prysuhin_filosofiya_1

Буденний світогляд (свідомість) формується стихійно на ґрунті безпосереднього повсякденного досвіду (збігається зі здоровим глуздом) і є результатом вирішення проблем повсякденного життя. Буденна свідомість разом з історією людської цивілізації проходить три найзначущі стадії розвитку

— міфологічну, релігійну й філософську.

Міфологічна свідомість із самого початку була пов’язана з культурою первісного суспільства (30—40 тис. років тому). Загалом це був конгломерат знань, відповідей на такі питання, як причини існування світу; причинно-наслідкові зв’язки у світі; що таке живе й неживе; що таке смерть, що таке добро й зло тощо. Особливого значення набували такі складні питання, як сенс життя, добропорядність тощо. Міфологічні знання передавалися зазвичай усно за допомогою сказань, переказів, магічних формул,

заклинань. Концентрованим вираженням міфологічного світогляду є міф як конкретний фрагмент світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Міф поєднує як фантастичну, так і реалістичну форми сприйняття навколишньої дійсності. Він єднає людину й природу, наділяючи останню психологічними характеристиками, якостями одухотвореної істоти. Водночас раціональний зміст міфу й визначає його практичну значущість, міф не тільки пояснює світ, а обов’язково містить практичні моделі поведінки (практичні знання). Міф покликаний захищати людей від зла (хаосу, ворогів, хвороб), яке зазвичай приходить із навколишнього світу, що знаходиться за межами племені, роду, родини.

Отже, із розвитком людської цивілізації розвивається свідомість (як окремої особи, так і суспільства загалом), вона автономізується, отримує свободу, індивідуальність, у результаті чого розривається єдність людини й дійсності (природи й суспільства). Міф перестає бути єдиною домінуючою формою свідомості, але він не зникає повністю, а залишається у свідомості людини й існує в ній як потенційне бажання позараціонального єднання з навколишньою дійсністю.

Наступним історичним різновидом світогляду є релігія. Поняття «релігія» походить від латинського слова religare — «зв’язок», або reeligare — «відновлювати». Особливістю цього різновиду світогляду є віра в існування надприродного абсолюту, з яким людина прагне встановити контакт (спілкування), щоб отримати гарантію щасливого життя й уникнути можливого зла.

10

Релігію визначають як світовідчуття, світорозуміння, світобачення, а також відповідну до них практику, в основі яких лежить віра в існування трансцендентної абсолютної сили, яка у світових релігіях називається Богом.

Характерною рисою релігійного світогляду є домінування чуттєво-надчуттєвого способу пізнання навколишнього світу (тобто перевага образно-емоційного світобачення) за щонайменшого його раціонального осмислення. Подібно до міфології, релігія має два аспекти: теоретичний, до якого належить віровчення, що фіксується в догматах, і прагматичний, що містить культову діяльність (виконання певних нормативів і вимог, спрямованих на узгодження життя віруючої людини з нормами й вимогами пануючого у Всесвіті Абсолюту — Бога).

Способи, рівень і напрями релігійного впливу на суспільство й окрему особу виявляються у функціях релігії (від лат. functio — «завершення»). Функцій релігії дуже багато, тому проаналізуємо лише головні з них.

1. Світоглядна функція релігії — дає змогу людині визначити своє місце у світі й ставлення світу до неї самої. З огляду на це формується система поглядів, уявлень людей про навколишній світ з позиції релігійної віри, тобто релігія стає певним світоглядом. Реалізація цієї функції допомагає віруючій людині визначити сенс свого життя.

2. Компенсаторно-терапевтична функція усуває почуття обмеженості, залежності й безсилля перед об’єктивними законами матеріального світу. Ідея про загальну рівність (у стражданні та гріховності) всіх людей перед Богом сприяє зменшенню дискомфорту від переживання конфлікту людини й природи, людини й суспільства. Сам процес переживання проходить на основі таких релігійних феноменів, як релігійна втіха, релігійний катарсис, духовна насолода тощо.

3.Комунікативна функція реалізує потребу спілкування віруючої людини як за вертикаллю — з Богом, так і за горизонталлю — з єдиновірцями.

4.Інтегративна функція забезпечує безконфліктний зв’язок між віруючими на засадах солідарності. Для цього в релігійному комплексі є універсальні релігійні цінності, уніфікований спосіб життя, загальна мета тощо. Інтегративна функція залежить від

реалізації в соціальній практиці таких релігійних цінностей, як послух, релігійна єдність, релігійно-культурні традиції тощо.

