prysuhin_filosofiya_1

Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновником практики коментування, що ввійшла в християнську теологію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзигетики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відродження (Реформації) герменевтичними прийомами користувалися теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі істини в тексті від суб’єктивістських інтерпретацій смертних людей.

Засновниками герменевтики вважають протестантського філософа Фрідріха Шлейєрмахера (1768—1834 рр.), а згодом Вільгельма Дільтея (1833—1911 рр.), Едмунда Гуссерля 1859—1938 рр.), Мартіна Хайдеґґера(1889—1976 рр.) таГансаГадамера(нар. 1900 р.).

Шлейєрмахер розробив метод (техніку) герменевтичної реконструкції, розуміння тексту. Він вважав, що головним методом, яким повинен послуговуватися герменевт, є «вживання» у внутрішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматичного. Для цього використовують емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб’єктивного світу автора, його творчої лабораторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як філософської течії пов’язане з іменем Хайдеґґера. Він виділяв головну категорію герменевтики — «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія «розуміння» стала основною характеристикою буття філософії герменевтики.

На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб зрозуміти світ. Людина прагне подолати брак знань про світ через їх повне розуміння, аби визначити своє місце у світі та сенс життя.

Філософська герменевтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина може почути «голос буття». Розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших.

Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадекватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина проходить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розуміння світу та його тлумачення.

Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Гадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людського буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення

195

до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її світом,) за допомогою мови й діалогу. На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевти-

чного методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формулювання запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло.

Отже, герменевтика — це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменевтика має на меті не тільки зрозуміти текст, а насамперед зробити в ньому нові «інтерпретації».

Сучасну західну релігійну філософію репрезентовано насам-

перед такими школами, як персоналізм, християнський еволюціонізм, неотомізм, неопротестантизм.

У центрі сучасних релігійно-філософських досліджень стоїть проблема існування Бога (обґрунтування та захист основних догматів), свобода волевиявлення, питання етики, естетики, гуманізму тощо. Традиційно актуальними залишаються теми співвідношення віри й розуму, науки та релігії, синтезу філософських знань і теології. Але безперечним є й те, що доповненням до центральних проблем є проблема людини (антропологія), яка конкретизується питаннями про ставлення людини до Бога, місце й роль віруючої людини в суспільній практиці, визначення сенсу життя окремою особою, феномен гріховності, містичне одкровення тощо.

Сучасна релігійно-філософська думка аналізує людину з огляду на негативні й позитивні сторони існування сучасної цивілізації, ставить важливе питання про сенс людського існування й засоби його досягнення, вивчає роль науково-технічного прогресу, аналізує уроки псевдодосягнень сучасної культури (глобальні проблеми сучасної цивілізації), пропонує власну стратегію й тактику протидії злу, насильству та агресії, які розростаються в сучасному суспільстві як ракові клітини.

Персоналізм — сучасна релігійно-філософська концепція людини, в основі якої лежить ідея активної творчої суб’єктивності людини, що є результатом зв’язку її душі й Бога. Суб’єктивність людини не має ні біологічного, ні соціального підґрунтя, а лише божественну природу.

196

Як напрям релігійно-соціальної філософії персоналізм репрезентований таким вченим, як Етьєн Муньє (1905—1950 рр.). Він вважав, що душа людини містить космічну енергію, що визначає її відносну самостійність і певну спрямованість існування.

Згідно з концепцією персоналізму, люди живуть у суперечливому й складному світі, де, з одного боку, домінує індивідуальний інтерес, егоїзм, що не дає особі повноцінно розвиватися й реалізувати сенс свого життя, з іншого, негативним чинником є й колективізм, який нівелює окрему людину, її індивідуальність, призводить до її деперсоналізації. Тому сьогодні головною проблемою є захист суверенітету окремої особи, адекватне розуміння самої себе як неповторної істоти. Персоналісти доходять висновку: історія розвивається за допомогою особистості. Тому філософія має залишити свої метафізичні пошуки й вирішувати проблеми окремо взятої особи. Саме тому проблема особистості є головною в персоналізмі.

