (інструмент пізнання). Тому всю попередню філософію вчений називав догматичною, що сліпо вірить у властивості розуму, хоча всі ці властивості (кордони розуму) ніхто не перевіряв. «Критика» і є такою перевіркою.

128

гальнені й необхідні (істинні) знання, що існують апріорно (мають вроджені форми, незалежні від досвіду). Імануїл Кант виділяв три різновиди таких форм: 1) простір і час (у сфері чуттєвого пізнання). Завдяки цій формі свідомість людини систематизує відчуття, розміщує їх у просторі й часі. 2) поняття категорії (у сфері розуму).

Категорії — щонайбільш узагальнені поняття, за допомогою яких проходять усвідомлення й систематизація первинного відчуття, що попередньо вже знаходяться в «системі координат» простору й часу.

Згідно з Кантом, за допомогою категорій розум реалізує свою діяльність. Таких категорій учений виділяє 12 і поділяє їх на чотири класи по три в кожному. До того ж дві категорії кожного класу мають протилежні характеристики властивостей класу, а третя є їх синтезом. До таких категорій належать: категорії кількості (єдність, множина, цілісність); категорії якості (реальність, заперечення, обмеження); категорії відношення (субстанціональність та акциденція; причина й наслідок; взаємодія); категорії модальності (можливість і неможливість; існування та неіснування; необхідність і випадковість).

До третьої форми належать вищі ідеї (у сфері розуму). Це передусім ідея Бога; ідея душі; ідея сутності світу тощо. Власне фі-

лософія, за Кантом, є наукою про вищі ідеї.

Апріорні форми знань1 людина отримує від природи, й вони забезпечують правильну впорядкованість одержання дослідного знання. Це означає можливість часткового досягнення істини. Якщо навіть ми не можемо зрозуміти світ таким, яким він є, то завдяки апріорним знанням можемо принаймні дещо про нього знати.

На етапі пізнання світу через практичний розум (під практи-

чним розумом Імануїл Кант розуміє моральність) людина вико-

ристовує знання, отримані за допомогою чистого, або теоретичного розуму. Практичний розум орієнтує людину на певну поведінку в суспільстві та повсякденному житті. Основою такої поведінки є автономна воля та максими (правила), які виробляються суспільством. Автономна воля детермінує людські вчин-

1 Апріорними формами знань є знання, що існують у розумі без необхідності практичного доведення їх істинності. Вважають, що апріорне знання абсолютно істинне, бо має характеристики загальності й необхідності.

129

ки (добрі або погані). Найзагальнішим регулятором поведінки є моральний закон.

Філософ порушив два основоположних питання: «Що таке моральний закон?» і «Що означає моральна поведінка люди-

ни?» Відповідаючи на них, він зазначив, що чиста моральність — це доброчинності суспільної свідомості, що визнаються всіма членами суспільства та сприймаються окремою особою як свої власні. Реальне життя суперечить чистій моральності. Тому мораль, а разом з нею й поведінка людини, мають бути незалежні від зовнішніх умов життя особи й підкорятися тільки моральному закону. Цей моральний закон повинен мати найвище й безумовне значення. Кант називав його категоричним імперативом.

«Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства»; «дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого лише як до мети і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу».

На думку вченого, спираючись на категоричний імператив, можна змінити людське життя, створити новий соціальний устрій. Він зазначав, що люди живуть ніби в двох вимірах: з одного боку, серед регламентованих і встановлених державою норм і принципів, а з іншого — беруть участь у процесі організації власного життя на основі індивідуальної моральності.

Світ, у якому живе людина, жорстко регламентують норми й принципи, вироблені державою та церквою. Цей світ Імануїл Кант не вважає істинно людським, бо в ньому є чимало неістинних знань, існують марновірство, обман, непотрібні пережитки тощо. Тільки суспільство, в якому поведінка людей буде регулюватися добровільними внутрішніми моральними законами (категоричним імперативом), може дати людині справжню свободу, а отже, й щастя.

Аналізуючи філософські ідеї Канта, важливо звернути увагу на його естетичні дослідження («Критика здатності судження»). Філософа цікавлять ті умови, за яких наші суб’єктивні враження про предмет отримують естетичну наповненість. Естетика Канта вирішує питання про природу художнього смаку, аналізує роль естетичних суджень у контексті філософських знань. Імануїл Кант вважав, що в естетичному судженні є апріорна узагальне-

ність. Прекрасним є все те, в чому ми відчуваємо ідею доцільно-

сті (хоча очевидної мети цієї доцільності зазвичай не існує). Пре-

130

красним «дещо» є саме тому, що ми не можемо дати відповідь на питання: «Чому це прекрасне?» й отримуємо «незацікавлене» задоволення.

Соціально-політичні погляди І. Канта виходили з ідеї про те, що в основі людської поведінки лежить зло, яке необхідно подолати шляхом реалізації морального закону (категоричного імперативу). На його думку, цей шлях збігається з процесом формування демократії й правового порядку в суспільстві, а також з потребами норм і вимог відносин між окремими державами й народами. Майбутнє людства філософ визначав як «найвищий мир», у якому буде ліквідовано війну (її заборонятиме закон) або її ведення буде невигідним.

Отже, Імануїл Кант науково пояснив виникнення Сонячної системи, висунув ідею про обмеженість процесу пізнання (агностицизм), сформулював 12 категорій, що створюють основу мислення людини, а також моральний закон для людей — категоричний імператив, підтвердив необхідність демократії й правового порядку як на рівні окремої держави, так і міжнародних відносин, засудив війни й пророкував для майбутнього людства «найвищий мир».

Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1831 рр.), професор Гейдельберзького, а згодом Берлінського університету в Німеччині. Найважливішими його філософськими працями були «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін. У них Геґель постав як творець а) філософії об’єктивного ідеалізму, в основі якої лежить поняття абсолютної ідеї — Світового духу, б) узагальненого філософського методу — діалектики.

Ґеорґ Геґель розробив оригінальну філософську концепцію вчення про буття (онтологію) з домінуючою ідеєю про ототожнення буття й мислення. Згідно з його вченням, основою світобудови є Абсолютна ідея (як єдино існуюча справжня реальність, що є першопричиною всього існуючого в світі). Абсолютна ідея (Світовий дух) із самого початку існувала як першопричина, що згодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, природу й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мислення та діяльність людини, закономірні події в історії повертається до самої себе, тобто проходить кругооборот за схемою:

Світовий (Абсолютний) дух — відчуження — навколишній світ і людина — мислення й діяльність людини — реалізація духом са-

131

мого себе через мислення й діяльність і, зрештою, повернення Абсолютного духу до самого себе.

Онтологія Геґеля пояснює місце людини у світі. Людина вважається носієм Абсолютної ідеї. Свідомість кожної людини є частинкою Світового духу, саме завдяки людині останній отримує волю, особисті риси, індивідульний характер. Таким чином, людина — це кінцевий дух, у якому уособлюється Абсо-

лютна ідея. Геґель вважає, що Світовий дух виявляє себе в людині у вигляді її слів, мови, жестів тощо. Завдяки Світовому духу людина може ставити конкретну мету в житті й окремими діями, вчинками реалізовувати її, перетворюючи індивідуальну діяльність на історію. Дух пізнає себе через пізнавальну діяльність окремої людини, а також виявляє творчий потенціал у вигляді матеріальної, духовної культури, яка створюється людством загалом.

Ґеорґ Геґель сформулював основні закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Діалек-

тичні закони пояснювали розвиток та існування Світового духу й процесу формування ним оточуючого світу. Філософ пояснював, що Світовий і «кінцевий дух», людина, предмети, явища навколишнього світу складаються з взаємодіючих суперечливих сторін, що водночас перебувають у стані єдності. Він зробив висно-

вок: єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує у світі.

Геґель аналізував механізми розвитку, що визначають спрямованість циклічного руху ідеї від абстрактного до конкретного. Цикл починається з наявної тези (яку вчений називав тезою «буття»), наступним етапом цього циклу стає поява антитези (заперечення, «небуття»), третій крок — ще одне заперечення, тобто заперечення попереднього заперечення — синтез. Синтез стає новим твердженням на вищому рівні й водночас тезою, але також на ще вищому рівні розвитку. Для ілюстрації дії цього механізму розвитку Геґель наводить такий приклад: а) Бог-Отець (у собі суще) відмовляється від своєї самотності; б) створює природу (щось зовнішнє, а отже, своє заперечення); в) породжує Сина (своє друге «Я»). В останньому, завершальному циклі (синтезі) відбувається «зняття» взаємної суперечності двох перших циклів «Бог через Свою безкінечну любов споглядає себе Сам, пізнає Свою подібність і повертається в Ній до Своєї єдності».

132

тецтво, як вважав філософ, є результатом безпосереднього віддзеркалення талановитою й творчою людиною Абсолютної ідеї. Релігія є антитезою мистецтва, в якій Абсолютна ідея дарується людині Богом через богоодкровення.

За Геґелем, філософія є синтезом, найвищим ступенем розвитку розуміння Абсолютної ідеї. Це знання дароване Богом окремим людям — філософам. Тому філософія — це повне

розкриття всіх істин, пізнання Абсолютним духом самого се-

бе. Головним завданням, яке стоїть перед нею, є необхідність охопити світ в ідеях, тобто дати осмислене тлумачення дійсно-

го. Інакше кажучи — філософія є світом, який схоплений в дум-

ці. Вона коментує історичні події за допомогою категорій.

Безпосереднім предметом філософії, за Геґелем, є філософія природи, філософія історії, антропологія, психологія, логіка, філософія держави, філософія громадянського суспільства та діалектика.

Творчість Ґеорґа Геґеля стала основою подальших філософських пошуків і реінтерпретацій у ХІХ—ХХ ст. від теїстичноідеалістичного до атеїстично-матеріалістичного. У результаті сформувалося два табори. Представники першого — младогеґельянці, взяли на озброєння його діалектичний метод і прагнули змінити соціальний устрій шляхом державних реформ. Представники другого табору, старогеґельянці, ратували за збереження старих форм життя, виправдовували «розумну» діяльність у межах існування залишків феодальної держави. У 30—40 роках ХІХ ст. в Німеччині точилася боротьба між цими двома напрямами післягеґелівської філософії, як віддзеркалення сили ідей Геґеля та потреби суспільства в реалізації прогресивних ідеалів.

У марксизмі діалектика Ґеорґа Геґеля стала головним методом пояснення соціальних, економічних та історичних процесів з метою їх подальшої трансформації згідно з інтересами робітників і селян. Критичне переосмислення геґелівської системи для багатьох європейських філософів, зокрема Сьорена Кьєркегора, Герберта Маркузе, Еріха Фромма, Альфреда Адлера, Вільгельма Райха та ін. було основою формування власних філософських систем.

Отже, Геґель критично переосмислив метафізичний спосіб мислення і протиставив йому свій власний діалектичний метод; на ідеалістичний основі розробив головні закони діалек-

134