Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

prysuhin_filosofiya_1

.pdf
Скачиваний:
427
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
2.68 Mб
Скачать

10

А

 

М

 

Е

Т

СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

Схема 12

Сучасна філософія (ХХ—ХХІ ст.) — етап критичного переосмислення класичної та неокласичної філософії на основі методу плюралізму філософських ідей

Напрями сучасної світової філософії

Позитивізм

Прагматизм

Феноменологія

Неопротестантизм

Огюст Конт

Чарльз Пірс

Едмунд Гуссерль

Карл Барт

(1798—1857 рр.)

(1839—1914 рр.)

(1859—1938 рр.)

(1886—1968 рр.)

Ернст Мах

Вільям Джеймс

та ін.

Рейнхольд Нібур

(1838—1916 рр.)

(1842—1910 рр.)

 

(1892—1971 рр.)

Ріхард Авенаріус

Джон Дьюї

 

Пауль Тілліх

(1843—1896 рр.) таін.

(1859—1952 рр.) таін.

 

(1886—1965 рр.) та ін.

Неопозитивізм

«Філософія життя»

Персоналізм

Російський

Людвіґ

Вільгельм Дільтей

ЕммануельМуньє

релігійний ідеалізм

Вітгенштейн

(1833—1911 рр.)

(1905—1950 рр.)

Володимир Соловйов

(1889—1951 рр.)

Фрідріх Ніцше

та ін.

(1853—1900 рр.)

Бертран Рассел

(1844—1900 рр.)

 

Сергій Булгаков

(1872—1970 рр.)

Артур Шопенгауер

 

(1871—1944 рр.) та ін.

Рудольф Карнап

(1788—1860 рр.)

 

 

(1891—1970 рр.)

та ін.

 

 

та ін.

 

 

 

Постпозитивізм

Фрейдизм

Філософська

Російський космізм

Карл Поппер

Зігмунд Фрейд

антропологія

Костянтин

(1902—1994 рр.)

(1856—1939 рр.)

Макс Шеллер

Ціолковський

Томас Кун

 

(1874—1928 рр.)

(1857—1935 рр.)

(1922—1996 рр.)

 

Гельмут Плеснер

Павло Флоренський

Імре Лакатос

 

(1892—1985 рр.)

(1882—1943 рр.) та ін.

(1922—1974 рр.)

 

Арнольд Гелен

 

та ін.

 

(1904—1976 рр.)

 

 

 

та ін.

 

Структуралізм

Неофрейдизм

Християнський

Постмодернізм

Клод Леві-Строс

Карл Юнг

еволюціонізм

Жак Дерріда

(нар. 1908 р.)

(1875—1961 рр.)

Тейяр де Шарден

(нар. 1930 р.)

Ролан Барт

Герберт Маркузе

(1881—1955 рр.)

Жорж Батай

(1915—1980 рр.)

(1898—1979 рр.)

та ін.

(1897—1962 рр.) та ін.

Мішель Фуко

Еріх Фромм

 

 

(1926—1984 рр.)

(1900—1980 рр.)

 

 

та ін.

та ін.

 

 

Екзистенціоналізм

Герменевтика

Неотомізм

Українська новітня

Мартін Хайдеґґер

Ганс Гадамер

Етьєн Жильсон

філософія

(1889—1976 рр.)

(нар. 1900 р.)

(1884—1978 рр.)

ПерсоналізмМиколиБердя-

Альбер Камю

Юрген Хабермас

Жак Марітен

єва (1874—1948 рр.) таЛьва

(1913—1960 рр.)

(нар. 1929 р.)

(1882—1973 рр.)

Шестова(1866—1938 рр.);

Жан-Поль Сартр

Карл Апель

та ін.

український космізм

(1905—1980 рр.)

(нар. 1922 р.) та ін.

 

ВолодимираВернадського

Карл Ясперс

 

 

(1863—1945 рр.);

(1883—1969 рр.)

 

 

філософія конкордизму

та ін.

 

 

ВолодимираВинниченка

 

 

 

(1880—1951 рр.) та ін.

