prysuhin_filosofiya_1

ретна мудрість, що давала змогу осягнути божественні істини завдяки містичному єднанню з надприродним (Богом). Релі- гійно-філософські сентенції XIV—XVI ст. поєднувалися з позицією захисту й розвитку старослов’янської культури, цінностей православної церкви. Крім того, у цей період в українській духовній культурі опосередковано знайшли своє місце об’єктивні цінності Реформації й ренесансного гуманізму.

Філософська думка в Києво-Могилянській академії. Наступ-

ний етап у розвитку української філософії припадав на початок XVII—XVIII ст. Він пов’язаний з необхідністю подолання кризових явищ у розвитку духовної культури України (католицька експансія, недостатній розвиток системи світської освіти, необхідність інтеграції в європейський культурний простір тощо). Відомо, що у цей час Західна Європа переживала добу Просвітництва, як період, пов’язаний з певними досягненнями в розвитку європейської культури, тому Україна не могла стояти осторонь цього процесу. Частина її духовної культури також була зорієнтована на процес європеїзації. Кризові явища в українській православній церкві зумовили пошук нових позитивних аргументів на захист релігійних цінностей на рівні окремої людини й держави загалом. Виникли нові реінтерпретації Святого Письма, спрямовані на різке зменшення зла в повсякденному житті, а також визнання ролі людини як творця власного щастя або нещастя.

Найвідомішими тогочасними форпостами духовності були братські школи1. Уже в XVII ст. стало зрозуміло, що система викладання в них потребує подальшого реформування (бракувало світських предметів, викладання не було систематизованим, недостатньо уваги приділялося вивченню іноземних мов, насамперед латини). Зрозумілим також стало й те, що реформування освіти можливе лише за умови позбавлення її надмірного диктату церкви.

Так, у 1631 р. Петро Могила (1574—1647 рр.) заснував Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою заклала фундамент Київської колегії, яку згодом стали називати Києво-Могилянським колегіумом (1632)2. Власне, у цьому навча-

1Братські школи — релігійні національні організації православного населення міст, що виникли як реакція на національно-релігійне гноблення українців і білорусів з боку польсько-католицької експансії наприкінці XVI — на початку XVII ст. Найвідомішими представниками братських шкіл були Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон Ставровецький, Мілетій Смотрицький, Касіян Сакович.

2З 1701 р. закріпилася постійна назва «Києво-Могилянська академія».

165

льному закладі вперше філософія була відокремлена від богословських дисциплін, викладання філософії в формі античних знань адаптувалося до потреб української культури. Подальший розвиток філософської думки в Україні був пов’язаний з конкретними мислителями цієї доби, насамперед Інокентієм Гізелем, Феофаном Прокоповичем, Г. Щербанським та ін.

Інокентій Гізель (бл. 1600—1683 рр.) — професор Києво-

Могилянської академії. Завдяки Петру Могилі він отримав освіту за кордоном: спершу навчався в Замойській академії, а потім в Англії. Після повернення до Києва був обраний професором філософії, а згодом став ректором Києво-Могилянської академії. Головними творами, що репрезентують його філософські погляди, були «Про істинну віру», «Стара віра», «Мир з богом чоловіку». Гізеля також вважали укладачем «Синопсиса» («Короткого зібрання від різних літописців про початок слов’яно-російського народу»). У 1645—1647 рр. він написав «Повний курс філософії», який залишився в рукописі.

Згідно з тогочасною традицією, у центрі уваги професури Ки- єво-Могилянської академії був пошук істини життя, яка ототожнювалася з вищим буттям — Богом. Професор Гізель сформулював своє власне вчення про Бога, в якому на основі деїстичних поглядів зробив висновки про рівноправність матеріального та ідеального у визначенні природи. За Гізелем, філософія — це «пізнання речей через їх причини». Інакше кажучи, філософія, а разом з нею й пізнання світу природи, можливі завдяки чуттєвому досвіду людини, який виникає в результаті дії предметів матеріального світу на органи її чуттів. Завершальним етапом пізнання стає розумове (раціональне) осмислення чуттєвих даних.

Особливу увагу Інокентій Гізель приділяв етико-моральним проблемам людини. Використовуючи цінності християнської моральності, він пропагував в Україні актуальні на той час у Європі ідеї та цінності гуманізму. На його погляд, найбільшою цінністю, крім самої людини, є непохитна віра в можливості людського розуму пізнати істини творчої природи (Бога) й тим самим подолати пануюче у світі зло задля досягнення Божої благодаті. Мислитель уважав, що людина має можливість стати творцем власного щастя, а не бути сліпим знаряддям Божого промислу. Головним критерієм діяльності та вчинків людини має стати її совість. Тільки сумління є джерелом праведного життя людини.

