prysuhin_filosofiya_1

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.

Найважливішою частиною теоретичної філософії стала

критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, в реальності існують тільки одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми (існує лише конкретний стіл, а не ідея стола).

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума

(стола взагалі) — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням, постає питання: що таке буття? Арістотель вважав, що буття —це сутність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Арістотель зазначав, що лише через висловлювання про буття за допомогою категорій1 можна відповісти на питання: що таке буття? Головною категорією стає категорія сутності. Сутність предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Розмірковуючи над проблемою матерії, Арістотель визначає її як потенцію, обмежену формою, наприклад, мідна куля — це мідь, обмежена формою кулі. Матерію створює Бог як безформену речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета (можливість предмета бути предметом).

Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності самого предмета. Реальний світ — це послідовність переходу від однієї форми матерії до іншої, тому причиннонаслідкові зв’язки в матеріальному світі — це реалізація потенції (пасивної матерії) рухатися завдяки активній формі.

1 Категорія, за Арістотелем, — це найвищий рівень віддзеркалення та узагальнення навколишньої дійсності, без якого неможливе саме буття.

60

Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Не менш оригінальним є вчення Арістотеля про душу. Він вважав, що душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні:

1)рослинна душа відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму;

2)тваринна душа відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання;

3)розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й

доповнюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Арістотель матеріалістично пояснював сутність існування людини. Він вважав, що людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства1. Головним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу у філософії Арістотеля стає одним з головних. Мислитель говорив про те, що людина є політична тварина, наділена інтелектуальними можливостями. Вона створює механізм захисту від ворогів, підтримує внутрішній порядок, розвиває економіку тощо. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, який стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх.

Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайню демократію) й політію — єдність олігархії та демократії. Оцінюючи ці типи держав, учений виокремив «погані» форми державного устрою (тиранію, крайню олігархію

1 Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ.

61

та охлократію) та «хороші» (монархію, аристократію та політію).

За Арістотелем, саме політія є ідеалом державності.

Отже, Арістотель дав матеріалістичне трактування походження світу й людини, він виділив засадові філософські категорії, за допомогою яких дав визначення буття матерії; виокремив шість типів держави, зокрема й ідеал держави — політію, вніс істотний вклад у розвиток логіки — дав поняття дедуктивного методу, обґрунтував систему силогізмів.

Елліністичний період

Елліністичнафілософія (кінецьIV — початок ІІст. дон. е.) — це сукупність філософських учень, які віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справедливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Репрезентували цей період такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні вчення задля досягнення особистого щастя.

Найвпливовішим філософським ученням елліністичного періоду став епікуреїзм. Його засновником був Епікур (бл. 342—270 рр. до н. е.). У 306 р. до н. е. він організував оригінальну школу під назвою «Сад Епікура» й був автором близько 300 праць, з яких до нашого часу дійшли лише три листи, а також чимало фрагментів, які містяться в роботах інших філософів античності: «Епікур вітає Піфосана», «Головнідумки» (40 афоризмів), «Про природу» таін.

У своєму вченні Епікур прагнув створити практичну філософію, яка мала допомогти людині організувати повноцінне життя. В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну систему Демокріта) та логіку (каноніку). Атомістична система Демокріта у викладенні Епікура отримала певну етичну реінтерпретацію, філософ прагнув розробити практичні рекомендації щодо звільнення людей від марновірства та страху перед смертю.

Учення Епікура про фізику, Космос, розпочинається з думки про те, що у світі ніщо не з’являється з нічого й безслідно не зникає, постійно існує тільки Всесвіт. Таким чином, Епікур одним з перших наблизився до формулювання закону збереження матерії. Всесвіт є вічним і безкінечним разом з вічними атомами

62

та пустотами. Світу чистих ідей немає, існує лише величезна кількість матеріальних світів у Всесвіті.

Епікур висунув гіпотезу про криволінійність падіння атомів

(на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), що

пояснювала процес створення матеріального світу як результату зіткнення атомів у пустому просторі та обґрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовнішніх обставин.