 

 

 

 

185

Таблиця 12

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Антисцієнтизм філософсько-світоглядна концепція, прихильники якої піддають різкій критиці науку й техніку, які, на їх погляд, не можуть забезпечити суспільноекономічний прогрес

Герменевтика (від грец. «роз’яснюю») — напрям у філософії та гуманітарних науках, у якому розуміння тексту стає головною умовою розуміння соціального буття. У вузькому значенні — сукупність методів тлумачення тексту (в філософії, філології, богослов’ї тощо)

Дискурс (від лат. diskursus — «розмірковування») — логічно обґрунтоване судження; поняття, популярне в постструктуралізмі та комунікативній філософії

Екзистенціоналізм (від пізньолат. еx(s)istentia — «існування») — ірраціональний напрям, одна з філософських течій ХХ—ХХІ ст.

Своїм предметом вважає вивчення людського існування в єдності несвідомих, чуттєво-емоційних і раціональних проявів, співвідношенні зі свободою та смертю

Екзистенція головна категорія екзистенціоналізму, яка означає внутрішнє буття людини (ірраціональне «Я»), унаслідок чого людина стає одиничною й неповторною особистістю

Монізм (від грец. «один») — філософське вчення, яке дає змогу сприймати всю багатогранність явищ світу через призму єдиної основи всього існуючого (субстанції)

Неотомізм офіційна філософія католицької церкви, сучасний етап розвитку томізму

Парадигма (від грец. «приклад, зразок») висхідна концептуальна модель (схема) формулювання й вирішення наукових проблем, які домінують у науковому

186

співтоваристві впродовж тривалого часу

Закінчення табл. 12

Персоналізм (від лат. persona — «особа») — філософська позиція, згідно з якою особистість має божественне походження; у вузькому значенні слова — напрям релігійно-соціальної філософії, заснований французьким філософом Муньє

Плюралізм (від лат. pluralis — «множинний») — філософська позиція, згідно з якою визнається існування багатьох незалежних одна від одної першопричин буття (істин)

Постмодерн у широкому значенні слова — низка концепцій західних філософів другої половини ХХ ст., головною ідеєю яких є критика розуму, його можливостей

Прагматизм (від грец. «спроба, дія») філософське вчення, яке визначає цілеспрямовану діяльність або дію як головну властивість сутності людини, а корисність як критерій істини

Симулякр (франц. simulakres від франц. simulation — «симу-

ляція») — термін філософії постмодернізму для позначення емоційного стану людей (знаку), який віддзеркалює миттєву реакцію людини в конкретній ситуації

Сцієнтизм (від лат. sсientia — «наука») — філософськосвітоглядна концепція, яка аналізує науку як найвищий щабель розвитку людського розуму

Феноменологія (від грец. «те, що з’являється», «вчення») — термін сучасної філософії, у широкому розумінні — учення про феномени свідомості, у вузькому — опис актів свідомості в їх відношенні до об’єктів (Е. Гуссерль)

Філософія філософська течія кінця ХІХ — початку ХХ ст., в життя основі якої лежить ідея інтуїтивного відчуття органічної єдності «життя» (заснована А. Шопенгауе-

ром та Ф. Ніцше)

Філософська філософське вчення 1) про природу й сутність лю-

187

антропологія дини, 2) течія в західноєвропейській філософії ХХ ст. (заснована М. Шеллером і Г. Плеснером)

Головні напрями сучасної світової філософії та їх основні риси

У ХХ — на початку ХХІ ст. світова філософія стала конгломератом різноманітних ідей і підходів, окремих поглядів, проблем і методик, в основі яких лежать уже відомі й апробовані філософські ідеї, напрями, школи тощо. Наприклад, класичний позитивізм отримав продовження в неопозитивізмі, прагматизм

— у неопрагматизмі, фрейдизм — у неофрейдизмі, томізм — у неотомізмі. Крім того, з’являються й нові напрями, до яких насамперед належить постмодернізм. Калейдоскопічність новітніх філософських систем має низку об’єктивних і суб’єктивних передумов подальшого пошуку істинної картини світу.

Поза сумнівом, до таких передумов належать досягнення нау- ково-технічного прогресу, зумовленого позитивним розвитком науки й техніки, всіх елементів суспільства на основі дедалі ширшого пізнання та освоєння довколишньої дійсності, революційні зміни в системі філософствування (зміна філософського дискурсу, за якими стоїть та чи та парадигма наукового мислення).

