prysuhin_filosofiya_1

тіші елементи. 3.Логічно вибудовувати з цих простих елементів чітку послідовність, структуру (навіть тоді, коли здається, що її немає). 4.Складати повний без винятку перелік цих елементів.

Ці правила Декарт узяв з математики, на його думку, вони мали стати основою організації будь-яких досліджень.

Разом з тим учений вважав, що в основі знання має лежати єдина система очевидних істин, які не можна піддавати сумніву. Прикладом такої істини був знаменитий вислів Декарта: «Мислю, а отже, існую». Ясність та очевидність — критерії істинності таких знань, їх можна отримати лише за допомогою інтуїції. Інтуїтивні істини (аксіоми1) є очевидними й не потребують спеціального доведення. Аксіоми не приходять у розум людини самі по собі, для цього необхідно використовувати спеціальні методики, наприклад, розкладання складної проблеми на елементи. Розум отримує окремі знання двома способами мис-

лення: дослідно-індуктивним або дедуктивно-математичним.

При цьому Рене Декарт надає перевагу дедукції (властивості ро-

зуму встановлювати зв’язок між двома інтуїтивно зрозумілими висновками).

Однією з головних проблем, що цікавили Р. Декарта, була проблема буття. Він прагнув вивести засадове поняття, яке могло б охарактеризувати сутність буття. Таким поняттям стала «суб-

станція», під якою він розумів певну першопричину, що лежить в основі всього й не потребує нічого, крім самої себе. Такою суб-

станцією може бути лише Бог як вічна, незмінна й всесильна першопричина всього, що існує у світі. Бог-творець (субстанція) творить природний світ з окремих субстанцій (одиничних предметів, ідей), що рівнозначні, але щодо найвищої субстанції (Бога) вони є вторинні й залежать від неї.

Створений Богом світ (природа) складається з двох субстанцій — матеріальної та духовної. Найважливішими властивостями матеріальної субстанції є її протяжність (довжина, ширина, висота), подільність (до безкінечності), а також наявність модусів (властивостей, які витікають із протяжності). Прикладами модусів є форма, рух, положення в просторі тощо. Матеріальна субстанція ототожнюється з природою, а отже, у ній діють механічні закони, які можна описати математичною наукою — механікою. Духовна субстанція (ідеї) має лише властивості мислення й непо-

1 Декарт часто називав аксіоми «вродженими ідеями», що існують як у розумі Бога, так і в розумі людини, і передаються з покоління в покоління.

105

дільності. Прикладами модусів духовних субстанцій є почуття, бажання тощо.

Людина є специфічним творінням Бога, яке складається із суперечливої взаємодії двох субстанцій — матеріальної (тілеснопротяжної) та духовної (мислячої). Рене Декарт вважав, що людина є єдиним творінням Бога, у ній існує єдність субстанції, саме це дає їй змогу стояти на більш високому рівні, ніж природа.

Інакше кажучи, природа людини є дуалістичною (подвійною). З

такої позиції Декарт вирішував основне питання філософії. Він вважав, що питання про первинність і вторинність не мають жо-

дного сенсу. Матерія та свідомість поєднуються тільки в людині, а позаяк людина дуалістична (тобто містить у собі дві субстанції), то ні матерія, ні свідомість не можуть бути ні первинними, ні вторинними, вони існують вічно й є проявами єдиного буття (Бога).

Отже, Рене Декарт одним з перших філософів Нового часу обґрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислення) в пізнанні оточуючого світу, розробив учення про субстанцію та її атрибути й модуси, розробляв теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філософії, обґрунтував теорію про науковий метод пізнання на основі вроджених ідей та інтуїції.

Представником емпіричного напряму філософії Нового часу був англійський філософ Томас Гоббс, послідовник Френсіса Бекона, засновник семіотики1. Головними працями, що репрезентували його філософські погляди, були «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» та ін.

У цих та інших творах Томас Гоббс виступив як автор оригінальної теорії держави, одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспільний договір. Розмірковуючи над предметом філософських досліджень, він дійшов висновку, що філософія має займатися дослідженням причинно-наслідкових зв’язків, які існують у природі. Він вважав, що метою філософії повинні бути практичні результати на користь людині. У традиційній для філософії Нового часу дискусії між емпіризмом і раціоналізмом Гоббс стояв на бо-

1 Семіотика — наука про різні системи знаків, які використовуються для передачі інформації.

106

ці емпіризму, критикував раціоналістичну філософію Рене Декарта, а у світоглядних позиціях був послідовним матеріалістом.

У теорії пізнання Томас Гоббс обстоює ідею, згідно з якою всі уявлення про світ — це результат співвідношення розуму з об’єктивно існуючими в світі предметами. Головними методами пізнання оточуючого світу він вважав як індукцію, так і дедукцію, а джерелом знань про навколишній світ — його чуттєве сприйняття з подальшим переробленням на «сигнали» й «знаки» розуму. Таким чином, говорив Гоббс, безпосереднім об’єктом пізнання світу є не самі предмети матеріального світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є «знаками», або «мітками».