Каноніка (логіка) Епікура дала йому змогу зробити такі висновки: оточуючий світ можна пізнати за допомогою чуттєвого пізнання; основним критерієм істинності знання про предмети, явища й процеси навколишнього світу є почуття задоволення від реалізації цього знання на практиці, й, навпаки, неістина (помилка) підтверджується почуттям незадоволення від неможливості використати це знання на практиці.

Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Цій меті слугувала розробка атеїстичної концепції.

Епікур вважав, що своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки. Душа людини є особливим різновидом матерії, що має атомарну будову, тому вона смертна, так само, як і тіло людини.

Людина повинна прагнути до щастя в межах матеріального існування, а щастя Епікур визначав як щонайбільше задоволення від життя. Щастя — це насамперед відсутність страждання, наявність здоров’я та можливість займатись улюбленою справою.

Нормами життя людини мають стати розумне обмеження бажань і потреб, незворушність і безтурботність, індивідуальна мудрість. За допомогою сили духу з усмішкою на вустах мудра людина долає проблеми оточуючого її світу. Епікурейці не вірили в жодні суспільні доброчинності. Головною цінністю особистої поведінки вони вважали можливість досягнути стану атараксії (душевного спокою, самоізоляції від суспільства та реалізації епікурейського девізу «жити непомітно»).

У VI ст. до н. е. на основі вчення Піррона з Еліди (365—275 рр. до н. е.) виник філософський напрям що заперечує можливість пізнання світу — скептицизм. Елементи скептицизму незрідка

63

зустрічались у Демокріта, Геракліта, а особливо у софістів Кіренської школи. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Найбільш концептуально це вчення було викладено римським філософом Секстом Емпіриком (бл. 200—275 рр. н. е.).

Емпірик, зокрема, говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

Скептицизм пропонує власну схему досягнення щасливого життя. Позаяк в основі нещастя лежить незнання, то людині слід уникати будь-яких невирішених проблем, які спричиняють страждання. Водночас необхідно утримуватися від будь-яких проблемних ситуацій в розумовій діяльності, судженнях та оцінках, що примушують людину хвилюватися й драматизувати життя. Утримання людини від вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем, активної розумової діяльності, на думку скептиків, має привести до стану апатії (незворушності) й атараксії

(безтурботності) — двох найвищих цінностей скептицизму. Якщо людина не може уникнути проблем, розмірковує над їх подоланням, то варто скористатися найпростішим методом їх вирішення на основі традиції, закону тощо.

Загалом елліністичний скептицизм став підґрунтям, на якому згодом виросли суб’єктивний ідеалізм та агностицизм. Водночас у ньому було закладено ідеї атеїзму (скептичне ставлення до існування Бога) та антидогматизму.

У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філософська школа — стоїцизм. Її засновником вважають Зенона з Кітіона (336—264 рр. до н. е.), який у 300 р. до н. е. відкрив власну школу й викладав у портику1, надміру прикрашеному живописом. Від назви цього портика (грец. — «барвистий портик») і пішла назва школи, яка проіснувала до кінця античного світу.

Сприятливі умови для розвитку епікуреїзму, скептицизму та стоїцизму склались у римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.). Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософську школу

1 Портик (грец., лат. «галерея з колонами»), відкрита з одного боку галерея на колонах або стовпах, що відігравала значну роль в архітектурі Стародавньої Греції та Риму.

64

стоїцизму, стали Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.), вільновідпущений раб Епіктет (50 р. н. е. — 138 р. н. е.), Марк Аврелій (121—180 рр. н. е.). Власне, їхні філософські роздуми дають змогу найповніше осягнути особливості цієї філософської школи.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною (субстанцією світу, визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зумовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею (що створюють форми вічної та незмінної субстанції). В основі Космосу також лежить вогонь (пневма), який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом (логосом). Вивчаючи фізику,

можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній системі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з поняттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто погоджується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (доброчинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто

йніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які неможливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини

—це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо

йдоброчинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то

цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

65

У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування християнського віровчення (розвиток християнської ідеї про свободу вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в новий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.

