prysuhin_filosofiya_1

Визнаючи першопричиною світу Бога Неба (що йде шляхом «дао»), людина повинна прямувати тим самим шляхом, зберігаючи й акумулюючи енергію «де». На відміну від учення Лао-цзи, який трактував «дао» як всесвітній закон, Конфуцій трактує «дао» як закон діяльності окремої людини, відповідальної за свої вчинки й думки. Еталоном поведінки людини, яка прямує шляхом «дао», згідно з Конфуцієм, є «благородний муж» (аристократ) з притаманними йому «шляхетними якостями» — «жень» (людяність), «і»

(справедливість, обов’язок), «чжи» (знання), «лі» (ритуал). Ці якості мають ґрунтуватися на принципі «сяо» (любові сина до своїх батьків).

Для засвоєння та реалізації в житті головного принципу «жень» людина повинна дотримуватися «лі» як норми суспільної поведінки, традицій минулого й діяти згідно зі своїм соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий — підлеглим, батько — батьком, а син — сином.

Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, й людина лише продовжує розпочату раніше справу (батько починає, а син іде батьковим шляхом). Отже, у соціальних відносинах люди повинні поновлювати в собі почуття синівської вдячності до батька (керівника), який є гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, поваги до старших підноситься до рівня державної моралі з метою уникнути конфліктів і насильства у відносинах людина — держава.

З плином часу конфуціанство було трансформоване в релігійний комплекс. Особа Конфуція набула статусу божества, якого послідовники конфуціанства вшановували в кожній родині. Оскільки основним змістом конфуціанства (як релігії) був культ предків, то головним об’єктом такого поклоніння став, власне, Конфуцій.

У І ст. до н. е. конфуціанство посіло домінуюче становище в Стародавньому Китаї. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням про космічні сили «інь» та «ян». У подальші періоди історії Китаю конфуціанство пройшло складний і суперечливий шлях розвитку, який характеризувався обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. У Таньський період (618—907 рр. н. е) виникло

40

неоконфуціанство, яке отримало щонайбільший розвиток у період династії Сун-Мін (960—1644 рр.). В епоху Цин (1644— 1911 рр.) релігійно-філософські позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейської релігійної та філософської культури, але воно не зникло взагалі й сьогодні, як раніше, є однією з основ розвитку духовної культури Китаю.

Даосизм. Поряд з конфуціанством не менш значущим релігійно-філософським ученням Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.). Згідно з легендою, Лаоцзи залишив рукопис обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом отримав назву «Дао де цзин» (у перекладі — «Книга про Дао та шляхи його досягнення»). У цьому рукописі автор коротко виклав свої філософські погляди про світ і про те, як знайти шлях, котрим мають рухатися людина, природа й космос.

В основу своїх філософських роздумів Лао-цзи поклав три головних поняття: «дао», «де» та «у-вей».

«Дао» було відоме в китайській філософії задовго до Лао-цзи, він лише конкретизував його для свого вчення. «Дао» — це шлях і першопричина всіх речей, предметів навколишнього світу.

Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні «дао», говорили, що людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо

— від «дао», а «дао» — від самого себе. «Дао» неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, адже воно саме є першопричиною, яка дає ім’я всім предметам навколишнього світу. «Дао» присутнє в будь-якій точці матеріального світу, все розпочинається з Дао й повертається до нього, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і зміну. Мудра людина має підкорятися закону «дао» шляхом звільнення від егоїзму й поєднання з природою («дао»).

Орієнтація на поєднання з «дао» вказувала на важливу релігійнофілософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним, так само, як і життя та смерть на землі. А отже, можна було сподіватися на безсмертя.

Другим поняттям даосизму є «де», що віддзеркалює творчі потенції «дао», можливість формувати предмети матеріального світу. У даоських філософських трактатах говориться про те, що «дао» породжує речі, а «де» їх формує й розвиває.