Характеризуючи особистість, необхідно враховувати такі моменти її прояву: екстеріорізацію, інтеріорізацію, трансценденцію.

Екстеріорізація — це реалізація сутності людини в оточуючому світі. Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різних форм — мистецтво, наука, спорт тощо, але найважливішою сферою екстеріорізації особи стає комунікація (комунікація з навколишнім світом, іншими людьми, із самою собою). Загалом істинна комунікація спрямовує рух людини до трансцендентного Бога.

Інтеріорізація — це духовне споглядання людиною самої себе, можливість через свободу реалізувати себе як духовну особу.

Трансценденція — це рух до найвищих духовних цінностей, Божих істин, добра, краси. Це повна самореалізація через істин-

ну комунікацію з Богом. Таким чином, персоналісти вважають, що людина в процесі комунікації, активного діалогу з оточуючим світом і Богом, стає особистістю. Завдяки цій комунікації вона реалізує свої моральні якості. На відміну від інших людей віруюча людина знає власну мету існування, як і мету існування інших (єдність із Богом).

Соціально-політичні трансформації мають сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначив ідеал побудови такого суспі-

льства, що отримав назву «персональної та комунікативної циві-

лізації» (суспільства особистостей). Водночас він сформулював глибоко гуманістичну тезу — «свобода особи є критерієм демократичного суспільства». Таким чином комунікація стає способом

197

залучення людини до трансформації оточуючого світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами. Сьогодні персоналізм переріс межі християнської філософської думки й став зага- льно-філософським напрямом, який розвиває ідею панування людини над людською цивілізацією (як абстракцією).

Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи, є питання пізнання Бога й специфіки протестантського віросповідання. Пізнання Бога пов’язувалося з пізнанням людини, тому вчення про Бога за формою було вченням про людину. Згідно з ним, є «справжні» й «несправжні» люди. «Справжні» люди — це віруючі, а «несправжні» — невіруючі. «Несправжня» людина живе в зовнішньому світі, її життя тривожне, сповнене побоювань. На думку протестантських філософів, вивести людину з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і гарантує їй оптимістичне світосприйняття й вічне існування з Богом. Засадовим завданням неопротестантизму є створення теології культури, яка з позицій релігії пояснила

б кожній окремій людині всі явища життя як результат існування

всвіті Бога. І те, що Бог не стоїть над світом, а існує в повсякденному житті людини як її буття, а також вивчення культури має розкрити людині Бога як першооснову всього сущого, зокрема й її самої. Така позиція найрельєфніше виявилася у творчості

німецько-французького філософа Швейцера.

Альберт Швейцер (1875—1965 рр.) — представник неопротестантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії 1952 р., автор чисенних праць із релігійно-філософської проблематики, серед яких найвідоміші «Релігія в сучасній культурі», «Світогляд індійських мислителів», «Філософія і рух на захист тварин», «Ідеї Царства Божия в епоху перетворення есхатологічної віри в неесхатологічну», «Проблеми миру в сучасному світі», «Проблема етичного розвитку людської думки» та ін. У цих працях викристалізувалася його головна філософська сентенція, згідно з якою

людина пізнає світ через індивідуальне переживання трагічності власного існування. Швейцер говорив, що трагічність — це результат усвідомлення того, що світ наповнений стражданням і перебуває в стані духовного занепаду. Таким чином, сенс людського існування лежить у площині подолання трагічності буття людини шляхом свободи волевиявлення. Людина усвідомлює те, що її індивідуальне життя є умовою життя інших.

198

Головною цінністю життя має бути благоговіння перед життям, що у майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової людини й людства загалом. Благоговіння перед життям — це водночас християнська та світська цінність і конкретна етична норма, це ліквідація неправильної градації на вище й нижче життя. Швейцер дійшов висновку те, що добро — це, що сприяє розвитку життя, а зло — те, що загрожує йому, перешкоджає його руху до Бога.

