prysuhin_filosofiya_1

без впливу Бога й складалися з чотирьох елементів (землі, води, вогню, повітря), що вважалися першопричиною світу. Свідомість людини, згідно з ученням чарваків, є комбінацією матеріальних елементів. Головним джерелом істинного знання про світ є чуттєве сприйняття. Людина живе тільки один раз, тому вона повинна думати про щасливе життя не в майбутньому, а в цьому житті.

В етичному сенсі метою людського існування є багатство й насолода («доки живемо, доти щасливі»). Душа людини — це модифікація елементів, що розпадаються, як тільки тіло вмирає. Чарваки вважали, що релігія — це вигадка багатіїв, які намагаються ввести в оману бідних. На відміну від інших даршан, чарваки джерелом зла й страждання вважали жорстокість, насильство й несправедливість у людському житті.

Загалом чарваки-локаяти заперечували всю систему релігійно-філософських уявлень про існування надприродного світу (єдності душі та Бога), а отже, й переселення душі, учення про карму.

Ортодоксальні філософські системи

Школа санкх’я (санскритське слово — буквально «число, розрахунок») — філософська система, що розвивала ведичне вчення й була відома своїм дуалістичним світобаченням. Засновником цієї школи вважають мудреця Капілу, який навчав,

що існує два вічних джерела світу, дві першопричини — пуруша (чистий дух) і пракріті (матерія) — основа всього багатогранного світу. Пуруша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу він є абсолютно пасивним і не здатен діяти самостійно. Пракріті, навпаки, є активною енергією (силою), яка не має свідомості й власного вектора розвитку.

Еволюція світу розпочинається з миті поєднання пуруші й пракріті, у результаті чого виникає велетенський зародок всесвіту («махат»), який має інтелект, що починає розбудовувати світ предметів та явищ. Розвиток світу в своїй основі має активність трьох енергій пракріті («гун»): енергії світла та радості; енергії руху й пристрасті; енергії темряви та браку розуму. До об’єднання з пурушою ці енергії перебувають у стані спокою, та як тільки вони стихійно

30

об’єднуються, виникають 24 елементи світобудови, серед яких розум, самосвідомість, почуття тощо.

Незважаючи на момент єдності, пракріті протистоїть пуруші (по суті, вони залишаються відносно самостійними). Наприклад, на рівні людини зв’язок душі й тіла є завжди відносним: «Я» людини (душа) є вільним елементом, який прагне продовжити своє існування в просторі та часі за межами матеріального буття. Але через те, що «Я» людини не знає істини життя, матеріальна залежність обмежує його потенційні можливості самостійного існування, внаслідок чого виникають страждання душі (драматизм життя) окремої людини.

Санкх’я пропонує шлях до звільнення від страждання, де першим кроком є необхідність усвідомлення того, що «Я» й тіло — це різні субстанції. Тому «Я» має уникати матеріальних бажань, світських цінностей життя з метою зміни своєї карми та отримання вічної істини життя.

Школа йоги (від санскрит. «поєднання», «зв’язок») — одна з шести даршан давньоіндійської філософії, виникла в ІІ ст. н. е. Засновником йоги вважають філософа Патанджалі, автора праці під назвою «Йога-сутра» (приблизно ІІ ст. до н. е.). Елементи вчення йогів частково містились у Ведах, що орієнтували людину на отримання надприродних здібностей шляхом спеціальної духовної практики (аскетизму, глибоких роздумів, концентрованої думки), а також в Упанішадах і «Махабхараті», де йога розглядалась як спосіб отримання істинного знання.

Безпосередньою філософською основою йоги стає санкх’я. Згідно з філософським ученням йоги, пракріті (матеріальна субстанція) й пуруша (духовна субстанція, свідомість) із самого початку існували незалежно одна від одної. Але пуруша через незнання, невігластво потрапила в залежність від матерії й прагне подолати її, тобто повернутися до свого початкового незалежного стану. Людина є уособленням цього суперечливого поєднання матерії та душі (свідомості), тому йога вважає, що людина має «звільнити» душу від кайданів матеріального світу. Головними способами отримання вищих знань і звільнення душі від матеріальних пут світу є концентрація, медитація й аскетичні цінності. Саме звільнення піднімає людський дух до нових висот життя, перериває коло перероджень (сансару) й веде до злиття атмана («Я» людини) з Брахманом (абсолютом).

