Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

prysuhin_filosofiya_1

.pdf
Скачиваний:
693
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
2.68 Mб
Скачать

Іван Якович Франко (1856—1916 рр.) — поет, драматург, уче-

ний, філософ, політик (представник соціал-демократичного вільнодумства). В основі філософських поглядів І. Франка лежать нату- ралістично-позитивістські ідеї, що були характерні для Австрійської (Віденської) філософської школи кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Однією з головних філософських проблем, якою переймався Іван Франко, була проблема сутності людини, її місця та ролі в суспільному прогресі.

Франко висловив думку про те, що найбільшою цінністю на Землі, яка варта уваги філософа, є людина, але не людина взагалі, а конкретна особа, «правдивий живий чоловік», що через осмислення свого трагічного буття виростає до необхідності духовного прориву в просторі й часі.

Як вважав Іван Якович Франко, «правдивий живий чоловік» — це людина, яка завдяки своїй активності стає носієм нового духу («дух, що тіло рве до бою»). Новий дух — це подолання в людині рабської покори, необхідність розвитку природних потреб жити в любові й справедливості до інших людей, реалізація в суспільному житті принципів самопожертви з метою прискорення приходу щасливого майбутнього. Носій нового духу — це революціонер, «каменяр», який будує соціалістичне суспільство. Вищим ідеалом людського існування І. Франко вважав революційну непримириму боротьбу за людське щастя й свободу.

Свобода однієї людини витікає зі свободи інших, вона є мистецтвом взаємодії з іншими людьми, звідси й надзвичайно велике значення етичної проблематики, яка була в центрі філософських інтересів Івана Франка. На його погляд, однією з найважливіших наук, є етика, бо вона, незважаючи на драматизм людського існування, вчить людину, як жити достойно, щоб, зрештою, стати щасливою в братській любові до інших. Свобода, гуманізм, солі-

дарність з іншими людьми праці, на думку І. Франка, є показниками морально-політичного прогресу людської цивілізації.

Інтерес до політики привів Франка до вивчення марксизму, але з часом, критично його переосмисливши (особливо в питаннях необхідності диктатури пролетаріату та другорядності націо- нально-визвольної боротьби), вчений став шукати власний шлях у політиці в межах соціал-демократичної ідеології. Ця ідеологія давала можливість сподіватися на використання етико-моральних чинників (принципів) у побудові справедливих соціальних стосунків.

175

Отже, філософія Івана Яковича Франка мала у своїй основі на- туралістично-позитивістські й соціалістичні ідеї. Головною філософською проблемою для нього було подолання експлуатації людини людиною та відновлення справжньої людської сутності. Вирішенню цього завдання повинна була сприяти етизація політичної боротьби, відновлення свободи людського існування через єдність і любов до інших людей. Практична філософія І. Франка давала орієнтири безкорисної любові не тільки до окремої людини, а й до своєї Батьківщини, людства загалом.

Натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії другої половини ХІХ ст. продовжувала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913 рр.) — українська поетеса,

літератор, талановитий представник філософської думки в Україні. У своїй творчості вона розвивала ідеї Г.С. Сковороди й Т.Г. Шевченка, запропонувала свій оригінальний філософський дискурс, який умовно називався «філософія переживання».

Під переживанням Леся Українка розуміла необхідність стійко сприймати драматизм людського існування й усвідомлювати його перехідний характер. Звідси спрямованість і наповненість сенсу життя, що є результатом індивідуального волевиявлення людини без втручання надприродних сил.

В основі цих філософських роздумів лежали ідеї послідовного матеріалізму, діалектики, впевненість у пізнавальних можливостях людини, реалістична естетика та історичний оптимізм.

Показовими були антропологічні ідеї Лесі Українки. Вона вважала, що сутність людини можна зрозуміти лише через її особисті соціальні якості, серед яких найвище значення має гідність (як найбільша цінність людського існування). Гідність стала ніби віддзеркаленням духу Прометея, який мав визначити сенс життя людини, а головне — бути принципом, з якого розпочнеться подолання «рабства» в людині й серед людей. Ці думки доповнювалися необхідністю обстоювання національної гідності й вияву активності в подоланні насильства й гноблення людини людиною в будь-якій формі. Ідея прометеїзму орієнтувала на те, що особистість, завдяки активності, стає своєрідним пророком, месією, який веде людей через драматизм їхнього існування до волі й щастя.