166

І. Гізель, один з перших вітчизняних філософів, вважав критерієм діяльності та вчинків людини (крім совісті) природне право, що, на його думку, стоїть вище Закону Божого.

Саме тому природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом конкретного розуму людини, керує її діяльністю та вчинками, а через це, робить висновок І. Гізель, необхідно раціонально переосмислити існуючі церковні заповіді й християнські цінності згідно з цим правом. Раціональність сприяє розвитку духовних якостей людини (моральності та освіченості) задля отримання земного щастя, яке досягається завдяки активності людей.

Інокентій Гізель критично ставився до церкви й духовенства, особливо тоді, коли вони порушували загальнолюдську мораль. Він вважав, що церква й духовенство не повинні втручатися у світські справи, прагнути до світських благ і забувати про свою головну мету — служіння Богові, людям, добру, моральності, освіченості. Головним злом, з яким має боротися людський дух, він вважав невігластво.

Розвиваючи ідеї про природне право, мислитель підкреслював, що коли правила пануючої моралі та звичаїв суперечать розуму, людина повинна керуватися здоровим глуздом. Як гуманіст він виступав проти будь-якого насильства, звинувачував пануючу еліту в неправомірному соціальному гнобленні пересічних людей, закликав до зменшення кріпосницького гніту, наївно вірив в те, що монарх може ліквідувати зло у світі. Саме тому він написав листа російському цареві, аби інформувати його про панування у світі зла, лицемірства, хабарництва, безчинства чиновників, несправедливості суду, лихварства, жорстокості панів до селян тощо. Зрозуміло, що така позиція гуманіста не сподобалася царській адміністрації та церковному керівництву, і врешті-решт І. Гізеля звинуватили в єресі, заборонили пропагувати свої моралізаторські ідеї, а книжку «Мир з богом чоловікові» внесли до списку заборонених.

Феофан Прокопович (1677—1736 рр.), справжнє ім’я Єлісей Церейський. Життя й творчість Феофана Прокоповича умовно поділяються на два періоди — київський та петербурзький. Для київського періоду визначальною стала діяльність Прокоповича як професора Києво-Могилянської академії, де він заявив про себе як оригінальний вчений, філософ, викладач. У петербурзький період він був політиком, відомим діячем церкви, а філософією й наукою займався значно менше. Відомо, що в цей період Феофан Прокопович брав участь у теоретичному обґрунтуванні й організації майже всіх реформ Петра І.

167

В основі релігійного світогляду вченого були деїстичні погляди. Визнаючи Бога як творця, він вважав, що матеріальний світ буде існувати вічно, існування матерії вчений пов’язував з рухом, простором і часом. Прокопович високо цінував роботи Галілея, Коперніка, підтримував ідею Бруно про множинність світів.

Що стосується теорії пізнання, то вчений, як і більшість професорського складу Києво-Могилянської академії, вважав, що пізнання світу можливе на основі чуття та чуттєвого досвіду. Тільки чуття, а потім інтепретація розумом людини отриманого чуттєвого досвіду про світ дає змогу пізнати істину. Істина, теорія й практика стають фундаментом розвитку науки. Феофан Прокопович акцентував увагу на тому, що наукове пізнання розпочинається з формулювання проблеми (за його словами, із сумніву).

Сумнів пов’язаний з критикою попередніх неповних знань, а тому науковець має завжди розпочинати наукове дослідження з критики попередніх теорій. Оскільки філософія також є вільною наукою, то вона має розвиватися шляхом критичного переосмислення попередніх досягнень, уникати авторитетів, догм і обстоювати власну позицію, вивчаючи природу та закони її існування.

Погляди Феофана Прокоповича на людину, церкву, державу були пов’язані зі способом життя філософа, з його громадською діяльністю й тією роллю, яку він виконував у здійсненні реформ Петра І. Він вважав, що людина є богоподібною в результаті божого творіння. Але розум, чесноти, краса є елементами природи, а тому людина не є розумною, красивою й доброчинною автоматично в результаті її богоподібності. Усі ці якості вона має виявити в собі через активну позицію, працю, доброчинність тощо. Головним питанням, на яке має орієнтуватися людина, це користь, яку вона може принести впродовж свого життя іншим людям і власній державі.