31

Класична йога пропонує вісім щаблів практичної самореалізації нашляху дозвільнення, що є кінцевоюметоюлюдськогожиття:

―«яма» — приборкання, стриманість. Людина утримується від брехні, крадіжок, жадібності, заподіяння зла будь-якому живому створінню на землі;

―«ніяма» — етична культура. Виховання в собі гарних звичок, вивчення текстів Вед, розмірковування про Бога;

―«асана» — дисципліна тіла, тренування тіла, що сприяє концентрації думок і глибоким роздумам;

―«пранаяма» — регулювання дихання;

―«пратьяхара» — ізоляція душі від матеріальних почуттів і

людського тіла;

―«дхарана» — концентрація психіки на одному об’єкті мислення;

―«дх’яна» — роздуми з метою внутрішнього споглядання цих предметів, якнайбільшої концентрації на предметі роздумів;

―«самадхі» — прозріння, відчуття блаженства, перехід від зовнішнього споглядання предмета до розуміння внутрішньої суті й злиття з ним, одночасна втрата людиною самої себе як матеріальної частини світу таотриманнянового рівня самоусвідомлення.

Традиційно йогу поділяють на чотири різновиди:

―джнана-йога (йога роздумів, шлях пізнання), яка

стверджує, що як тільки долається незнання й отримується істина, душа стає вільною;

―карма-йога (діяльність, безкорисливе служіння суспільному благу), що вимагає повного подолання людиною ілюзорних інтересів, щоб, зрештою, отримати звільнення;

―бхагті-йога (йога любові до Найвищої Істоти), яка пов’язує

звільнення з любов’ю та відданістю божеству або абсолюту; ―раджа-йога (найвища йога, «царська йога») — шлях

володіння своїм тілом, завершальний етап самопізнання, який веде до самопросвітлення й остаточного звільнення від матеріальних кайданів світу.

Загалом головним об’єктом, на який спрямовано йогівську практику, є Бог (як найдосконаліший об’єкт) — абсолют. Вважається, що йогічна техніка самообмеження й медитації (зосередження на роздумах про Бога) робить людину рівносильною Богові. Під час якнайбільшого зосередження (самадхі) людина стає носієм божественних якостей.

32

Школа ньяя (букв. «правило», «підґрунтя», «метод») як ортодоксальна філософська система мала дуже багато подібного з давньоіндійською філософією вайшешика. Вона стала відома завдяки розробці проблем пізнання та логіки. Першоджерелом школи ньяя вважають «Ньяя-сутру».

У філософських концепціях ньяя стали визначальними оригінальні ідеї про людину, її долю, ставлення до Бога. Засновником школи вважають філософа Готаму (IV ст. до н. е.)

Головним предметом його філософських роздумів були логічні методи пізнання світу та доведення їх істинності.

У вченні про Бога Готама виходив з того, що основою світу є не порожнеча, а простір, час, ефір, розум та душа. Він запропонував власний аргумент, який доводить існування Бога

— усе в світі має причину, отже, світ також має причину — Бога. Усі предмети світу складаються з частин, які, своєю чергою, утворюють щось більше, ніж окремий предмет (ціле). Це ціле і є Бог.

Школа вайшешика (букв. «особлива») — одна з ортодоксальних даршан давньоіндійської філософії, засновником якої вважають філософа Улуку, або інакше — Канаду (VI—V ст. до н. е.). Головним текстом, у якому зафіксовано її положення, є «Вайшешика-сутра».

Згідно з філософськими поглядами вайшешика, увесь світ складається із субстанцій, якостей, дій, всезагальності, особливості, присутності та небуття. Субстанція містить дев’ять елементів (земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, душа, розум). Перші субстанції складаються з невидимих першоелементів (атомів). Розум і душа є вічними субстанціями. Індивідуальна душа усвідомлюється розумом окремої людини. Верховна душа — це Бог (творець усього сущого на землі). Власне, Бог створив з атомів увесь світ. Розпад гармонії атомів означає смерть предмета або тіла. Атоми взаємодіють між собою в результаті волевиявлення Бога й у межах дії закону — карми.