Третім поняттям даосизму є «у-вей» (принцип недіяння). Він означає відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об’єктивним причинно-наслідковим зв’язкам у

41

ній. Що менше змін викликає активність людини, то кращі умови створюються для існування й розвитку «дао». На практиці реалізацією принципу «у-вей» є діяльність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму із соціальним і навколишнім світом.

Наприкінці І тис. до н.е. поняття «дао», «де» та «у-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, тобто стали сприйматися як релігійні догми, виконання яких повинно було дати реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й допомагати людині досягти абсолютної гармонії з оточуючим її світом, тобто отримати абсолютне щастя. Загалом самого Лаоцзи обожнювали, з його вченням пов’язували складну ієрархію богів і демонів, розробляли містичну модель подолання суперечностей матеріального світу з метою отримання безсмертя.

На чолі пантеону даоських богів стояла трійця: Шан Ді (яшмовий володар), Дао-Цзи й творець світу Пань-Гу. Даоським культом керували жерці та ченці. Остаточно даосизм як релігія сформувався в V ст. н. е., коли в ньому виникла безліч сект, течій, учень аскетів тощо. Головними генераторами релігійнофілософських інтерпретацій були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком надсвідомого «дао» й досягнення особистого безсмертя. Розроблялися теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає впродовж життя. Втрачену енергію можна поповнити з природи, повітря, їжі тощо за допомогою спеціальних даоських методик і отримати її навіть з надлишком, що надасть її власнику надприродних властивостей, зокрема й безсмертя.

Існували й інші даоські пояснення способів та необхідності збереження життєвої енергії людини. Вважалося, що людина має вести такий спосіб життя, який щонайбільше сприяє збереженню енергії, утримання її в тілі (завдяки реалізації принципу «у-вей»). Енергія тісно пов’язана з духовністю, тому коли вона стане домінуючим елементом душі й тіла, воно стане безсмертним, остаточно об’єднається з душею, й вони разом здіймуться в небо.

Людина має дбати про чистоту тіла й душі. Наповнення енергією тіла є способом очищення душі й отримання абсолютного щастя під час єднання з небом. Але реалізувати це могли лише спеціально підготовлені люди, насамперед ченці.

42

Пересічні віруючі залишалися учасниками кругообігу життя й смертів матеріальному полі дії «дао».

Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя, передбачала три основних положення: керування тілом, керування диханням і керування серцем (спеціальна дієта, здоровий спосіб життя, вживання певних страв, дихальні вправи та психофізіологічні методи аутогенного тренування).

Книга «Дао де цзин» стала конгломератом даоських філософських сентенцій, релігійних принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних, математичних знань, що відображали наукові й ненаукові результати пошуків безсмертя.

Від свого виникнення в середині І тис. до н. е. як філософської системи й до перетворення на офіційний релігійний комплекс у даосизмі були як часи злетів, так і занепаду, переслідування з боку офіційної держави (чимало репресій послідовники даосизму зазнали в ХХ ст. з боку комуністичного керівництва Китаю).

Отже, релігійно-філософська система даосизму стала спробою віддзеркалення людського буття в його об’єктивній єдності зі світом, намаганням знайти шлях конструктивного існування людини, гарантом якого повинна стати єдність духовності й природи. Цю єдність не можливо осягнути розумом, її можна зрозуміти лише за допомогою специфічно організованого чуттєвого досвіду та реалізації принципу невтручання в потік розвитку «дао».

Легізм (школа законників, або Фацзя) — філософська школа Стародавнього Китаю. Її засновниками були Шан Ян (390— 338 рр. до н. е.) і Хань Фей (288—233 рр. до н. е.). В епоху імператора Цінь-Шихуанді (ІІІ ст. до н. е.) легізм став офіційною ідеологією держави.

Подібно до конфуціанства, головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою, але, на відміну від нього, легісти підтримували можливість використання насильства під час вирішення тих чи тих державних проблем. Легізм став філософією й ідеологією сильної державної влади.

Хань Фей був великим прихильником створення централізованої держави й зміцнення влади правителя. Він

43

виступив з критикою конфуціанських правил етикету й моральних догм, які захищали привілеї родової знаті.

