prysuhin_filosofiya_1

71

принцип середньовічної теологічної філософії, Теоцентризм згідно з яким головною причиною всього оточуючого світу, найвищою реальністю та головним предметом філософських досліджень є Бог

Етапи історичного розвитку середньовічної філософії та їх основні риси

Середньовічна філософія розвивалася впродовж чималого проміжку часу — з ІІ по ХVІ ст., її головною особливістю став

міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Природно, що філософія була засобом вирішення тих чи тих проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин.

Позаяк більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали деякі особливості середньовічного світогляду,

передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу (релігійні чи світські) видавалися як помилкові або неповні знання, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнавалася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й пояснювати догмати Святого Письма.

Вважалося, що істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й

72

державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігійнофілософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя».

У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики (ІІ—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (ХІ—ХІІ ст.), зрілий (ХІІ—ХІІІ) і пізній (ХІІІ—ХIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями.

Коротко проаналізуємо зазначені етапи, періоди й напрями. Етап патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії датується ІІ—VIII ст., перший період етапу патристики є початком розвитку середньовічної філософії, він отримав назву «апологетика». Апологетика (кінець ІІ—ІІІ ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнських істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платон, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з

античною мудрістю.

Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 160—220 рр.) був представником латинської апологетики. Головними працями, що репрезентували його релігійно-філософські думки, були «Апологетик», «Про душу», «Проти Маркіона», «Про плоть Христа», «Про свідчення душі».

73

Тертулліан був засновником християнського вчення про розмежування віри й розуму, він зафіксував наявність різноманітних підходів в оцінюванні християнських догматів з боку римської та грецької церков.

Релігійна віра у Тертулліана була антиподом розуму. Він вважав, що розум не має місця в доведенні істин християнського віровчення. Навіть використання методу екзегетики, на його думку, неправомірне, бо, зрештою, цей метод спричиняє єресь (відхилення від основ християнства, доведених церквою). Абсурдність (неймовірність) є основою віри в Бога, який з’являється людині найабсурднішим і найнезрозумілішим способом.

Абсурд, говорив Тертулліан, це велика метафізична таємниця й найвищий сенс існування Бога. Хрестоматійно відомими стали роздуми Тертулліана про те, що «Син Божий був розіп’ятий — ми не соромимося цього, бо це соромно; і вмер Син Божий, — ми віримо в це, тому що це абсурдно; й будучи похований, він воскрес

— це правильно, бо це неможливо»1. Цей парадокс, узятий з Нового Заповіту, з Послань апостола Павла, згодом став відомим афоризмом «Credo»: «Вірю, тому що абсурдно» (хоча автентичного вислову в текстах Тертулліана немає).

Крім ідеї «чистої віри» Тертулліан одним з перших обстоював принцип триєдинства християнського Бога (трьох іпостасей Бога). Йому також належить авторство слова «особистість»

(персона). Одним з перших він також висунув ідею непомильності церкви й з цієї позиції вів боротьбу з гностиками2. Суперечливість натури Тертулліана призвела до того, що перегодом він сам став послідовником секти монтаністів3, а потім, згідно з деякими джерелами, заснував власну секту, яка була в опозиції до єпископальної церкви.

Більшість своїх теоретичних робіт Тертулліан присвятив християнській етиці, в основі якої, на його думку, лежить

1Тертуллиан. Избранные сочинения. — М., 1994. — С. 144.

2Гностики (від грец. «той, який має знання») — релігійно-теософічний рух періоду пізньої античності, в якому еклектично поєднувались ідеї античної філософії (платонізму та стоїцизму) зі східними релігійно-філософськими системами. Вони вважали, що існує Бог і гріховний світ, а між ними існують проміжні істоти (еони), до яких вони відносили й Ісуса Христа.

3Монтаністи — ранньохристиянський рух середини ІІ ст. (Франція), названий від імені Монтана, колишнього жреця Кібели, який після прийняття ним християнства проголосив себе «параклетом» (утішителем), який прийшов замінити «царство Отця і Сина», представлене Христом, пророками та апостолами.

74

свобода, свобода діяльності людини й необхідність подолання первородного гріха. Теолог вважав, що свобода вибору між добром і злом, яку людина мала, призвела до первородного гріха. Ідея необхідності керувати власною свободою вибору надалі стає основою створенняправових відносин у суспільстві.

Загалом учення Тертулліана стало підґрунтям розвитку патристики. Але, безумовно, класичними представниками цього періоду були такі філософи, як Авґустин Блаженний, Василій Великий, Григорій Нисський та ін. Вони вивчали і розробляли головні проблеми, догмати християнської релігії, до яких належали: сутність Бога та його триєдинство (тринітарність); христологічна проблема (поєднання в особі Ісуса Христа характеристик Бога й людини); взаємовідносини релігійної віри та розуму, одкровення як спосіб отримання істини, критичне переосмислення античної філософії (язичників); розуміння історії як висхідного руху до найвищої кінцевої мети — Царства Небесного; антропологічні питання з огляду на Божу благодать і гріховну сутність людини (наслідки першородного гріха), відповідальність людини за свою діяльність і вчинки, свобода волі та можливість спасіння душі; проблема походження зла у світі, виправдання Бога (теодіцея), зняття з нього відповідальності за зло й перекладання її на недосконалу людину; способи очищення людини від гріха й отримання Царства Небесного.