176

Леся Українка усвідомлювала, що значна частина суспільства була масою поневолених людей, «заражених психологією рабів», що виявлялося в рабській покірності й деструктивному пристосуванні до страшної дійсності. Першим кроком до подолання «рабського духу» поетеса вважала необхідність змінити умови й обставини соціального життя, що його породжують. Леся Українка закликала людей до пробудження від страшного «сну», боротьби проти поневолення людей і національного приниження тощо.

Етичні та естетичні погляди Лесі Українки були орієнтовані на щонайбільше врахування людського характеру (його етичних та естетичних особливостей).

Головним критерієм етичної поведінки особи (яка пробуджує народ до дії) є не бездумна орієнтація на революційний подвиг, а, навпаки, орієнтація на тверезе раціональне осмислення потреб суспільства, згідно з якими виникають революційні перетворення.

В основі естетики Лесі Українки були ідеї про єдність трьох цінностей — народності, краси та ідейності. Інакше кажучи,

творчість художника повинна нести красу, мрію, ідеал. Ці цінності є загальноцивілізаційними, за них борються всі прогресивні люди світу. Тому мистецтво має виконувати певні виховні функції з метою формування активної позиції людини. Водночас поетеса критикувала теорію чистого мистецтва.

Особливою характеристикою філософської позиції Лесі Україн-

ки було її непримиренне ставлення до релігії та церкви. Поетеса стояла на позиціях войовничого атеїзму, який давав їй підстави говорити про те, що релігію вигадали люди, які не могли пояснити незрозумілі явища природи. Фантастичне пояснення природи та соціального світу було використане експлуататорськими класами, які за допомогою релігії й церкви виправдовували рабство людей, дух покори, несправедливості та експлуатацію людини людиною. З цього випливало, що подолання рабського існування людини потребує знищення релігії й церкви. Дух прометеїзму Лесі Українки робив її непримиренним критиком тих соціальних обставин (зокрема й релігійних), які знищували в людині її найкращі людські якості.

Новітня українська філософія. Наприкінці ХІХ — на почат-

ку ХХ ст. вітчизняну філософську думку репрезентують представники новітньої української філософії («нової релігійної свідомості») — Микола Бердяєв (1874—1948 рр.), Лев Шестов (1866—

177

1938 рр.), Василь Зеньковський (1881—1962 рр.) та інші. Цей напрям був певною реакцією на натуралістично-позитивістську експансію в філософії. Представники екзистенційно-романтичної філософії в поширенні наукових знань вбачали приклади зростаючого трагізму й абсурдності буття людини. Романтичноекзистенційна спрямованість характерна для творчості низки письменників України кінця ХІХ — початку ХХ ст. Наприклад, провідною темою творчості Михайла Коцюбинського (1864—1913 рр.) було відчуження людини від природи, самої себе, внаслідок якого виникає її екзистенційна самотність. Не менш значущим представником цього напряму був Володимир Винниченко (1880— 1951 рр.). Як мислитель він обстоював власну світоглядну позицію конкордизму, відповідно до якої людина повинна жити в згоді із самою собою та іншими людьми. Таким чином, учений обґрунтував один з провідних принципів своєї практичної філософії

— чесність людини із самою собою. Екзистенційні мотиви Винниченка виявлялися в його оцінках абсурдності життя, наявності в ньому складних ситуацій, які необхідно подолати людині, щоб залишатися самою собою.

У цей час в Україні розпочинає свою діяльність один з геніальних учених і філософів В.І. Вернадський.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945 рр.) — учений,

мислитель, натураліст, засновник вчення про біосферу та ноосферу. Головними працями, що репрезентують його філософські погляди, стали «Наукова думка як планетарне явище», «Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення» (обидві книжки вийшли друком уже після смерті автора) та ін.

У цих та інших працях В.І. Вернадський ставить перед собою та вирішує одну з найскладніших проблем сучасного природо-

знавства й філософії: причини виникнення та розвитку живої матерії, роль живої речовини на Землі та в Космосі. Ця пробле-

ма безпосередньо торкається людини та суспільства загалом, адже людина є органічною частиною живого, своєрідним поєднанням живої й неживої природи.

