prysuhin_filosofiya_1

золота (золото й срібло мало йти на виготовлення нічних горщиків для нечистот).

Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя (відпочинку після роботи, розваг тощо). В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до падіння моралі.

Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму

(утопічно-комуністичного суспільства), в якому вільний розвиток

одного громадянина залежить від вільного розвитку інших,

реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а

також їх постійного вдосконалення.

Загальною метою мешканців Утопії є отримання всіма її громадянами загального щастя, яке полягає не в аскетичному способі життя, а в реалізації творчих бажань людини й потреб здорового тіла. Пияцтво, розпуста, лінощі відкидаються здоровим суспільством, переслідуються й караються законом Утопії.

Томмазо Кампанелла (1568—1634 рр.) був іншим відомим представником утопічного соціалізму, який також виступив із програмою перебудови суспільства на основі принципу утопічного комуністичного устрою. За свої суспільно-політичні погляди Томмазо Кампанелла 27 років провів у тюрмах, де написав декілька творів, серед яких особливо відомою була праця «Місто Сонця».

У своїх релігійно-філософських поглядах Т. Кампанелла виходив з того, що існує дві істини — істина природи та істина богоодкровення («подвійне одкровення»). Основою буття є матерія (світ предметних речей і живих організмів). Живі організми прагнуть отримати задоволення від життя. Загалом ці ідеї принижували авторитет Святого Письма, хоча мислитель і визнавав, що Бог є творцем життя, який згодом відійшов від управління, а тому все навколо існує згідно з власною логікою подій (деїзм).

Мислитель вважав, що головними першопричинами (або премалітетами) буття є мудрість, міцність, любов. Воля людини спрямована на отримання влади шляхом використання інтелекту (знання).

101

«Місто Сонця» — це християнсько-комуністична утопія, в якій панівне становище посідають філософи-священники на чолі з метафізиком, який використовує в управлінні людьми магію, астрологію тощо. Поряд з ним суспільством управляють сила, мудрість і любов і 10 керуючих спеціалістів, відповідальних за вирішення військових, наукових та інших питань. Допомагають їм у цьому більш вузькі спеціалісти — граматик, логік, фізик, політик, етик, економіст, астролог та ін. Державний устрій міста Сонця в своїй основі має суспільну власність на засоби виробництва. А це означає, що місто Сонця не є результатом Божого волевиявлення, а результатом раціонального переосмислення життя в поєднанні з науковими знаннями, астрологією, магією тощо. Утопія Кампанелли була спробою поєднати надію й мудрість опозиції (пригнічених мас), спробою протистояння нелюдським формам соціального та духовного гноблення, освячених і виправданих церквою.

? Питання для самоперевірки

1.Назвіть загальні риси й особливості філософії епохи Відродження.

2.Дайте коротку характеристику понять «антропоцентризм» та «гуманізм».

3.Що таке секуляризація?

4.Розкрийте поняття «Ренесанс».

5.Які особливості філософського мислення Миколи Кузанського ви можете назвати?

6.Назвіть особливості утопічно-соціалістичних учень епохи Відродження.

7.Хто з представників філософії Відродження обстоював ідею соціальної рівності?

8.Охарактеризуйте філософські погляди Миколи Коперніка та Джордано Бруно.

102

Cписок рекомендованої літератури

1.Антология мировой философии: В 4-т. — М., 1969.

2.Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.

3.Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV—XVII ст. —

К., 1994.

4.Данте Алигьери.. Божественная комедия. — М., — 1968.

5.Данте Алигьери. Малые произведения. — М., 1968.

6.Лоренцо Валла. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. —

М., 1989.

7.Монтень М. Опыты: В 3 кн. — М., 1992.

8.Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. — М., 1974.

9.Николай Кузанский. Сочинения в двух томах. — М., 1979.

10.Петрарка Ф. Избранное. — М., 1974.

11.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. В 4-х т. — СПб., 1994—1997.

103

Філософія Нового часу віддзеркалює утвердження буржуазного способу виробництва, наукову революцію й встановлення експериментального природознавства у XVIІ—XVIIІ ст.