Саме з таких позицій учений аналізує псевдодосягнення сучасної цивілізації, прояви неконтрольованого егоїзму людини. Він вважає, що особа має уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього у неї ємеханізм свободи волевиявлення, щонайменше в мисленні, яке завжди робить людину вільною духовно й допомагає реалізувати власний сенс життя, безперервно самовдосконалюватися з метою поліпшення власної природи. Це витікає із сутностілюдського духу, освяченого богоподібністю.

Найвпливовішою релігійно-філософською школою сьогодні є неотомізм, який репрезентують Етьєн Жільсон, Жак Марітен та ін. В основі неотомізму лежить учення Фоми Аквінського (томізм). Цій релігійно-філософській школі притаманна нова філософська реінтерпретація томізму, через принципи антропоцентризму, використання нових філософських категорій, які є характерними для таких напрямів, як феноменологія, герменевтика та інші («індивідуальність», «особистість», «розуміння» тощо).

Предметом філософствування неотомістів залишаються традиційні проблеми томізму: можливості інтеграції розуму й віри, співіснування релігії та науки, визнання двох цінностей

— істини розуму й віри, пошук аргументів про необхідність домінування теології над філософією, можливості синтезу матеріалізму та ідеалізму тощо. Позаяк головним завданням томізму було доведення існування Бога й розуміння його місця у світі, то сьогодні воно доповнюється проблемою буття людини.

Неотомісти створюють новий образ особистості, яка творить свій культурно-історичний світ на основі божого провидіння. Неотомістські концепції людини та її відносин з іншими людьми витікають з ідеї загальної рівності (хоча остання трактується на релігійній основі й визначає рівність у стражданні та смерті). Тому вищою цінністю людського буття проголошу-

199

ється свобода. На цій цінності неотомісти пропонують будувати соціальні відносини, родинні, культурні зв’язки та статеві стосунки тощо.

Сучасний неотомізм у своїх дослідженнях звертається до новітніх філософських концепцій (звичайно, за повного збереження традицій «Ангелічного доктора»), наприклад, феноменології та герменевтики, які, як відомо, використовував у своїх працях Папа Римський Іван Павло ІІ (Кароль Войтила (1920—2005 рр.)). На позицію неотомізму в аналізі людини як елемента буття вплинула новітня філософська антропологія. Саме тому неотомісти стверджують, що людина є безпосереднім учасником історичного процесу, певною мірою її творцем, що, зрештою, веде до найвищого етапу розвитку суспільства — Граду Божого. Реалізація цієї ідеї в сучасному світі має гуманістичний потенціал. Звичайно, суспільство сьогодні не може прийти до стану Граду Божого так, як зазначав Фома Аквінський. Але ця ідея (неотомістська позиція) дає підстави для критичного переосмислення ідей соціалістичного та комуністичного суспільства, а разом з ними й капіталізму задля пошуку нових найвищих релігійно-моральних принципів організації суспільного життя.

Отже, сучасні релігійно-філософські системи характеризуються визнанням важливості існування людини як найвищої цінності (антропоцентричних ідей), інтеграцією з такими напрямами сучасної філософії як феноменологія, герменевтика та ін., сприянням розвитку гуманістичних цінностей сучасної цивілізації, орієнтацією на необхідність зближення всіх релігій (екуменізм).

Постмодернізм — відносно новий етап розвитку західної філософії середини та кінця ХХ ст., його засновниками є французькі філософи Жак Дерріда, Джон Міль, Жиль Делез та ін. Термін «постмодернізм» використовується для позначення нового типу філософського дискурсу, який віддзеркалює етап критики класичної та некласичної філософії. Інакше кажучи, «пост-

модернізм» визначається як постсучасна, або постнеокласична, філософія.