Аналіз площини, де поєднуються жива й нежива природа, на думку професора Вернадського, починається з вивчення такої складової Землі, як ґрунт. Ґрунт і є тією площиною, що зв’язує на Землі живе й неживе. У ньому проходять постійні хімічні процеси (атомні міграції), що зумовлюють виникнення мінералів, які підтримують існування життя на планеті. Тому першою наукою, що дає змогу зрозуміти появу життя на Землі, є мінералогія, її доповнює геохімія й завершує біохімія. Результати досліджень

178

цих наук дають змогу зробити важливий висновок: у процесі вза-

ємодії атомів та ізотопів з певною мірою необхідності виникає жива матерія. Це відкриття вченого стало аргументом на користь того, що життя в космосі не є випадковим, а має закономірний характер.

Жива речовина як тонка плівка матеріального енергетичного акумулятора має здатність накопичувати в собі енергію космосу й перетворювати її в земну матеріальну сферу. Завдяки живій речовині енергія з космосу не зникає в космічному просторі, а акумулюється на земній поверхні (трансформується в силу, що долає хаотичність і сприяє виникненню центрів упорядкованості та ор-

ганізації). Жива матерія прискорює еволюційні процеси на Землі за рахунок акумульованої космічної енергії. Життя на Землі є ре-

зультатом впливу Космосу та Всесвіту. Подібні геніальні здогадки існували в філософській традиції Стародавньої Греції. Саме античні філософи (наприклад, Анаксагор) неодноразово говорили про живий Космос і його вплив на життя на Землі й появу розуму. Ідеї про те, що взаємодія між атомами, Космосом і живою речовиною є основою існування довколишнього світу, виникли ще дві з половиною тисячі років тому в релігійно-філософських системах Стародавньої Індії. Сучасна ж наука поставила інтуїтивні філософські істини минулого на рівень експерименту та математичного доведення.

Космос і Всесвіт постійно взаємодіють із живою речовиною на Землі, що спричинило виникнення біологічної еволюції, появу біосфери — планетарної оболонки Землі, в якій існує життя. Вона є каталізатором та акумулятором сонячної енергії. Біосфера — це система, що розвивається за рахунок самоорганізації та са-

мовідтворення життя. Позаяк космічна енергія є вічна, то існування життя на Землі також нічим не обмежене.

Володимир Іванович Вернадський говорив про об’єктивну залежність розвитку цивілізації від Космосу, акцентував увагу на трьох видах цього впливу: по-перше, безпосередній вплив на довколишню дійсність, яку може помітити людське око, по-друге, вплив на рівні мікроскопічної реальності, що не може бути зафіксований візуально, й по-третє, вплив на рівні космічних масштабів, що потребує спеціальних засобів дослідження.

З виникненням і розвитком людини з’являється ще один могутній чинник впливу на біосферне існування — розум людини. Володимир Вернадський писав, що під впливом розуму, наукової думки цивілізованого суспільства біосфера переходить у нову якість — ноосферу. Ноосфера є сферою концентрованої діяльно-

179

сті людини, яка організована на основі розуму з метою якнайефективнішої трансформації природи згідно з інтересами люд-

ської цивілізації. Теорія ноосфери в сучасному світі — одна з найвідоміших концепцій першої половини ХХ ст. у розумінні розвитку матеріальної сфери Землі. Тому розглянемо її більш докладно.

Під поняттям «ноосфера» філософія розуміє новий тип енергії як конгломерат біологічної, біохімічної, розумової енергії (до якої належить енергія культури та наукової діяльності). Вернадський акцентував увагу на тому, що енергія ноосфери є за своєю сутністю біологічною, а за змістом стає енергією людської куль-

тури. Однієї з функцій ноосфери є її інтегративні можливості. Тому вчений вважав, що завдяки ноосфері можна ліквідувати дисгармонію реального життя, суперечливість розвитку сучасної цивілізації.

Умовами становлення сучасної ноосфери з можливістю подальшого виконання її інтегративної функції стають: єдність усього людства, трансформація засобів зв’язку та обміну, відкриття нових джерел енергії, свобода наукового пошуку, підвищення матеріального рівня життя, рівність людей всіх рас і релігій, припинення війн як способу вирішення конфліктів.

Головною ознакою ноосфери стає її трансформація (як геологічного чинника в розвитку планети) в розумну суспільну трудову діяльність.