Науково-технічний прогрес, крім позитивного впливу на суспільство, позначився непередбаченими кризовими явищами в сферах економіки, політики, екології, демографії, духовної культури, що останнім часом отримало назву «глобальні проблеми сучаснос-

ті». Глобальні проблеми сучасності — це проблемне поле, що віддзеркалює найважливіші проблеми сучасної цивілізації, які містять узагальнену характеристику найважливіших напрямів розвитку нинішнього суспільства. Сучасна філософія намагається пояснити цей суперечливий феномен з метою подолання негативних явищ і закріпленняпозитивного впливу нанауково-технічнийпрогрес.

Сучасний філософський дискурс набуває виражених антропо-

логічних форм. У першій половині ХХ ст. західна духовна культура зазнала певної революційної трансформації у формулюванні та вирішенні проблем людини. Відомо, що у філософії XVII— XVIII ст. домінуючою була ідея пошуку першопричини (субста-

188

нції) світу, це сприяло виокремленню таких філософських дисциплін, як онтологія (учення про буття), гносеологія (учення про пізнання), логіка (учення про правильне мислення). Починаючи з Сьорена К’єркеґора (1813—1855 рр.) і Фрідріха Ніцше (1844— 1910 рр.) головною темою філософії стає людина як особа, її індиві-

дуальність, а вже у другій половині ХХ ст. домінуючою темою філософствування стала антропологія як учення про природу й сутність людини. Сучасні неопозитивізм, неопрагматизм, неофрейдизм, екзистенціоналізм, неотомізм отримують антропологічний контекст, на-

вчаютьлюдину, як стати абсолютом уреальномужитті.

Щоб не заплутатися в розмаїтті сучасних філософських напрямів, обмежимося лише коротким аналізом деяких з них: «фі-

лософії життя», позитивізму, прагматизму, екзистенціоналізму, герменевтики, релігійної філософії та постмодернізму.

«Філософія життя» — це напрям у західноєвропейській філософії, який склався наприкінці ХІХ ст. й активно існував упродовж ХХ ст. й розвивається сьогодні. Його засновниками були Вільгельм Дільтей (1833—1911 рр.), Фрідріх Ніцше (1844— 1900 рр.), Анрі Берґсон (1859—1941 рр.), Освальд Шпенглер

(1880—1936 рр.), які вважали, що світ можна пізнати в його органічній єдності, ірраціонально, інтуїтивно, критично переосмислюючи раціональний спосіб пізнання. «Філософія життя» стала реакцією на кризу раціоналізму другої половини ХІХ ст., що викликала критичне ставлення до логіки (аналітичного мислення)

та методології як форми організації наукового дослідження.

Засадовим у «філософії життя» стає поняття «життя» як первинна реальність, що у своєму розвитку заперечує розподіл та існування світу в його матеріальній та ідеальній формах. «Життя» у своїй першооснові, крім онтологічного, має також гносеологічне значення, тобто є суб’єктом пізнання. Як вважали засновники «філософії життя», цей феномен можна проаналізувати лише за допомогою наднаукового та надфілософського методу — інтуїції. Наукове знання, раціональне осмислення дійсності у своїй основі має завдання, які визначають мету дослідження. А позаяк «життя» є надлогічним (без будь-якої можливості логічного визначення мети й сенсу його існування), то пізнати світ можна тільки ірраціональним способом за допомогою інтуїції, міфу, символу тощо.

Ірраціональне виявляється лише в діяльності та вчинках окремої особи (на відміну від науки, яка має колективний характер організації наукового дослідження), тому людина є орієнтиром в організації процесу пізнання.

189

Виховання особи, використання її можливостей — одна з провідних цінностей сучасної цивілізації. Творчість людини збігається з процесом «життя».

Згідно з «філософією життя», окрема людина живе в історичний час, у якому немає об’єктивних законів. Історія має свою долю, яка не завжди збігається з долею окремої особи, окремої культури чи людської цивілізації загалом. Тому процес пізнання не може збагнути логіку їх розвитку та здійснити адекватний історичний аналіз. З огляду на це філософи цього напряму роблять висновок, що кожний з дослідників, аналізуючи діяльність окремої людини, суспільства, цивілізації, формує власну систему оцінювання й доведення.

Ф. Ніцше порушує питання про можливість існування загальнолюдських цінностей, які орієнтують розвиток сучасної цивілі-

зації. До них належать: прагнення до життя, відсутність страху перед смертю, намагання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство та аристократизм духу, що стають головними принципами, установками «філософії життя».