Постмодернізм виник як логічне продовження феномена модернізму в європейській культурі. Модернізм за допомогою ху- дожньо-образних форм віддзеркалив специфіку суперечливого розвитку сучасної цивілізації (процеси урбанізації, надмірного захоплення технологічною культурою, еротизм, дегуманізація су-

200

спільства тощо). Нова філософія вважає за потрібне критично переосмислити псевдоцінності сучасної цивілізації (війни, глобальні проблеми цивілізації), водночас критиці піддаються розум і інтелект, можливість адекватної рефлексії, значення норм і цінностей людського існування. Модернізм надавав сучасникам «позитивну інформацію» про процес життя без догматичного оцінювання з метою стимулювати особу самостійно розібратися в проблемі й дати їй власну оцінку.

На противагу модернізму, постмодернізм висунув ідею про те, що художній образ (філософська рефлексія) взагалі нічого не може віддзеркалити в цьому хаотичному світі. Послідовники постмоде-

рнізму роблять висновок, що світ є «хаос» (деструкція системи).

Згодом термін «постмодернізм» переріс своє вузько-мистецьке значення й став використовуватись як філософське поняття.

Позаяк світ постійно розвивається з нуля, то осмислення життя в ньому розпочинається з переоцінювання цінностей на основі заперечення принципів гуманізму, консервативних ідей політики, ідей прогресивного розвитку суспільства тощо.

На думку послідовників постмодернізму, сучасна філософія взагалі повинна відмовитися від пошуку істини й використання традиційних для неї категорій, понять і термінів. «Хаос» життя викликає потребу свободи філософської творчості та плюралістичну методологію дослідження об’єктивної дійсності. Пост-

модернізм стає головною концепцією філософського плюралізму. Водночас пропонується замінити всю мовну культуру сучасної цивілізації шляхом утвердження логіки симулякру (переходу від логіки порядку до логіки хаосу).

«Хаос» стає головним принципом світогляду постмодернізму. Вважають, що він допоможе якнайшвидше подолати догматичні консервативні погляди на світ. Звідси — необхідність викорис-

тання адекватних соціокультурних метаконцепцій, до яких належить постмодернізм як поліфонія інтерпретації результатів пошуку основ сучасної цивілізації без претензій на володіння абсолютною істиною («постмодерністське відчуття»). Крім того,

хаос породжує «гру», «свободу» істин, що існують, а також іронію як чи не єдиний спосіб розуміння «хаотичного світу». Іронія дає змогу краще дослідити «новий світ», не використовуючи при цьому застарілий арсенал класичної та некласичної філософії.

Отже, постмодернізм є складним і суперечливим феноменом духовної культури сучасності: одні філософи цього напряму

201

заперечують необхідність логіки й розуму, інші — можливість віри в Бога й релігійного пізнання світу (одкровення), треті — навпаки, пропонують продовжити пошук вічних і незмінних істин на основі інтуїтивного пізнання світу, четверті — радять шукати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпретації вже відомих істин духовної культури сучасної цивілізації.

Феномен постмодернізму перебуває в фокусі філософського інтересу, що виявляється у величезній кількості праць з цієї тематики, які починають захоплювати і сферу науки (постмодернистська інтепретація проблем нелінійності, переосмислення феномена детермінізму, реінтерпретація феномена темпоральності тощо).

Аналіз розвитку сучасної філософії — одне з головних за- i вдань майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає терпіння, високого професіоналізму й часу, але вже сьогодні можна сказати, що філософія як елемент духовної культури сучасної цивілізації продовжує розвиватися в просторі й часі

й, безперечно, розвиватиметься й далі.

У лютому 2005 р. на засіданні виконавчої ради ЮНЕСКО виступив генеральний секретар цієї організації Коїтіро Мацуура з доповіддю «Про міжсекторальну стратегію в галузі філософії». У доповіді акцентувалась увага на тому, що ЮНЕСКО визначає філософію як світоглядну дисципліну, що безпосередньо торкається універсальних проблем людського життя та існування й формує в людях належний стиль мислення. Філософія сьогодні стає серцевиною людських знань, а сфера її віддзеркалення настільки ж широка, як і сфера компетенції самої ЮНЕСКО. Основні питання, які вона аналізує й намагається вирішити — освіта для всіх, розвиток різноманітних культур, етика науки, права людини, культурний діалог між цивілізаціями — потребують філософського осмислення, аналітичної та концептуальної точності. Філософія, за словами К. Мацуури, є «школою свободи».