11

5. Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних відносинах іншого боку інтеграції — дезінтеграції. Щоб об’єднатися з одновірцями, необхідно роз’єднатися з послідовниками інших релігійних цінностей. Дезінтегративна функція стає основою етноконфесійних конфліктів, які за правильного й своєчасного вирішення сприяють розвитку релігійних систем і, навпаки, за їх ігнорування, неадекватного та несвоєчасного вирішення призводять до кризових явищ у цій сфері.

6.Регулятивна функція (за змістом подібна до інтегративної) організує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій, які характерні для кожного історичного етапу розвитку людської цивілізації.

7.Легімітивна (від лат. legimitus — «законний») функція.

Реалізація цієї функції в соціальній практиці означає накладання обмежень на людину через певні зразки необхідної поведінки.

Наприклад, бути християнином означає вести такий спосіб життя, який відрізняється від способу життя представників інших релігій, і бути християнином передусім за своїми вчинками.

Усі функції релігії спрямовані на формування гармонійного співіснування (відновлення порушеної єдності) людини й Бога. Доволі рельєфно зазначена особливість виявляється у світових релігіях, насамперед у християнстві.

Релігійна свідомість пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, що позначилося на конкретних релігійних системах. Так, ранні релігійні вірування виникли 30—40 тис. років тому.

До них належали анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм, рільничі культи, язичництво тощо. Наступний етап — етнонаціональні релігії (VI—IV тис. до н. е.) з характерною їх особливістю — політеїзмом. До нього належали релігії Давнього Єгипту, Давньої Індії, Давнього Китаю, зороастризм, індуїзм тощо. І, нарешті, виникають світові релігії з їх характерною особливістю — монотеїзмом: буддизм (VI ст. до н. е.), християнство (І ст. н. е.), іслам (VII ст. н. е.). Сучасний світ стає творцем нових релігійних форм, які отримали назву «новітні релігійні течії», або «неокульти».

12

Отже, формування та розвиток релігійних систем (і водночас релігійної свідомості) тісно пов’язано з розвитком людської цивілізації, зростанням людського інтелекту й появою теоретичного мислення. Релігія на тих чи тих етапах свого історичного поступу була та є системоорганізуючим чинником людської культури й розвитку цивілізації.

Специфіка предмета філософії. Функції філософії. На відміну від інших різновидів світогляду, інтерес філософії спрямований не на окремі сфери буття, а на світ загалом, світ як цілісність. Завдання філософії — дати пояснення існування світу загалом через постановку специфічних філософських питань і відповідей на них. Це, зокрема, питання про сутність буття та його походження; сутність матеріального світу; про субстанцію світу; походження свідомості; взаємодію матерії та свідомості; про появу людини, мету її життя; наявність душі та духовного світу людини; взаємодію природи й суспільства; особливості процесу пізнання; учення про істину; перспективи розвитку людини й суспільства; розвиток філософських категорій та ін. Ці питання філософія вивчає в таких розділах: онтологія (учення про буття), гносеологія (учення про пізнання), антропологія (учення про людину), соціологія (учення про суспільство).

З огляду на це предметом філософії є історично змінні форми співвідношення буття й духовності, матерії та духу, де співвідношення матеріальної та духовної сфери визначається рівнем розвитку матеріальної та духовної культури суспільства.

Питання про предмет філософії тісно пов’язане з питанням про функції філософії. Знання цих функцій допомагає розкрити механізми виникнення й розв’язання згаданих філософських питань. Під функціями філософії розуміють основні напрями використання її в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізуються її мета, завдання й призначення.

Назвемо найважливіші функції філософії.

1. Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, розробляє вчення про будову світу й Всесвіту, визначає місце людини в них і принципи взаємодії людини й навколишнього світу.

13

2.Методологічна функція філософії виробляє основні методи пізнання навколишнього світу (дійсності).

3.Розумово-теоретична функція (гносеологічна) має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності (інакше

кажучи, філософія дає механізми істинного пізнання).

4. Аксіологічна функція (ціннісна) дає можливість адекватного оцінювання предметів, явищ і процесів об’єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду (етичних, естетичних, соціальних, ідеологічних тощо). Мета аксіологічної функції — селекція, відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдоцінностей, артефактів культури, які працюють на регресивний розвиток.

5.Критична функція має на меті все піддавати сумніву, шукати нові істини через вирішення суперечностей між тим, що вже пізнане, й тим, що поки що не пізнане, протидіяти догматиці

йсуб’єктивізму.