Розмірковуючи над взаємодією ноосфери й біосфери, Вернадський проаналізував одну з найважливіших і значущих проблем сучасності — негативні впливи сучасної технологічної культури на процеси, які здійснюються в біосфері (глобальні проблеми сучасної цивілізації). Учений прогнозував дві можливі моделі роз-

витку ноосферних процесів: 1) апокаліптичний, згідно з яким ро-

зум може знищити сам себе; 2) конвергенційний — гармонійне поєднання всіх типів енергії, що потрапляють на Землю (коево-

люційний розвиток).

У зв’язку з реальною загрозою апокаліптичного сценарію виникає потреба в реалізації спеціального екологічного імперативу, який наклав би певні обмеження на діяльність і поведінку людини в планетарних масштабах. Учений вважав, що ноосфера повинна керуватися високими принципами моральності, що стають основою трансформації сучасної цивілізації з орієнтацією на ідеали коеволюційного розвитку. У наш час гуманістична наповненість учення про ноосферу особливо актуальна, вона

180

примушує нас зважати на можливі деструктивні наслідки технологічної революції. Ноосфера повинна стати новим синтезом «усього» технологічного, потреб та інтересів людини, що орієнтує розвиток цивілізації на шляху прогресу та соціального оптимізму. Ідея позитивного впливу ноосфери (знання) на розвиток усіх матеріальних і духовних процесів на Землі має історико-філософську традицію. Усім відомий вислів родоначальника англійського матеріалізму Френсіса Бекона «Знання — сила». У Росії подібні ідеї обстоював Павло Флоренський в своєму вченні про духосферу.

Є всі підстави вважати, що вчення Володимира Вернадського про ноосферу значною мірою стало результатом його захоплення східними філософськими системами. Його власна антропокосміч-

на релігійно-філософська система, що віддзеркалювала світобу-

дову, світосприйняття, світорозуміння, дуже подібна до вчення Агні-йоги (учення Реріхів). Антропокосмізм В.І. Вернадського має багато спільного з концепцією розумного й живого космосу Дмитра Чижевського, а також ученням Костянтина Ціолковського про «променеві й людські цивілізації». Антропокосмізм має стати основою нової системи виховання людини та її освіти, а

способами спілкування з Космосом — наука й мистецтво.

Надзвичайно важливою темою філософських роздумів професора Вернадського були перспективи розвитку науки. Він вважав, що наука у своїй основі повинна мати чітку логіку доведення істинності отриманих знань, але водночас має існувати гіпотетичне знання, яке сприяє отриманню додаткових знань. На рівні емпіричного узагальнення та математичного доведення наукові знання потребують «стерилізації» від впливу ідеології, релігії, філософії тощо. Знання, що продукуються ненауковою сферою, мають бути зорієнтовані на наукові знання як первинні. Така позиція Вернадського дала йому змогу публічно назвати себе «філософським скептиком», який прагне позбавитися жорсткого диктату марксистської філософії над наукою.

Володимир Вернадський, незважаючи на його критичне ставлення до філософії, був тонким знавцем історії світової філософії (особливо східної), понад те, він вважав, що без філософії, мистецтва, літератури абсолютно неможлива продуктивна праця вченого. Філософія є тим продуктивним полем, де вільно формулюються різноманітні наукові проблеми, ідеї, теоретичні узагальнення, без яких немислимі наука й наукова праця окремого вченого.

181

Нарешті, не можна оминути увагою активну життєву позицію Вернадського в суспільному житті (був членом конституційнодемократичної партії). Після його обрання у 1919 р. президентом Української Академії наук він вийшов з лав партії, вважаючи, що вчений не повинен керуватися в своїй діяльності будь-якими партійними симпатіями чи антипатіями.

Володимир Іванович Вернадський одним з перших порушив питання про відповідальність ученого перед майбутніми поколіннями за результати своєї наукової роботи, прогнозуючи можливі негативні наслідки бездумного використання атомної енергії.

Заперечуючи будь-яке насильство, Вернадський виступав за розвиток демократії, громадянські свободи, свободу мислення.

Відомою є його думка про неможливість ведення боротьби заради самої боротьби. Така боротьба є самогубством для людства. Її слід вести заради вічних і життєво необхідних істин, і основних прав людини. Соціальній помсті, пограбуванню, насильству, наживі слід протиставити ноосферу з метою встановлення гармонії людського співіснування, космічної єдності та любові.