? Питання для самоперевірки

1.Назвіть головні напрями й школи сучасної світової філософії.

2.Які особливості сучасної філософії ви знаєте?

3.Дайте коротку характеристику позитивізму та неопозитивізму.

4.Назвіть головні концепції філософської антропології.

5.Охарактеризуйте філософію екзистенціоналізму та її сучасні форми.

202

6.Дайте загальну характеристику концепції герменевтики.

7.Охарактеризуйте особливості розвитку сучасної релігійної філософії.

8.Дайте загальну характеристику сучасної філософії постмодернізму.

Cписок рекомендованої літератури

1.Больнов О.Ф. Философия экзистенционализма — СПб., 1999.

2.Бубер М. Два образа веры. — М., 1995.

3.Головко Б.А. Філософська антропологія. — К., 1997.

4.Григорьян Б.Г. Философская антропология (Критический очерк). —

М., 1982.

5.Гуревич П.С. Философская антропология. — М., 1997.

6.Делез Ж. Логика смысла. Фуко М. Theatrum philosophicum. — М.; —

Екатеринбург, 1998.

7.Делез Ж. Различие и повторение. — СПб., 1998.

8.Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? — М; СПб., 1998.

9.Делез Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія. — К., 1996.

10.Деррида Ж. Голос и феномен (и другие работы по теории знака Гуссерля). — СПб., 1999.

11.Деррида Ж. Гуссерль Эдмунд. Начало геометрии. — М., 1996.

12.Деррида Ж. Эссе об имени. — М.; СПб., 1998.

13.Дерріда Ж. Позиції. Бесіди з Анрі Райсом, Юлією Крістєвою, Жаном Луї Удбіном, Гі Скарпетта. — К., 1994.

14.Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної дум-

ки. — Львів, 1996. — С. 457—477.

15.Леви-Стросс К. Мифологики: В 4-х т. — Сырое и приготовленное. —

М.; СПб., 1999. — Т. 1.

16.Леви-Стросс К. Структурная антропология. — М., 1983.

17.Леві-Стросс К. Міт і значення // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. — Львів, 1996. — С.343—356.

18.Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

19.Рикер П. Герменевтика, этика, политика. — М., 1995.

20.РикерП. Конфликтинтерпретаций: Очеркиогерменевтике. — М., 1995.

21.Рікер П. Навколо політики. — К., 1995.

22.Рікер П. Сам як інший. — К., 2000.

23.Рорти Р. Философия и будущее // Вопр. философии. — 1994. —

№6. — С.29—34.

24.Рорти Р. Философия и зеркало природы. — Новосибирск, 1997.

25.Рорті Р. Прагматизм і філософія // Після філософії: кінець чи трансформація? — К., 2000. — С. 21—66.

203

26.Рорті Р. Самотворення і пов’язанність: Пруст, Ніцше і Гайдеггер // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. —

Львів, 1996, С.582—597.

27.Фуко М. Археология знания. К., 1996.

28.Фуко М. История безумия в классическую эпоху. — СПб., 1997.

29.Фуко М. История сексуальности — III: Забота о себе. К.; — М., 1998.

30.Фуко М. Історія сексуальності: Жага пізнання. — Х., 1997.— Т. 1.

31.Фуко М. Наглядати і карати: Народження в’язниці. — К., 1998.

32.Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. — М., 1977.

33.Фуко М. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. — Львів, 1996. — С. 442—456.

34.Хайдеггер М. Бытие и время. — М., 1997.

35.Хайдеггер М. Введение в метафизику. — СПб., 1998.

36.Хайдеггер М. Кант и проблема метафизики. — М., 1997.

37.Чухина Л.А. Человек и его ценностный мир в религиозной филосо-

фии. — Рига, 1991.

38.Шеллер М. Избранные произведения. — М., 1994.

204