6.Виховна, гуманістична функція філософії сприяє генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації. Вона створює соціальні умови для їх реалізації на рівні окремої особи, розвиває гуманістичну культуру, допомагає окремій особі в пошуках сенсу життя й визначення свого місця в

навколишньому світі.

7. Прогностична функція сприяє осмисленню перспектив розвитку світу.

Слід зазначити, що функцій філософії набагато більше, ніж ми перелічили. У той чи той історичний період розвитку суспільства домінуючими стають одні або інші функції, на наш погляд, наведені нами функції є найактуальнішими саме в умовах сучасної цивілізації. Загалом усі функції є результатом одухотвореності людського існування, наповнення людського життя вищим сенсом, вищими ідеями й неминущими цінностями.

Реалізуючи гносеологічну функцію, філософія генетично поєднується з наукою та є її методологією. Відомо, що будь-яке наукове знання — це єдність теорії й методу. Теорія є системою ідей, поглядів, спрямованих на пояснення (пізнання) оточуючого світу, вона відповідає на питання: «Яким є предмет»? або «Чим є предмет»? це дає можливість розкрити природу, сутність і всесторонні зв’язки предметів, явищ і процесів об’єктивної дійсності. Головними характеристиками наукових знань є істинність та їх практична цінність.

14

Метод є одночасно й способом і засобом пізнання, а також практикою використання цих знань, прогнозуванням можливих змін в об’єкті пізнання. Метод відповідає на питання: «Як пізнати світ»?

Позаяк філософія як найвища форма теоретичного світогляду головним об’єктом (предметом) свого пізнання вважає найбільш універсальні зв’язки, закони й принципи об’єктивної дійсності, то вона є одночасно й методом пізнання світу, його особливостей, способу існування, що робить її водночас методологією для всіх конкретних наук (визначає їх стратегію, напрями наукових досліджень, стає безпосереднім або опосередкованим змістом наукових ідей, теорій, сприяє науковому прогнозу, який спирається на філософські знання про закони й принципи об’єктивної дійсності).

Філософські методи специфічним способом впливають на науку. Це пов’язано з тим, що вони мають щонайбільше узагальнюючий характер. Найвищим рівнем філософської методології є діалектика, яка дає змогу аналізувати світ, зокрема й духовний, через його постійний саморозвиток, а джерело руху шукати у внутрішніх суперечностях предмета (діалектична логіка)1.

Філософська методологія дає можливість розробити такі основоположні принципи науково-теоретичного знання, як єдність логіки пізнання з об’єктивною логікою світу (єдність логічного й історичного); сходження від абстрактного до конкретного (рух від першої абстракції до всебічного й конкретного знання) тощо.

Сучасна філософія є зразком зміни предмета філософських досліджень. Сьогодні доведено неможливість однозначно відповісти на основне питання філософії2 — воно є вічним і

1Крім діалектики, методами філософії є метафізика, догматика, еклектика, софістика, герменевтика. Виокремлюють також методи філософії, що водночас є філософськими напрямами — матеріалістичний та ідеалістичний методи, емпіризм і раціоналізм тощо.

2Основним питанням філософії традиційно вважають питання про відношення свідомості до буття й духовного до матеріального. Це відношення має два аспекти: 1) онтологічний — відповідь на питання: «Що первинне»?; 2) гносеологічний — «Чи можна пізнати світ»? Залежно від відповіді на перше питання виокремлюють головні

15

відкритим для подальших філософських роздумів. У ХХ і ХХІ ст. воно втратило актуальність. Натомість у філософії стала переважати проблема людини, дослідження екзистенціальності людського існування, сенсу життя, свободи вибору в досягненні індивідуального щастя.

Сучасна філософія покликана вирішувати актуальні проблеми людини, сприяти пошуку ідеалів і конкретної практики для їх досягнення не в далекому майбутньому, а вже сьогодні на основі знання про людські можливості. Філософія має стати практичним інструментом, який дасть можливість людині, окремій особі визначити свою життєву позицію відносно світу, людей і власного «Я».

Дослідження предмета філософії та її соціальних функцій буде продовжено в наступних розділах під час аналізу проблеми генези й становлення філософських знань (історії філософії).

Систему філософії визначають специфічні завдання, проблематика й предмет філософії, що дають змогу виокремити її основні структурні компоненти (структуру).

Уже в античному світі під структурою філософії розуміли логіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважалося, що головною є етика, а всі інші структурні елементи мали підпорядковуватися практичній філософії, яка з необхідністю була спрямована на вирішення людських проблем, наприклад, філософія стоїцизму. В основному ця структура філософського знання зберегла своє значення й сьогодні.