Основою концепцій і категоріального апарату патристики були критично переосмислені вчення античної філософії та насамперед погляди Платона, що знайшло своє віддзеркалення в східній патристиці (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Афанасій Александрійський, Іван Златоуст та ін.). Східна патристика органічно виходила з античної традиції, але здійснювала самостійний пошук духовних основ, аргументів нової християнської культури. Ця позиція визначила не тільки головний вектор розвитку християнської Візантії, а й споріднених з нею (за духовною культурою) держав. Значну роль у систематизації елементів християнської духовної культури відіграла творчість Псевдо-Діонісія Ареопагіта (кінець V—початок VI ст.), який поєднував ідеї неоплатонізму та християнства.

Ареопагіт запропонував три можливих способи богопізнання: перший — шляхом послідовного позитивного перелічення якостей Бога (в його триєдинстві), другий — шляхом негативного перелічення предметів матеріального світу, які не є

75

Богом (Бог не є тілом). Ареопагіт заявляв, що наші висловлювання про Бога (словесні характеристики) не є адекватними по суті, вони є тільки окремими словамисимволами, що лише приблизно можуть описати його сутність. І, нарешті, третій шлях пізнання Бога — це містичне сходження людини до Бога (коли кінечне сягає безкінечного).

Псевдо-Діонісій вважав, що Бог вміщує в собі архетипи, за якими існують усі матеріальні предмети оточуючого світу, а сам матеріальний світ є породженням божої волі й думки.

Рівності між матеріальним світом і Богом немає, Бог завжди існує над світом, визначає його характеристики та є його найвищою сутністю (на противагу позиції пантеїзму). Матеріальний світ є результатом божественної волі та мудрості, саме тому в ньому існує ієрархічний порядок усього сущого. Ця ідея стала визначальною в онтологічному вченні Псевдо-Діонісія Ареопагіта, згідно з якою світ людського життя прагне повернутися до Бога як до своєї першопричини (першопричини буття). Людська душа сумує за Богом, що й визначає її містичне бажання поновити єдність з Богом.

Найталановитішими філософами на Заході були Амвросій Медіоланський, Марій Вікторін, Ієронім Стандинський і, нарешті, один з найгеніальніших мислителів свого часу Аврелій Авґустин (Блаженний) (354—430 рр.) — засновник християнської культури Західної Європи1.

Авґустин, використавши ідеї неоплатонізму, систематизував християнське вчення й став головним теоретиком схоластики.

Творами, що репрезентували його філософські сентенції, були «Сповідь», «Монологи», «Про християнське вчення», «Про прекрасне й потрібне», «Проти академіків», «Про Град Божий» та ін.

Авґустин виступав як послідовний теїст, його філософія мала теоцентричний характер — Бог існує вічно, він є першопричиною, яка творить світ з нічого, керуючись власними ідеями, божою мудрістю; Бог є буття та найвища субстанція й нематеріальна форма тощо. Бог творить світ з нічого, процес творення є безперервним, Бог постійно підтримує розвиток світу, без цієї підтримки світ одразу повернувся б у небуття.

1 У православ’ї Аврелій Авґустин визнаний блаженним, а в католицизмі — святим.

76

Ідея Бога є вічною, а сутність людини віддзеркалює потребу жити вічно, отже, вона постійно прагне до вічного Бога, щоб отримати вічне блаженство. Можливість єднання Бога й людини гарантує її богоподібність і насамперед любов і добро. Усе, що існує в світі, є «благо» (добро). Це «благо» — позитивна реальність, основою якої є Бог. Зло у світі є відсутність «блага» (добра). Зло відносне, добро (у думках Бога й у людині) —

абсолютне. У такий спосіб Авґустин виправдовував Бога за існування зла у світі й покладав відповідальність за нього на людину, наділену власним волевиявленням.

Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До гріхопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Розвиток суспільства (історії) Авґустин Блаженний розглядає у творі «Про Град Божий», у якому він репрезентував християнське бачення світової історії, згідно з якою існує два види людської спільноти — Град Земний, де панує диявол, зло й гріхи (до зла належить насильство, тому Авґустин закликає всіх боротися з проявом цієї диявольської спокуси, уникати її та засуджувати насильників. Насильством позначено також діяльність держави, яка, на думку теолога, є найбільшим насильником — «зграєю розбійників»), і протилежний Граду Земному Град Небесний — християнська церква (Царство Боже на землі).