Головні напрями

Основні риси

Природоцентризм

Раціоналізм

Емпіризм

Етичний раціоналізм

Критика схоластики й вільнодумство

Механістичне світорозуміння

99

Головні напрями філософії Нового часу та їх основні риси

Для періоду становлення й розвитку філософії Нового часу

(XVII—XVIII ст.) характерне визначення розуму як певної суми адекватних знань про природу, а разом з тим і про людину. Аб-

солютизуючи той чи той бік пізнавального процесу, філософія Нового часу виокремлює дві можливі його моделі: емпіризм, згідно з яким вважалося, що єдиним способом пізнання предметів та явищ навколишнього світу є чуттєвий досвід, і раціоналізм, який був реакцією на крайній емпіризм, коли стало зрозуміло, що природа речей та явищ світу не може бути повністю відкрита за допомогою чуттєвого пізнання й має бути доповнена розумом (теоретичним мисленням) людини.

В основі філософії Нового часу лежало різке протиставлення об’єкта й суб’єкта пізнання. У раціоналізмі домінуючого значення набував суб’єкт пізнання, тому виходило, що ізольований суб’єкт пізнання впливає на об’єкт і робить неадекватну проекцію на нього об’єктивних потенцій і емоційного компонента. В емпірізмі домінуючого значення набував об’єкт пізнання. Ізольований об’єкт у процесі пізнання ігнорує всю специфіку суб’єктивного й трактує її як продовження закономірного розвитку предмета вже на рівні свідомості.

Емпіризм репрезентували такі філософи, як Бекон, Гоббс, Локк, які, крім того, розвивали також ідеї сенсуалізму. Сенсуалізм логічно витікав з емпіризму, згідно з яким почуття людини — це джерело достеменного знання, а отже, весь зміст процесу пізнання зводився до органів чуття людини.

Емпіризм трактував раціональне лише як надбудову над чуттєвим досвідом (раціональне — це результат комбінацій чуттєвих вражень). Зазначимо, що існував ще й емпіризм на суб’єктивноідеалістичній основі, який визнавав єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм). Цей напрям довів до крайності емпіричну сенсуалістичну методологію, звів предметний світ до досвіду й відчуття про нього. Згодом з’ясувалося, що емпірична гносеологія не витримала критики (для пояснення наукових фактів було недостатньо емпіричних методів). Емпіризм усе частіше для доведення істинності знання потребував логічних прийомів. Наприклад, виявилися марними спроби знайти пояснення інтуїції на суто емпіричній основі.

101

Раціоналізм визнавав, що розум є засадовим у пізнанні (на противагу емпіризму та сенсуалізму). Він був репрезентований такими філософами, як Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Нікола Мальбранш, Вільгельм Ляйбніц та ін. На противагу релігійному світогляду, раціоналізм виходив з того, що в природі мають існувати властиві їй об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки, в основі яких лежить єдина сутність (субстанція).

Раціоналізм міг бути як матеріалістичним (Спіноза), так і ідеалістичним (Ляйбніц), їх об’єднувало критичне ставлення до емпіризму на основі абсолютизації незалежності мислення від емпі-

ричного досвіду. Головна теза сенсуалізму звучала так: «Немає нічого в розумі людини, чого не було б у її відчуттях», при цьому Ляйбніц іронічно додавав: «Окрім самого розуму». Вважалося, що тільки за допомогою розуму можна зрозуміти загальне й необхідне. Чуттєвий досвід однобоко фіксує лише окремі й випадкові факти. У своїх крайніх формах раціоналізм вів до теорії вроджених ідей Декарта й Ляйбніца, принижував роль чуттєвого пізнання. Зрештою, ця позиція зумовила відрив суб’єкта пізнання від реального емпірично пізнаного об’єкта, що отримало у Геґеля своє логічне завершення в ідеї панлогізму (раціональне (раціо) стає надприродним деміургом).

Засновником емпіричного напряму в філософії був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626 рр.). Із самого початку своєї кар’єри він працював як високопоставлений державний чиновник, а потім став відомим ученим і філософом. У 1584 р. він написав свій перший філософський твір «Найвеличніше породження часу», який не дійшов до нас. Під «найвеличнішим породженням часу» Бекон розумів науку. Аналізу науки були присвячені й інші його праці з характерними назвами: «Похвала пізнанню», «Про прогрес ученості», а в 1620 р. з’явився твір, що вважається головним філософським доробком Ф. Бекона, — «Новий органон».

У своїх працях Френсіс Бекон виступав як засновник емпірично-

го методу пізнання. Головна філософська ідея Бекона полягає в тому, що в основі пізнання лежить лише досвід людини. Що більше досвіду акумулює людина (теоретичного й практичного), то ближче вонадоістинного знання. Істинне знаннянемаєбути самоціллю.

Пізнання має на меті допомогти людині реалізувати її матеріальні й духовні потреби, сприяти прогресивному розвитку суспільства, пануванню людини над природою. За аналогією, Ф. Бе-

кон вважав, що мета філософії — допомагати людині отримувати в житті практичний результат.