У німецькій класичній філософії вчення про систему філософії репрезентував Ґеорґ Геґель. Він вважав, що філософія обов’язково має складатися з трьох частин: логіки (що поєднується з об’єктивною діалектикою й теорією пізнання),

філософії природи та філософії духу (філософія держави й права,

філософія історії, філософія релігії, філософія мистецтва та історія філософії).

Логіка, діалектика й методологія пізнання стали ядром філософії як системи. Структура сучасної філософії (онтологія, гносеологія, антропологія, соціальна філософія) є набагато ширшою за її ядро. Нові філософські дисципліни доповнюють її структурні елементи. До них належать етика, естетика, метафізика, філософія науки, філософія мови, філософія історії,

філософські напрями — об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм, матеріалізм, вульгарний матеріалізм, дуалізм, деїзм. Залежно від відповіді на друге питання виділяють такі філософські напрями, як гностицизм, агностицизм, емпіризм (сенсуалізм) і раціоналізм.

16

філософія права тощо. Окремо слід сказати про таку філософську дисципліну, як історія філософії.

Вона відбиває процес історичного розвитку філософської думки; віддзеркалює невпинний діалог філософських сентенцій; описує історію суб’єктів філософського мислення, що стали генераторами головних філософських ідей у конкретний історичний період їхнього життя.

Історія філософії є прикладом розвитку філософських знань

на основі адекватного віддзеркалення проблем сучасної цивілізації через процес рефлективності, критичного переосмислення своїх попередніх положень, самовдосконалення власних методів і теоретичного аналізу. На практиці це означає, що будь-який філософ, маючи право на оригінальність, завжди говорить від імені всіх попередніх мислителів (філософії загалом). Історичний досвід розвитку філософії свідчить про те, що головною її цінністю стає плюралістичний метод інтерпретації історико-філософських знань. Згідно з цим методом, жодний окремий погляд філософа не є істинним для всіх часів, а тому всі окремі філософські позиції мають право на існування в межах певних логічних кордонів (які вміщують частину абсолютної істини), що робить їх усі значущими й необхідними.

Завдяки історії філософії людство може доповнити власне знання про себе, мету свого існування — щастя, шляхи його досягнення, реінтерпретуючи вже відкриті раніше філософські істини.

Становлення філософського знання відбувалося впродовж більш ніж двохтисячолітньої історії людства з ІХ—VI ст. до н. е. до ХХІ ст. н. е., починаючи від міфологічної свідомості й релігії до утвердження філософського світогляду як раціонального осягнення світу.

17

діалог філософських систем та описує історію суб’єктів філософського мислення. Історія філософії стає не просто механічною частиною філософії, а її основою, сутністю, самосвідомістю.

? Питання для самоперевірки

1.Назвіть історичні форми світогляду. 2.Що таке філософія, її предмет і функції?

3.Коротко охарактеризуйте структуру філософського знання.

4.Що вивчає історія філософії?

5.Дайте коротку характеристику міфології як історично першої форми світогляду.

6.Охарактеризуйте релігію як другу історичну форму світогляду.

7.Як співвідносяться філософія та наука?

Cписок рекомендованої літератури

1.Антология мировой философии: В 4 т. — М., 1969—1972. 2.Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. — Львов, 1986.

3.Бердяев Н.А. Самопознание. — Л., 1991.

4.Герасимчук А.А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. — К., 1999.

5.Ильенков Э.В. Философия и культура. — М., 1991. 6.История философии. Учебник для вузов. — Ростов н/Д, 2002.

7.Історія філософії: Підручник / В.І. Ярошовець, І.В. Бичко, В.А. Бугров та ін.; За ред. В.І. Ярошовця — К., 2002.

8.Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. — М., 2000.

9.Любутин К.Н. Человек в философском измерении. — Свердловск, 1991.

10.Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. — М., 1992.

11.Мир философии: Книга для чтения: В 2 т. — Ч. 1: Исходные философские проблемы, понятия и принципы / Сост. П.С. Гуревич, В.И. Столяров. — М., 1991.

12.Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. — М., 1991.

13.Саух П.Ю. Філософія: Навч. посібник. — К., 2003.

14.Світогляд і духовна культура. — К., 1993.

15.Спиркин А.Г. Философия: Учебник для вузов. — М., 1998.

16.Философия: Учеб. пособие для вузов. — Ростов н/Д, 2003.

17.Философский энциклопедический словарь. — М., 1989.

18