Основні засади цієї філософської школи було викладено в книзі

«Хань Фей-цзи». Головна ідея цієї книги полягає в тому, що управляти державою не можна лише на основі доброчинності. На думку легістів, домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні необхідно поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти «нерозумною» частиною жителів Піднебесся.

Конфуціанству легісти протиставляли іншу мораль, в основі якої лежали інтереси держави (законів), а не окремої людини. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушення мали застосовуватись як до пересічних людей, так і до найвищих державних чиновників, незалежно від того, які посади вони обіймали.

Разом з тим законники виступали за призначення всіх державних чиновників на посади не за принципом спадкоємності, а за індивідуальними характеристиками, професіоналізмом, освіченістю тощо. Держава мала стати головним органом управління з надзвичайними повноваженнями, які давали їй змогу втручатися не тільки в суспільно-економічні відносини, а й у приватне життя громадян. Такий тип управління призводив до реалізації в соціальній практиці принципів тоталітаризму й унітаризму.

В імперії Хань (ІІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.) легізм увійшов до конфуціанства й у складі офіційної доктрини держави відіграв велику роль у розвитку філософської та правової думки Китаю.

Моїзм — філософська школа Стародавнього Китаю. Її засновником став Мо Цзи (Мо Ді) — філософ і політичний діяч, який жив близько 480—400 рр. до н.е. Головним текстом, в якому було викладено основні положення моїстів, став трактат «Мо Цзи». Це була колективна праця, в якій знайшли відображення ідеї послідовників Мо Цзи, що розроблялися впродовж двох століть. Відомо, що Мо Цзи належав до класу державних чиновників (ши), й це вплинуло на його філософські погляди.

Мо Цзи та його послідовники пропагували «загальну любов і взаємовигоду», на їхню думку, безладдя виникає там, де люди не люблять одне одного, й для того, щоб усе було добре

44

(гармонійно), необхідно створювати нове й красиве життя (красиві речі) тощо.

Моїсти критично ставилися до конфуціанства, вважаючи, що його прихильники дуже багато розмірковують над життям, а отже, мало роблять. Моїсти іронізували що, навіть упродовж року не можна виконати всіх їхніх рекомендацій та обрядів.

Крім цього, моїсти виступали проти конфуціанського поняття долі (фаталізму). Вони говорили, що марно сподіватися на долю.

Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Моїсти заперечували надмірний культ поклоніння предкам, зауважуючи,

що не всі вони варті того, щоб їм поклонялися. Головним об’єктом поклоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів є великим і безкрайнім богом. Тому необхідно зіставляти свої вчинки з волею й бажаннями Неба, адже Небо хоче, щоб усі люди любили один одного. Небо уособлює властивості довколишнього світу. Якщо одна людина любить іншу, то Небо обов’язково зробить таких людей щасливими, й, навпаки, покарає жорстоких управителів, які не люблять інших

(наприклад, несправедливих державних керівників). Правитель

— син Неба, й він має стати взірцем доброчинності й любові до інших, уважно слухати людей, коли ті говорять йому правду про життя в Піднебессі.

Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це жодної винагороди. Воно любить справедливість і не визнає війни. Моїсти були проти війни, а

тому мир і справедливість вважали найвищими цінностями, які слід реалізовувати в повсякденному житті. Абсолютизуючи культ Неба, вони виступали проти введення релігійних обрядів, що містифікують життя, це сприяло розвитку емпіричних і сенсуалістичних елементів у теорії пізнання моїзму.

Чань-буддизм. У V—VI ст. н. е. на основі буддизму, що проник у Китай, поєднуючись з місцевими релігійнофілософськими системами, насамперед даосизмом, формується нова релігійно-філософська система — чань-буддизм. Назва «чань» походить від китайської транскрипції санскритського слова «дх’яна» (китайський еквівалент «чань на») — медитація, споглядання. Першим китайським патріархом чань-буддизму уважають Бодхідхарму, який прийшов у Китай з Індії в 520 р.