Отже, «філософія життя» стала першою антисцієнтичною концепцією, яка відмовилася від претензій на володіння істиною про об’єктивний світ і підтримки міфу про єдність світу й розуму.

Позитивізм у вузькому сенсі слова — філософська концепція, сформована в 30-х роках ХІХ ст. французьком філософом Огюстом Контом (1798—1857 рр.), який зазначав, що людське мислення проходить три етапи розвитку (які він вважав об’єктивним законом інтелектуального розвитку) — перший етап теологічний (релігійний), другий — метафізичний (філософський), третій, найвищий — позитивний (науковий). Філософія, культура та свідомість, на думку Конта, віддзеркалюють у собі дію цих етапів. Згідно з його вченням, позитивна стадія розпочала-

ся 1800 року. Вона характеризувалася досягненнями науки, що сформувало певний філософський дискурс мислення.

У своїй головній праці «Курс позитивної філософії» Конт за-

пропонував концепцію, згідно з якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних (метафізичних) інтерпретацій, які, на його погляд, є безпідставни-

ми й неістинними. Це підтверджується прикладами моральної

190

безвідповідальності в період Просвітництва, коли ідеї рівності й свободи без науково доведених знань про суспільство призвели до гіпертрофованого насильства та агресії. Позитивісти вважали,

що істинне знання можна отримати тільки в результаті наукового пізнання світу, а філософія повинна лише сприяти цьому, у перспективі ж її буде замінено конкретними науками, наприклад, соціологією.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов три етапи. Перший етап репрезентували такі філософи, як Огюст Конт (1798—1857 рр.), Джон Стюарт Мілль (1806—1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820—1903 рр.). У цей час розробляється науковий метод пізнання довколишньої дійсності (Конт пропонував його розробити на основі вивчення історії, науки, Мілль — на ґрунті вивчення законів логіки, а Спенсер — синтезу наукових знань). Другий етап розвитку позитивізму (махізм, критичний позити-

візм) репрезентували австрійський філософ і фізик Ернст Мах (1838—1916 рр.) і німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843— 1896 рр.), які головне завдання позитивістської філософії вбачали

в необхідності розроблення теорії пізнання світу, що мала стати основою очищення природничих наук від метафізичних конструкцій. Третій етап розвитку позитивізму (логічний позити-

візм, логічний емпіризм) репрезентований такими вченими, як німецько-американські філософи Рудольф Карнап (1891—1970

рр.), Ханс Рейхенбах (1891—1953 рр.). Вони пропонували сприймати філософію не як суму істинних тверджень про оточуючий світ, а як діяльність, спрямовану на аналіз мови науки, що самоочищується від метафізичних постулатів шляхом уніфікації та універсалізації. Третій етап розвитку позитивізму зумовив появу відомих філософських програм, які розроблялися Віденським гуртком, логічним позитивізмом, аналітичною філософією.

З огляду на філософію науки розвиток позитивізму спричинив критичне переосмислення своїх позицій, що в 1950—1970 рр. позначилося появою постпозитивізму. Репрезентували його американський філософ та історик науки Томас Семюел Кун (1922— 1996 рр.) та угорсько-британський філософ Імре Лакатос (1922— 1974 рр.), які вказували на необхідність вивчення історії науки.

У своїй книзі «Структура наукових революцій» Кун на противагу еволюційним схемам розвитку науки висунув ідею існування наукових революцій як зміни парадигм наукового мислення. Він вважав, що історія науки є ілюстрацією зміни парадигм наукового мислення. Під останніми учений розумів своєрідну мо-

дель наукової діяльності — сукупність теоретичних стандартів,

191

методологічних норм, ціннісних критеріїв, світоглядних орієнтирів, які у своїй основі віддзеркалювали конкретну суму наукових проблем у межах наукового співтовариства. З плином часу, за-

значав Кун, період стабільного розвитку науки завершується, парадигма наукового мислення вибухає зсередини під впливом невирішених внутрішніх парадигмальних проблем. Настає криза науки, яка долається появою нової наукової парадигми. Розпочинається новий динамічний період, який згодом знову приведе науку до нової «революційної ситуації».

І. Лакатос акцентував увагу на тому, що методологія науки без історії науки не може дати істинне знання, а історія науки без методології сліпа. Історія науки стала ареною боротьби науководослідних програм — програми «позитивного евристичного мислення», яка приводить до істинного знання, та програми «негативного евристичного мислення».