Найважливішою цінністю людського життя Прокопович вважав можливість людини мати свободу власного волевиявлення, розуміючи останню як панування особи над самою собою та її здатність керувати своїми діями, вчинками, емоціями. Завдяки свобо-

ді й розуму людина може вибирати між добром і злом і досягнути земного щастя. Проблему щастя Прокопович пов’язував з можливістю людини отримувати життєві блага, хоча зазначав, що існує велика різниця між благом і щастям. Наявність лише матеріальних

168

благ не є необхідною умовою щастя, його можна досягнути, реалізувавши матеріальні, а головне духовні потреби людини.

Учення Феофана Прокоповича про державу ґрунтувалося на популярній на той час ідеї про природне походження держави й подальший вплив на неї теологічних першопричин (божого промислу). Ця концепція була проявом деяких апологетичномонархічних позицій Прокоповича. Він вважав, що владу в монархічній державі дає лише народ на ґрунті суспільної угоди, а воля народу виходить з волі Бога. Захищаючи абсолютизм, філософ доводив логічність існування кріпацтва, хоча засуджував жорстоке ставлення до кріпаків. Логіка його мислення виходила з того, що все, що сприяє зміцненню державного інтересу (виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави) зберігається з божим промислом, тому світська влада у формі монархії відповідає інтересам Бога. Звідси необхідність усіх соціальних інститутів, зокрема й церкви, підкорятися світській владі.

Отже, серед філософської проблематики, яку розробляли викладачі й випускники Києво-Могилянської академії, на перший план виступають проблеми світоглядно-методологічного й теоретичного пізнання оточуючого світу. Вирішувати ці проблеми філософи пропонують за допомогою конкретних наукових методів і практики наукового експерименту, які були характерні для філософії Нового часу. Діяльність учених КиєвоМогилянської академії була прикладом різкого розмежування філософії й теології, критичного переосмислення авторитаризму (притаманного середньовічній схоластиці), наповнення логіки раціональним змістом, виокремлення наукового знання як головного в пізнанні навколишнього світу, людини та її сутності. Учені Києво-Могилянської академії зробили величезний внесок у становлення не тільки класичної української філософії, й розвиток духовної культури України загалом.

Філософія Г.С. Сковороди. Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — один з найвідоміших українських філософів, представник Просвітництва, педагог, поет, мандрівний філософпроповідник. Головними творами, що репрезентують його філософські погляди, були «Басня Езопова», «Розмова п’яти подорожуючих про істинне щастя в житті», «Дружня розмова про духовний світ», «Потоп зміїний» та інші (за життя ніколи не видавалися й розповсюджувалися в рукописах).

169

Основоположною ідеєю (філософським кредо) Сковороди став винайдений ним закон елімінації важких справ — «те, що потрібно, не важко, а те, що важко, — не потрібно». Цей закон є прикладом пошуку засад принципів філософії, що можуть привести людину до щастя (найвищого блаженства). Розвиток практичної філософії став головною метою філософствування Сковороди.

На філософському дискурсі мислителя позначилися просвітницькі цінності тогочасного суспільства. Основним предметом його інтересу були релігія та мораль. Релігію й Бога Григорій Сковорода аналізував з пантеїстичних позицій. Матерію він трактував ним як вічну й безмежну природу, яка у своєму саморозвитку керується власними законами. Філософ вважав, що природа й Бог тотожні. Бог є першою умовою (першопричиною) дійсності, формою, яка організує матерію та появу людини в матеріальному світі. Він є всюди, але побачити його неможливо, бо він невидима натура.

Одна з перших моделей світобудови (картини світу) філософа Сковороди містить його концепцію «двох натур», згідно з якою весь світ, що оточує людину, має «дві натури» — зовнішню, видиму (матеріальну) й внутрішню, невидиму (Бог). Натури перебувають у певному взаємозв’язку, взаємозалежності, що впливає на розвиток світу загалом. Такий підхід Григорія Сковороди до пояснення світу ще не є діалектичним методом, але вже є спробою зрозуміти розвиток світу (природи) без Бога. Світ може розвиватися самостійно, а отже, розвиток є процес антитеїстичний.

Одночасно з теорією двох натур Сковорода розробляв теорію «трьох світів». Остання мала дати відповідь на питання про сутність предметів та явищ світу. Згідно з нею, уся дійсність поділяється на «три світи» — «макрокосмос» (природа), «мікрокосмос» (людина) й «світ символів» (Біблія). Кожний з цих світів водночас складається з «двох натур» — видимої та невидимої, внутрішньої (духовної, Божої) та зовнішньої («тварної», «сотворенної», матеріальної).

Оригінальним ученням про людину стає ідея про існування мікрокосмосу (малого світу й власне людини). Малий світ також має дві натури — невидиму й видиму, духовну та тілесну. Справжня людина народжується тоді, коли знаходить у собі «невидиме» (духовне), а отже, Бога. Таким чином, пізнання людиною самої себе є пізнанням Бога. Г. С. Сковорода робить прак-

170

тичний висновок: служіння людини Богу є водночас і любов’ю до самої себе.