Особливістю чань-буддизму є віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики (поєднання пасивної медитації буддійської йоги з активною динамічною

45

медитацією даосизму). Значний вплив на чань-буддизм мав тантризм.

Характерними особливостями чань-буддизму були недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя; можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя; впевненість у тому, що кожна людина має можливість позарозумового шляху отримання Великої істини. Вважалося, що людина є носієм елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя (істини) в процесі самореалізації та самовдосконалення. Завдяки цьому вона може стати професіоналом й отримати найвищий рівень етичної та естетичної свідомості.

Послідовники чань-буддизму в Китаї, а потім і дзен-буддизму в Японії вважали, що в реальному житті є форми практичної діяльності, які за певного рівня їх усвідомленого виконання діють на кшталт йогівських вправ — досконале виконання професійного обов’язку, творчість художника, поета, актора, філософа тощо. Специфічною рисою чань-буддизму стало певне критичне ставлення до офіційних релігійних систем, духовних авторитетів, релігійних догм, театралізованості й штучності життя, гіпертрофована спрямованість на індивідуальну свободу, надіндивідуальне існування над «драматичним» повсякденним життям тощо.1

? Питання для самоперевірки

1 Философский энциклопедический словарь. — М., 1985. — С. 767—768.

46

1.Дайте коротку характеристику філософським школам Стародавньої Індії.

2.Проаналізуйте характерні особливості філософських поглядів буддизму й джайнізму.

3.Перелічіть і дайте короткі характеристики ортодоксальним філософським школам Стародавньої Індії.

4.Розкрийте специфіку релігійно-філософських поглядів йоги.

5.Зробіть узагальнюючі висновки щодо розвитку філософії Стародавньої Індії у VI—II ст. до н. е.

6.Охарактеризуйте вихідні принципи філософії Стародавнього Китаю.

7.У чому полягає відмінність філософії Стародавнього Китаю від інших тогочасних релігійно-філософських систем?

8.У чому виявляються особливості філософії Конфуція?

9.Розкрийте сутність релігійно-філософської системи даосизму.

10.У чому полягає специфіка філософської школи чань-буддизму?

11.Визначте основні риси філософії Стародавнього Китаю.

Cписок рекомендованої літератури

1.Буддизм. Четыре благородных истины. — М.; Харьков, 2000.

2.Гессе Г. Паломничество в страну Востока. — СПб., 1999.

3.Дао: гармония мира. — М.; Харьков, 2000.

4.Древнеиндийская философия. — М., 1972.

5.Древнекитайская философия: Собрание текстов: В 2 т. — М., 1972.

6.Елиаде М. Йога. Свобода и бессмертие. — К., 2000.

7.Жоль К.К. Индуизм в истории Индии. — К., 2001.

8.Конфуций. — М.; Харьков, 2000.

9.Лукьянов А.Е. Истоки Дао. — М., 1992.

10.Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия). — М., 1992.

11.Лысенко В.Г., Терентьев А.А., Шохин В.К. Ранняя буддийская философия. Философия джайнизма. — М., 1994.

12.Мифология древнего мира. — М., 1977.

13.Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С.А.Токарев. —

М., 1992.

14.Томас П. Индия. Эпос, легенды, мифы. — СПб., 2000.

15.Торгинов Е.А. Религии мира: Опыт запредельного: Психотехника и трансперсональные состояния. — СПб., 1998.

16.Чанышев Е.В. Курс лекций по древней философии. — М., 1981.

17.Шохин В.К. Брахманистская философия. — М., 1994.

18.Шуцкий Ю.К. Китайская классическая книга перемен Ицзин. — М.; Харьков, 2000.

47

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНІХ ГРЕЦІЇ ТА РИМУ

Схема 4

Антична філософія — комплекс ідей та вчень, розроблених давньогрецькими та давньоримськими мислителями в період з VII ст. до н. е. до VI ст. н. е.

ГОЛОВНІ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

49