Отже, постпозитивізм не можна визначати як окрему філософську течію або школу, він є окремим етапом у розвитку філософії науки.

Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років ХІХ ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філо-

софського дискурсу стала окрема людина та її діяльність. Ре-

презентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839—1914

рр.), Вільям Джеймс (1842—1910 рр.), Джон Дьюї (1859—1952

рр.). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину — як момент самореалізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення і вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.

Основні праці Ч. Пірса «Закріплення вірувань», «Як зробити наші ідеї ясними», «Що таке прагматизм» свідчать про його філософські інтереси. Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пірса»:

Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина ви-

192

значається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій істини, який збігається зі змістом самого поняття «істина». У зв’язку з цим Чарльз Пірс наводив відомий євангельський вислів: «За плодами їх ви пізнаєте їх».

Для доведення необхідності існування релігійної віри американський філософ і психолог Вільям Джеймс використовував прагматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів про те, що гіпотеза про Бога істинна, бо вона корисна для людей, був розвинутий у працях «Воля до віри», «Прагматизм».

В. Джеймс вважав, що віра людини в Бога відображає її потребу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспільства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б існувати й нормально функціонувати.

Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та поведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існування. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існування, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це реалізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці. Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматизму, які концептуально оформлені творчістю американського філософа Річарда Рорті (нар. 1931 р.).

Однією з найзначніших філософських течій сучасності є екзистенціоналізм. Він сформувався під впливом ідей датського мислителя ХІХ ст. Сьорена К’єркеґора (1813—1855 рр.), який основою свого філософствування обрав християнський світогляд у поєднанні з власними релігійними переживаннями віри в Бога та аналізом сенсу людського існування. Виникненню екзистенціоналізму сприяли такі філософські течії, як «філософія життя» та «феноменологія». Репрезентували цю течію такі німецькі філософи, як Мартін Хайдеггер (1889—1976 рр.), Карл Ясперс (1883— 1969 рр.), французькі мислителі Габріель Оноре Марсель (1889— 1973 рр.), Альбер Камю (1913—1960 рр.) і Жан-Поль Сартр (1905— 1980 рр.).

193

Традиційно розрізняють релігійний (К. Ясперс та Г. Марсель) та атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж-П. Сартр та А. Камю) екзистенціоналізм. Але загалом такий поділ є умовним, адже екзистенціоналісти якщо не безпосередньо, то опосередковано визнають те, що життя без віри в Бога є безперспективним та абсурдним.

Аналіз природи релігії, науки, моралі, мистецтва не є головним предметом дослідження екзистенційної філософії. Головну увагу філософи-екзистенціалісти, спрямовують на пошук сенсу життя, існування окремо взятої людини в замкнутому індивідуальному просторі (незважаючи на її об’єктивну взаємодію, спілкування з іншими людьми). Цей тип філософського дискурсу інтерпретує суспільство як певну силу, що пригнічує людську індивідуальність і неповторність. Суспільство деперсоналізує особу, веде до втрати особистого «Я», власної екзистенції як буття, яке усвідомлює свою скінченність. Екзистенція визначається її скінченністю, часовими характеристиками, реальною точкою відліку яких є смерть.

Отже, екзистенціалісти вважають, що одного інтелекту недостатньо не тільки для повноцінного життя, а й розуміння істинної картини світу; домінуючим чинником у житті є ме-

тафізичний страх, що виявляється в побоюваннях не знайти своє місце у світі, прожити «чуже» життя тощо; кожна людина повинна постійно обирати свій власний шлях між істинним і неістинним існуванням (як говорив Сартр, людина приречена переживати свободу вибору власного існування); неістинне існування — це результат конкретного соціального оточення, що перетворює людину на «Ми», стандартизує її, робить її життя марним і нудним; головними характеристиками соціального існування стають дискретність, історичність, тимчасовість, що орієнтує на особливий інтерес до історії.

Французькі екзистенціалісти Марсель, Камю, Сартр від професійно філософського аналізу перейшли до художнього зображення різних форм екзистенції та, навпаки, від художніх форм екзистенції — до її філософського осмислення та аналізу.

Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз’яснення, тлумачення тексту, пам’яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іноземних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вважається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції.

194