Натурфілософські ідеї послідовників школи вайшешика орієнтують на те, що все матеріальне складається з неподільних атомів, гармонія яких може бути порушена. Завдяки існуванню гармонії предмет можна бачити й використовувати у практичному житті. Після закінчення космічного циклу існування матеріального буття зв’язки атомів в ньому втрачаються, матеріальний предмет зникає, поки не з’являється нова комбінація (новий предмет), але вже в іншому світі.

33

Вайшешика традиційно трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності (сансари), що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань. Досягнення кінцевого стану звільнення свідчить про пізнання істини про світ.

Блаженство не є кінцевою метою життя людини, а лише способом звільнення від матеріальної залежності. Шлях до звільнення — це результат власного волевиявлення, яке дарує людям Бог, тому всі люди так чи так отримають звільнення (пізнають істину).

Школа веданти (від санскрит. слова «кінець, завершення Вед») з’явилась як результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Її засновниками вважають мудреців Шанкару, Рамануджи, а також відомого мудреця Бадараяну, автора «Брахма-сутр». Поряд з Упанішадами, Брахма-сутрою одним з найважливіших текстів вважають «Бхагаватгіту» («Божественну пісню»).

Засновники веданти розробили ідею існування єдиної душі (атмана) як єдиного бога Брахми. Усе, що існує у світі, — це Бог, а отже, душа є також Богом, тому Бог є єдиною реальністю в світі (монізм).

Світ — це ілюзія, подоба справжньої реальності. Бог створює світ за допомогою «Майї». Людям, яким невідома істина світу, цей світ видається не таким, яким він є, а таким, яким ми його відчуваємо. Це означає, що людина, яка отримала істину, починає бачити світ адекватно, сприймаючи його реально. Досягти істини про світ (реальність) можна лише шляхом аскетичного самообмеження, постійного самоконтролю, які, зрештою, об’єднують індивідуальну духовну основу людини (атман) з брахманом.

Згідно з ученням веданти, основним обов’язком людини є вивчення Веданти, щоб, зрештою, стати брахманом. Під час отримання істини про остаточну мудрість світу людська душа втрачає ілюзії, що є результатом чуттєвого пізнання світу, піднімається до Бога й стає вільною, тобто отримує вічне й незмінне щастя.

34

Школу міманси (букв. «проникнення», «дослідження», «дискусія») було засновано мислителем Джайміні приблизно у ІІ ст. до н. е. Головним доробком міманси вважали «Мімансасутру». Ця школа продовжувала культово-ритуальні традиції Вед. Відповідно до вимог міманси від правильного виконання жертвопринесень залежить можливість отримання істинного знання, а отже, й звільнення від матеріальної залежності.

Міманса абсолютизує словесне знання Вед. Послідовники міманси вважали, що Веди існують вічно, вони не були створені Богом і лише інколи нагадують про себе під час тлумачення їх тексту пророками. Веди є вічні, а сама вічність витікає з об’єктів, що віддзеркалюють слова Вед. Авторитет Вед є абсолютним, а

тому кожна людина повинна обов’язково виконувати закони Вед, що є головною умовою звільнення людини від матеріальної залежності.

Отже, згідно з ученням міманси, душа людини є об’єктивною реальністю. Верховної душі у вигляді Бога немає, тому світ є результатом взаємодії матеріальних причин у межах дії космічного закону — карми. Кармі підпорядкована не тільки людина, а все живе на землі. Ритуал і добрі вчинки допомагають людині адаптуватися до карми, полегшити її вплив з метою якнайшвидшого звільнення від неї.