Як зазначалося, між богопізнанням і самопізнанням стоїть знак рівноваги. Через самопізнання людина пізнає Бога, а отже, світ і природу. У цьому — основна ідея антропологізму Григорія Сковороди. Головним інструментом пізнання істини життя стає серце. Почуття, які знаходяться в серці, стають критерієм істини. На основі вчення про служіння самій собі й любові людини до самої себе філософ розробляв нову релігію — «релігію доброчин-

ності й любові».

Григорій Сковорода критикував офіційні релігійні доктрини, пропагував учення Миколи Коперніка. Він заперечував позитивний зміст Біблії (її зовнішню натуру), кваліфікував її предметну знакову форму як непотрібну нісенітницю, брехню, вважав, що сам текст Біблії без спеціального тлумачення не є шляхом до істини (Бога). Трактування символів Біблії (для отримання практичного знання) такі: сонце — це істина, кільце змій — це вічність, якір — утвердження, лелека — шанування Бога, зерно — думка тощо.

Серцевиною філософії Сковороди є його етика як шлях людини до щастя, розуміння добра та зла, сенсу людського існування. Філософ уважав, що людина може досягнути щастя або самостійно, або за допомогою інших людей. Але в будь-якому разі головною умовою його досягнення стає відповідність потребам внутрішньої натури, виявом чого є спорідненість («сродність») праці. Інакше кажучи, людина повинна узгодити душевні бажання з можливістю їх реалізації в об’єктивній дійсності.

Суспільна гармонія, за Сковородою, можлива лише в тому суспільстві, в якому створено умови для сродної праці, й навпаки, суспільство, яке цьому не сприяє, є суспільством дисгармонії й зла, де не може бути реалізоване просте людське щастя. Тож не дивно, що мислитель вважав головною наукою в суспільстві й про суспільство науку про людину та її щастя.

Висуваючи ідею сродної праці, Григорій Савич Сковорода одним з перших в європейській культурі сформулював геніальну здогадку про абсурдність декларування ідей рівності, протиставляючи їм ідею «нерівної рівності» («неоднакова для всіх рівність»). Він незрідка говорив про те, що висловлюватися про рівну рівність це те саме, що говорити нісенітниці.

Отже, Г. С. Сковорода став засновником української класичної філософії з її характерними особливостями, що розвивали попе-

171

редні філософські ідеї Х—XVI ст. в Україні (антеїзм, кордоцентризм, екзистенціальність).

Університетська філософія в Україні. Наприкінці XVIII —

на початку ХІХ ст. Україна стала на шлях подолання залишків феодального суспільства та формування капіталістичних відносин. Цей період віддзеркалювався філософською думкою, що отримала назву університетська філософія. Для неї характерною була подальша розробка релігійної філософії таким філософом, як Йоганн Баптист Шад (1758—1834 рр.), який викладав у Харківському університеті й пропагував широку панораму світоглядних філософських знань (ідеї Фіхте), сприяв виникненню самостійних науково-філософських шкіл — історичної, натурфілософськоїтаін.

Найбільш прихильно в Україні були зустрінуті ідеї Фрідріха Вільгельма Шеллінґа, який найближче стояв до представників романтичної опозиції класичному німецькому ідеалізму. Пропагандистом його ідей в Україні був Данило КавунникВелланський. Неабияке значення мали також ідеї природничонаукового матеріалізму, репрезентовані М.П. Любовським, М.П. Лодієм, М.І. Козловим.

Візитною карткою цього періоду став філософський роман-

тизм, представлений Кирило-Мефодіївським братством,1 харак-

терною особливістю якого було використання у формах пізнання навколишнього світу специфіки духовної культури українського народу. Очолювали братство Микола Костомаров (1817—1885 рр.) та Пантелеймон Куліш (1819—1897 рр.), які репрезентували ліберально-поміркований напрям (ґрунтувалися на визнанні релігії та ідеалізму, їх спорідненості з основними догмами християнської ідеології). Члени братства захищали ідеї провіденціоналізму, месіанства та «християнського соціалізму». Тарас Шевченко, Микола Гулак, Іван Поседа, Олександр Навроцький репрезентували революційно-демократичне крило братства, керувались ідеями матеріалізму, антиклерикалізму, а у своїх соціологічних ідеях виходили з визнання вирішальної ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної боротьби трудящих, побудови суспільства без експлуатації та гноблення. Головним завданням Кирило-Мефодіївського братства було створення національно-етичної культури, розвиток самосвідомості українського народу.