Земне царство рано чи пізно буде переможене Царством Божим. Звідси завдання церкви — боротися зі світом диявола задля перемоги Царства Божого. Усі королі й імператори мають підкоритися Церкві (безпосередньо Папі Римському). Царство Боже, на думку Авґустина, стане єдиною силою, яка зможе об’єднати розділений світ, гарантувати висхідний розвиток суспільства. Як бачимо, Авґустин уперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отримати завдяки релігійній вірі й християнському містичному самовдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, повинна передувати раціональному розумінню світу,

що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Credo ut intelligam» — «Вірю, щоб розуміти».

77

Отже, Авґустин Блаженний став теоретиком християнського віровчення; головним предметом його релігійно-філософських роздумів була людина та її богоподібність; філософ заснував християнську філософію

історії, навів аргументи на користь домінування церкви над

державою, розробив ідею соціального конформізму, пропагував ідею аскетичного способу життя задля отримання есхатологічної просвітленості та пізнання Божих істин, уперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Етап схоластики (IX—XV ст.) продовжує вирішувати проблеми філософії патристики. Термін «схоластика» (від лат. shcola — «школа») означає шкільну, «навчальну» філософію, що викладалася в університетах і школах. Усіх, хто викладав релігійно-філософські дисципліни, стали називати схоластами («ученими-теоретиками»).

Етап схоластики був репрезентований Іоанном Еріуґеною, Боецієм, Бонавентурою, Росцеліном, П’єром Абеляром, Ансельмом Кентерберійським, Фомою Аквінським, Ібн Рушдом, Вільямом Оккамом та іншими, які, як і попередні філософи, розвивали теорію «гармонії» віри та розуму, теорію «двоїстої істини»1.

Однією з домінуючих проблем стає розуміння триєдинства Бога, і її пропонувалося вирішувати з позицій «номіналізму» або «реалізму». «Номіналізм» обстоював погляд, згідно з яким загальне (універсалії) існує тільки в іменах або розумі як результат позначення одиничних предметів; універсалії є імена, що існують не до, а після предмета. Прихильником позиції «номіналізму» був Росцелін з Комп’єна (1050—1110 рр.). Згідно з такою логікою виходило, що іпостасі в Божому триєдинстві важливіші, ніж сам Бог, а кожна особа триєдиного Бога може існувати самостійно. Церква не могла погодитися з такими єретичними думками й боролася з ними за допомогою філософського знання, протиставляючи «номіналізму» позицію «реалізму», відповідно до якої загальне (універсалії) існує реально як сутність у Божому розумі, тобто загальне існує до предмета. Прихильником такої позиції був Ансельм Кентерберійський (1033—1109 рр.).

1 Теорія «двоїстої істини» склалася в ХІІ—ХІV ст. як уявлення про те, що філософія приводить людину до істини через пізнання довколишнього світу розумом, а теологія пізнає істину на ґрунті релігійної віри й одкровення.

78

Схоластика мала на меті довести теологічну мудрість християнського віровчення не тільки за допомогою Божого одкровення, а й раціонального мислення й насамперед філософії. Тому філософія набувала рис раціонального знання, яке відповідало на питання про те, як людині найкраще врятуватися від гріховного існування й отримати Царство Небесне. Антична філософія перестає бути ворогом християнської теології, а християнські філософи починають послуговуватися її категоріями.

У своєму розвитку схоластика ґрунтувалася на переосмисленні, реінтерпретації вчення Отців Церкви. У цей час знижується вплив ідеалістичної філософії Платона й значно поширюються ідеї Арістотеля.

Найвидатнішим теологом і філософом, представником золотої доби схоластики ХІІІ ст. був Фома Аквінський (1225—1274 рр.). Він отримав титул «Ангелічний доктор» («Doctor angelicus»). У 1323 р. теолога було зачислено до лику святих, а в 1567 р. визнано офіційним Римом Учителем католицької церкви. Фома Аквінський був засновником особливої течії в схоластиці — томізму. Головними працями, які репрезентують його релігійнофілософські погляди, були «Філософська сума (про істини католицької віри проти язичників)» (1261—1264 рр.) і «Сума теології» (1265—1273 рр.). Крім цих доробок Фома Аквінський написав чимало коментарів до біблійних текстів, творів Арістотеля та ін. Учений-теолог дав енциклопедичне (за обсягом) обґрунтування християнського віровчення, тому в межах нашого посібника ми розглянемо лише декілька найважливіших положень.

Аналізуючи вчення попередніх схоластів, Аквінський чітко розмежував предметні межі філософії та теології. Він вважав, що

предметом філософії є «істини розуму», а теології — «істини одкровення». Останні стоять над людським розумом, але це не означає, що вони суперечать розуму. Релігійну істину доповнює філософія, адже божі істини й наукові знання спрямовані на розв’язання головного завдання — пізнання Бога. Прикладом взаємодії релігії та філософії може бути вирішення проблеми доведення існування Бога. Філософія може довести існування Бога тоді, коли це не є очевидним, тому людина для свого спасіння має обрати ті основи (пояснення) релігійної віри, які для неї є зрозумілими й логічно доведеними.

Фома Аквінський вважав недостатнім онтологічне доведення існування Бога (коли головним аргументом були «очевидні»

79