Прикладом поєднання давньогрецької та давньоримської філософії, що зумовило створення нової світоглядної культури є

неоплатонізм. Із самісінького початку в його основу було покладено філософсько-містичне вчення (ІІІ—VI ст. н. е.), яке намагалося поєднати традиції давньогрецької філософії (учення Платона) з ідеями східних релігійно-філософських систем — подолання людською душею матеріальної залежності з метою поєднання, злиття з Абсолютом. Репрезентували цей філософський напрям Аммоній Саккас (бл. 175—242 рр.), Плотін

(бл. 204—270 рр.), Прокл (410—485 рр.) та ін. В основі їх учення лежала діалектична тріада — Єдине, Розум, Душа.

Єдине шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе Світовий Розум (нус — світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демонічні та астральні істоти. Загалом Єдине, разом з Розумом і Космічною Душею створюють Космос, наповнений розумом і почуттями. Подальша еманація Розуму через Душу в матерію необхідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес самовдосконалення) Розум і Душа знову повернулися до Єдиного. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне.

Головним завданням людини неоплатонізм вважає необхідність подолання її тілесних потреб, особистих вад як елементів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатися музикою, поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним.

Стану єднання з Єдиним (Богом) передують певні почуття людини: по-перше, потреба очищення від матеріальної форми існування, по-друге, почуття любові (Еросу) до Єдиного (найпрекраснішого та найкрасивішого). Єднанню з Єдиним сприяє заняття філософією, яка тренує розум і безпосередньо генерує екстатичний стан занурення в Єдине.

66

Природно, що неоплатонізм визнавав ідею переселення душ (метемпсихоза), заплановану Богом (Абсолютом, першопричиною) з метою звільнення душі від матеріальної залежності. Ці ідеї неоплатонізму неабияк вплинули на становлення християнського віровчення в Римській імперії. У XX—XXI ст. неоплатонізм став предметом спеціальних досліджень і нових реінтерпретацій.

зрештою, трансформує античну філософію в середньовічну теологічну філософію.

? Питання для самоперевірки

1.Чим відрізняється філософія від міфології?

2.Назвіть відомі вам давньогрецькі школи й напрями.

3.Яку головну філософську проблему вирішувала Мілетська школа?

4.У чому сутність діалектики Геракліта?

5.Що означає буття в філософії Парменіда?

6.Що таке апорії Зенона?

7.Хто такі софісти? Що характерно для їхніх поглядів?

8.Чому з іменем Сократа пов’язують поворотний пункт в античній філософії?

67

9.У чому сутність теорії ідей Платона?

10.У чому сутність учення Арістотеля?

11.Хто такі кініки та кірінаїки? Якими були їхні погляди?

12.Хто такі стоїки? У чому сутність їхнього етичного вчення?

13.Хто такі скептики? У чому сутність їхньої філософської концепції?

14.Яке місце посідала антична філософія в світовій філософській культурі?

Cписок рекомендованої літератури

1.Антология мировой философии: В 4 т. — М., 1969 — Т. 1. — Ч.1. 2.Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1976—1983.

3.Асмус В.Ф. Античная философия. — М., 1976. 4.Богомолов А.С. Античная философия. — М., 1985.

5.Герасимчук А.А. Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. — К., 1999.

6.Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произведения: В 2 т. —

М., 1989.

7.Джохадзе Д.В. Основные этапы развития античной философии. —

М., 1997.

8.Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М., 1979.

9.Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. — М., 1998.

10.Материалисты Древней Греции. — М., 1955.

11.Платон. Собрание сочинений: В 4 т. — М., 1990—1994.

12.Плотин. Эннеады: В 2-х кн. — К., 1995—1996.

13.Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. — М., 1995.

14.Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. — К., 1986.

15.Чанышев Е.В. Курс лекций по древней философии. — М., 1981.

68

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Схема 5

Середньовічна філософія —

філософський напрям, що виник на території Римської імперії з ІI ст. та розвивався на європейському континенті до XVI ст.

69