Перша половина ХХ ст. позначилася відродженням і розвитком культурно-філософського життя в Україні. На цей період припала дискусія «механістів» і «діалектиків» (Семен Семковський і Володимир Юринець). Особлива уваги акцентувалася на необхідності єднання філософії та природознавства. 20—30-ті роки характеризуються поворотом до філософії бюрократичного централізму (політизації, підпорядкованості змісту принципу партійності). Філософія стала інтерпретатором, пропагандистом марксизму в найбільш спрощеному й спотвореному, але доступному для всіх вигляді. Лише в 60-ті роки перед філософією відкрилися нові перспективи відтворення творчого духу (Павло Копнін, Володимир Шинкарук, Ігор Бичко, Мирослав Попович, Сергій Кримський, Володимир Свінціцький та ін.), які повною мірою виявилися наприкінці 80—90-х рр. Аналіз розвитку української філософії ХХ ст. — одне з головних завдань майбутніх істориків філософії, розв’язання якого потребує мудрої та зваженої позиції, критичного переосмислення здобутків і головних досягнень української філософії впродовж більш як тисячолітньої історії її розвитку.

Узагальнюючи, зазначимо, що українська філософія — це i особливе оригінальне явище у філософській культурі сучасного світу. У своїй основі вона має такі визначальні ри-

182

си, як «поліфонізм», антеїзм, кордоцентризм, екзистенціальність, що знайшли своє продовження в подальшому розвитку української філософії. Зауважимо, що українська філософія була спрямована на вирішення практичних етикоморальних проблем людського існування. В основі філософських досліджень є конкретна людина з її внутрішнім і зовнішнім суперечливим світом, прагненням до подолання суперечностей з метою самореалізації1.

? Питання для самоперевірки

1.Назвіть характерні риси та особливості розвитку філософії в Україні.

2.Перелічить основні періоди та етапи розвитку української філософії.

3.Охарактеризуйте особливості розвитку філософії Київської доби.

4.Які особливості розвитку української філософії доби Відродження?

5.Які особливості релігійно-філософської думки в КиєвоМогилянській академії?

6.Дайте коротку характеристику філософії Г.С. Сковороди.

7.Охарактеризуйте «філософію серця» П. Юркевича.

8.Розкрийте особливості філософських поглядів І.Я. Франка.

9.Охарактеризуйте художньо-філософське віддзеркалення проблем світу в творчості Лесі Українки?

10.Охарактеризуйте концепцію ноосфери В. І. Вернадського.

Cписок рекомендованої літератури

1.Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. —

К., 1992.

2.Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенційного аналізу. — К., 1995.

3.Бычко А.К. народная мудрость Руси. Анализ философа. К., 1988.

4.Бычко И.В. Познание и свобода. — М., 1969.

5.Велесова Книга. — К., 1995.

6.Вільчинський Ю.М., Вільчинська С.В., Скрипник М.А. Розвиток філо-

софської думки в Україні. — Львів, 1991.

7.Гоголь Н.В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М., 1990.

1Філософія: Навч. посіб. /Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.;

За ред. І.Ф. Надольного. — К., 2001. — С. 179—180.

183

8.Горський В.С. Історія української філософії. — К., 1996.

9.Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К., 1991.

10.Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода. — К., 1984.

11.Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. —

К., 1992.

12.Забужко О. Шевченків міф України. — К., 1992.

13.Залізняк Л.Л. Первісна історія України. — К., 1999.

14.Захара І.С. Стефан Яворський. — Львів, 1991.

15.Ісаєвич Я.Б. Братства та їх роль у розвитку української культури

XVII—XVIII ст. — К., 1966.

16.Кашуба М.В. Георгий Конисский. — М., 1979.

17.Костомаров М. Две русские народности. — К.; Харьков, 1991.

18.Літопис руський. — К., 1989.

19.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

20.Махновець Л. Григорій Сковорода: біографія. — К., 1972.

21.Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — К., 1990.

22.Ничик В.М. Феофан Прокопович. — М., 1977.

23.Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997.

24.Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

25.Пам’ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988.

26.Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998.

27.Попович М. Микола Гоголь. — К., 1989.

28.Сковорода Г. Твори: У 2 т. — К., 1994.

29.Табачковський В.Г. Ми у філософії та філософія в нас // Філософ.

думка. — 1998. — №4—6.

30.Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. — Мюнхен, 1983.

31.Шинкарук В.І. «Хрущовська відлига» і нові тенденції в публікаціях Інституту філософії АН України в 1960-х роках // Філософ. думка. — 1998. — №4—6.

184

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]