Отже, філософія Стародавньої Індії головним предметом i свого дослідження вбачала людину як єдність мікро- й макрокосмосу. Характерною особливістю даршанів був їх етико-спіритуалістичний характер і практична спрямованість, що охоплювала майже всі сфери людської діяльності. Важливими особливостями також були визнання субстанціональної єдності всіх істот, упевненість у можливості отримання різними шляхами істини про оточуючий світ і розуміння того, що вдосконалення світу можливе завдяки самовдосконаленню кожної окремої

людини.

Схема 3

35

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

Основні етапи розвитку й головні напрями китайської філософії

Даосизм Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.)

Менш відомі філософські школи

Легізм

Моїзм

36

Таблиця 3

37

Основні етапи розвитку й головні напрями китайської філософії

У ІІІ—ІІ тис. до н. е. в басейні річок Хуанхе та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави з цікавою та своєрідною культурою, яка віддзеркалювала драматичний і суперечливий шлях розвитку народів Стародавнього Китаю.

Філософські погляди давніх китайців зароджувалися й розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Очолював пантеон богів давньокитайської міфології Шан-ді — першопредок і покровитель китайської імперії. Шан-ді уособлював сили верховного божества — бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Звичайно, обов’язком жителів Стародавнього Китаю було постійно опікуватися цими духами (через жертвопринесення), аби гарантувати добро в житті й уникнути зла.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів

— жіночого «інь» та чоловічого «ян» — (букв. «темний», «світлий»). Вважалося, що взаємодія цих двох першопринципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу й Всесвіту загалом.

Міфологічна культура, а разом з нею й міфологічна форма мислення проіснували до І тис. до н.е. Формування філософських ідей стало результатом їх критичного переосмислення в умовах адаптації до специфіки економічного, політичного й культурного життя Давнього Китаю. Звідси загальна особливість філософії Стародавнього Китаю — її спрямованість на вирішення етикоправових проблем.

Візитною карткою давньокитайської філософії стала тріада

«знання — дія — моральність». Традиційні проблеми філософії (дух і матерія, природа пізнання, космогонічні питання) у Давньому Китаї не мали самостійного значення. Вони набували актуальності лише у зв’язку з аналізом головних етикопрагматичних проблем, які в той час ставали провідними й визначальними. Отже, досягнення філософської істини — це найефективніший шлях до морального самовдосконалення.

38

Найкращі знання — це знання про доброчинності великих людей (предків героїв), приклади їхньої героїчної поведінки, які необхідно відтворювати в суспільстві, родині й індивідуальній поведінці. Головною проблемою філософії була практика (мистецтво) управління країною та підлеглими. Усі інші філософські сентенції вважалися другорядними.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою «гармонія неба, людини й землі», яку розкривали вчення про існування п’яти першопричин усіх речей, явищ і процесів у світі (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів у світі на суперечливі сторони — інь та ян; учення про ефір, (якість «ці»), який у результаті згущення створює важкі жіночі частинки, а випаровуючись — легкі чоловічі, взаємодія яких породжує п’ять згаданих вище першопричин, а потім і весь довколишній світ. Таким чином, китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи нібито ненауковими загальнофілософськими проблемами.

Однією з найвідоміших філософських шкіл Стародавнього Китаю було конфуціанство.

Конфуціанство — філософське вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. е. Кун Цю (Кун Фу-цзи — «вельмишановний Вчитель Кун», Конфуцій) (551—479 рр. до н. е.), яке проіснувало понад дві тисячі років. Головний твір Конфуція отримав назву «Лунь юй» (у перекладі «Бесіди та висловлювання») і вміщував велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі письменні жителі Стародавнього Китаю.

Центральною ідеєю конфуціанського вчення став пошук адекватних взаємовідносин між Богом Неба й правителемімператором на землі — Ваном. Вважалося, що Бог Неба був невичерпним джерелом благодаті — магічної сили «де», завдяки якій правитель Ван (як син Бога Неба) міг управляти суспільством, гарантувати жителям Піднебесся захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвивав думку про те, що «де» (божа благодать) може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення. Кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ у Піднебессі. Якість «де», згідно з Конфуцієм, набуває релігійноетичних принципів й означає гідність і доброчинність, які дарує людям Бог Неба.

39