102

Френсіс Бекон зазначав, що головний метод пізнання — це індукція, за допомогою якої здійснюються сходження від окремих спостережень і фактів до узагальнених висновків, які да-

ють змогу підійти до розуміння сутності предметів, явищ і процесів навколишнього світу. Головний недолік методу індукції — отримання неповного знання, яке має ймовірний характер, але ця вада долається акумулюванням суспільством упродовж свого історичного розвитку якомога більшого досвіду в усіх галузях науки.

При цьому індукція є результатом складного процесу відбору лише тих фактів, істина яких підтверджується експериментально. Свою позицію Френсіс Бекон ілюстрував алегоріями трьох мож-

ливих шляхів пізнання: 1) «шлях павука» (виведення нових істин знання із самих себе); 2) «шлях мурахи» (нагромадження необхідних даних, що характеризують знання); 3) «шлях бджоли», що переробляє нектар на мед (перетворення дослідником емпіричних даних на наукову істину).

Процес пізнання людиною оточуючого її світу невіддільний від подолання помилкових знань (похибок), які заважають отриманню істинних знань. Такі помилкові погляди на світ Френсіс Бекон називає ідолами. Він наводить чотири групи таких ідолів:

1)«ідоли роду», до них належать ті похибки, що існують у людській свідомості та людському розумі. Розум є кривим дзеркалом, що змішує власну недосконалість з природою тих речей, які віддзеркалює;

2)«ідоли печери», зумовлені особливостями самої людини (особи чи групи людей). Похибки, закладені в людині від на-

родження, — це передусім вади виховання, негативні схильності тощо;

3) «ідоли площі» мають в своїй основі недосконалість і неточність мови, що деформує істинне знання. Слова (поняття, терміни) неадекватно відбивають предмети, явища довколишнього світу, що призводить до появи величезної кількості різних поглядів і суперечливих дискусій;

4) «ідоли театру». Цей вид похибок — результат сліпої віри людей в авторитети, догмати, без належного їх критичного пере-

осмислення. Головним методом, який сприяє уникненню зазначених похибок, на думку Бекона, є індукція в поєднанні з експериментом.

Френсіс Бекон зазначав, що одним з головних завдань науки є систематизація, класифікація та обґрунтування всіх відомих наук.

103

На його думку, класифікація наук своєю основою має окремі вла-

стивості людського розуму (пам’ять, уявлення, здоровий глузд).

Тому домінування в людському розумі пам’яті детермінує заняття історією, уявлення — сприяє поетичній творчості, розсудок (здоровий глузд) — філософствуванню. Бекон вважав філософію головною наукою, а її основними предметами — природу (що пізнається за допомогою відчуття й досвіду), Бога (якого можна осягнути через пізнання природи) й людину (яка пізнається завдяки розумінню власних пізнавальних можливостей — рефлексії).

У ставленні до релігії Френсіс Бекон був послідовним деїстом, що давало йому можливість реабілітувати науку. Його вислів «Знання — сила» став візитною карткою його філософських поглядів. Бекон вважав, що наукове знання сприятиме створенню «Царства Небесного» на землі й ліквідує страждання як неприємний факт людського існування. Згодом деїзм почав домінувати в більшостіфілософських систем Нового часу (до Декартай Руссо).

Отже, головною заслугою Ф. Бекона стало теоретичне обґрунтування ідеалу історично нового типу знання — експериментально-індуктивного природознавства, завдання якого — дати знання, яке шляхом підкорення природи принесе людям конкретну користь.

Засновником класичного раціоналізму як філософського методу став французький учений-математик Рене Декарт (1596— 1650 рр.). Він акцентував увагу на мисленні людини, розробляв «нову філософію», а разом з нею й нову науку, метою якої є реінтерпретація принципів пізнання оточуючого світу, які розроблялися попередніми філософами. Головним предметом фі-

лософії Декарта стали розум і самопізнання. Найвідомішими працями вченого, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про метод», «Метафізичні розмисли», «Принципи філософії» і доповнення до них — трактат «Пристрасті душі».

У своїх працях Рене Декарт порушував проблему перевірки достеменності знання, яке людина отримує в процесі пізнання, світу. Він вважав, що в основі достеменного знання лежить прин-

цип очевидності з доповненням у вигляді чотирьох спеціальних правил (раціональних методів):

1.Приймати за істинне знання тільки таке, яке не дає підстав для сумнівів. 2.Розкладати складні проблеми на найпрос-

104