1 Кирило-Мефодіївське братство виникло в 1845 р. та проіснувало до 1847 р., до його складу входило 12 осіб, більш як 100 осіб були його прихильниками.

172

На прикладі Кирило-Мефодіївського братства ми бачимо, що в українській філософській думці формувалися дві протилежні парадигми: перша мала у своїй основі ідеалістичні способи світобачення, світорозуміння й світосприйняття, а друга — матеріалістичні. При цьому матеріалістичне вчення (у першій половині ХІХ ст.), яке поширювалося насамперед через російську філософську культуру, було сумішшю матеріалістичних (вульгарноматеріалістичних і вульгарно-соціологічних) уявлень, незрідка нігілістичних, з тенденцією до ще більшої вульгаризації на кшталт зведення психологічних процесів до фізіологічних явищ. Надалі певного розвитку набули ідеї вульгарно-матеріалістичного розуміння сутності філософії. Різко критичну позицію до такого деструктивного процесу в філософії посів Памфіл Юркевич.

Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874 рр.) — один з визна-

чних українських філософів ХІХ ст., представник Київської філо- софсько-богословської школи. У 1874 р. працював завідувачем кафедри філософії Московського університету. Головними творами, що репрезентують його філософські погляди, були «Ідея», «Матеріалізм і завдання філософії, «З науки про людський дух», «Серце та його значення в духовному житті людини згідно з Слова Божого», «Доведення Буття Бога» та ін. В основі філософії Юркевича була ідея про необхідність розуміння сутності людини через людський дух (ядром якого стає людське серце). Учення про серце, або інакше «філософія серця», набуло в мислителя філософського й практичного значення.

Юркевич вважав, що серце, крім того, що є центром духовності особи, є джерелом як діяльності, так і конкретного вчинку. Результати розуміння оточуючого світу отримують перевірку на істинність і можливість подальшого практичного використання під час проходження їх через серце. Крім того, із серцем пов’язана свобода волевиявлення. Вільне серце є необхідною умовою адекватного розуміння навколишнього світу з його подальшим осмисленням на рівні думки.

На думку філософа, моральний розвиток людства розпочинається в серці з певного почуття до інших людей (людських істот), які можуть принести в людські відносини любов, дружбу й спів-

чуття. Таким чином, любов, дружба, співчуття стають загальнолюдським фундаментом, на основі якого людство може отримати гідне існування й щастя.

173

Не менш цікавими стали розмірковування Памфіла Юркевича про релігію та Бога. Він сприймав Бога як конкретну реальність надприродного світу. Тому філософ пропонував сприймати світ як своєрідну ієрархію, на чолі якої стоїть Бог, а завдяки йому існує сфера об’єктивного світу (сфера природи). Істинне знання про Бога неможливе. Людина лише може наблизитися до істини за допомогою трьох пізнавальних зусиль (методів): 1) сердечного почуття, 2) доброчинної філософії, 3) містичного споглядання

(спіритичного світобачення). Найбільшого значення Юркевич надавав релігійній містиці, яка, на його погляд, синтезувала всі інші шляхи пізнання буття світу.

У подоланні суперечностей матеріального світу (суспільства) Юркевич пропонував використовувати принципи християнської моралі. На практиці це означало відмову від активної боротьби зі злом.

Умовою християнського співжиття є мир з ближнім, мир людини із самою собою, а тому боротьба зі злом розпочинається в самій собі (а не в оточуючому світі) з морального самовдосконалення, уміння прислухатися до своєї совісті.

Українська філософія другої половини ХІХ ст. У другій по-

ловині ХІХ ст. коло філософської проблематики значно розширилося. Насамперед на філософську думку України неабиякий вплив мали ідеї революційних соціал-демократів, значного поширення набувають натуралістично-позитивістські вчення, представлені ідеями анархічного суспільства Михайла Драгоманова (1841—1895 рр.), творчістю Сергія Подолинського (1850—1891 рр.) та Михайла Павлика (1835—1915 рр.).

Центральною у філософських поглядах Драгоманова та його послідовників була ідея реалізації в соціальній практиці ідеалів лібералізму та соціалізму. На його погляд, будувати новий суспіль-

ний лад необхідно на засадах добровільних організацій, очолюваних гармонійно розвинутими особистостями (анархічне суспільство).

За своєю філософською позицією Драгоманов був послідовником Огюста Конта, Герберта Спенсера, П’єра Жозефа Прудона.

У межах натуралістично-позитивістських і соціалістичних ідей сформував свою позицію інший український мислитель, критик деяких ідей марксизму та анархічного суспільства Драгоманова Іван Франко.

174