Томас Гоббс розробив систему класифікації знаків. Вона складалася із сигналів, звуків живої природи, що віддзеркалюють певні наміри або дії, які використовує людина для спілкування (міток), природних знаків («сигналів природи»), комунікативних знаків (різноманітних слів), штучних закодованих знаків (наукової термінології, релігійних понять, жаргону тощо) і, нарешті, знаків знаків — узагальнених понять.

Аналізуючи антропологічні проблеми, Гоббс зазначав, що

основною цінністю людського існування є прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смер-

ті). Зважаючи на те, що самозбереження — це найвища цінність, то основою людської діяльності стає егоїзм. Він не має меж, і кожна людина сама вирішує, що для неї добре, а що — погано.

Як зазначалося, Томас Гоббс активно досліджував характер взаємодії держави й суспільства. Цю проблему він вважав однією з головних у філософії, адже остання повинна допомогти людині реалізувати її потреби та інтереси в умовах конкретного державного устрою. Форму державного устрою, на думку вченого, визначає природа людини (яка за своєю суттю є злою), бо в основі її діяльності та вчинків лежать приватний інтерес, егоїзм, біологічні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси — конфлікти з іншими людьми («війна всіх проти всіх»). Зрештою, у процесі розвитку людства не може бути переможених і переможців, отже, пошуки гармонії співіснування між людьми є безперспективними, так само, як і сподівання на позитивний вплив суспільно-економічного прогресу.

Щоб уникнути конфліктів між людьми, реалізувати загальну суспільну мету (спільне самозбереження), люди укладають сус-

107

пільний договір. Його сутність полягає в тому, що одна людина зобов’язується не чинити перепон волі, тобто владі, якій усі підкоряються. Держава уособлює волю всіх. Носієм державної влади стає одна людина або група людей. Їхня влада є неподільною й необмеженою. Щоб виконувати свої функції, держава повинна бути сильною, агресивною, безжалісною (подібно до чудовиська Левіафана, що знищує все на своєму шляху) до всього, що загрожує її життєдіяльності, прогресивному розвитку. Найвищий обов’язок носіїв державної влади — це діяльність на користь народу. Для збереження єдності держави можуть бути використані релігія й церква, але за умови їх повного підкорення загальнодержавним інтересам.

Але матеріаліст Гоббс відкидав істинність християнських догматів, заперечував віру в Бога, чудеса, посмертні муки грішників тощо. Він уважав, що церковнослужителі — це люди несповна розуму, а саму Біблію називав збіркою алегорій. Учений заважував, що причини релігії слід шукати в самій людині.

Отже, поряд з досягненнями Т. Гоббса в теорії пізнання та вченні про природу й людину найвищим надбанням його філософської творчості стало наукове пояснення виникнення держави, принципів її взаємодії із суспільством на основі суспільного договору.

Представником раціоналізму був геніальний німецький філософ, учений, математик, юрист Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646— 1716 рр.). Головними філософськими працями, які репрезентували його філософські погляди, були «Роздуми про метафізику», «Нові досліди про людське розуміння», «Теодіцея», «Монадологія».

Як і інші філософи Нового часу, Ляйбніц прагнув розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Декарта про субстанцію він розробив власне вчення про першооснову світу — монаду. Монада, на думку вченого, є найменшим елементом світобудови, першоелементом буття, який має духовну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є простою й неподільною, вона існує вічно, бо не розпадається на частинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприйняття й уяв-

лення. За своєю сутністю монада є діяльністю, спрямованою на зміну свого власного стану. Через неперервність свого існування

108

монади усвідомлюють самі себе, вони замкнуті самі на собі й водночас незалежні одна від одної. Існування монад пов’язане з їх активністю у будь-якій точці Всесвіту. Ляйбніц виокремлював кілька різновидів монад залежно від рівня їх досконалості, встановленої Богом: 1) «голі монади» лежать в основі неорганічної природи — це каміння, земля, корисні копалини; 2) «монади тварин», яким притаманні чуття, але ще немає розвинутої самосвідомості; 3) «монади людини» — душі, які мають свідомість, пам’ять, мислення. Найвищою монадою є Бог.

У теорії пізнання Ляйбніц прагнув примирити емпіризм і раціоналізм. Усі знання він поділяв на два види — «істини розуму» та «істини факту». «Істини розуму» виводяться із самого розуму й можуть бути доведені за допомогою логіки. Вони мають необхідний та узагальнюючий характер. «Істини факту» — це знання, що можуть бути доведені лише досвідом, експериментом. Це конкретні знання, які констатують лише факт і не свідчать про причину, мають ймовірний характер. Але незважаючи на те, що дослідне емпіричне знання є неповне та ймовірне, воно все-таки є знанням. Тому, вважав учений, пізнання оточуючого світу має бути реалізоване раціональним або емпіричним шляхом. До того ж раціональне знання матиме достеменний характер на основі розуму, а емпіричне (засноване на досвіді) — лише ймовірний. Гармонію єдності раціонального й емпіричного пізнання «задає» Бог.

У своїй теорії пізнання Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц доволі оригінальним способом прагнув поєднати досягнення раціоналізму та емпіризму. Особливого значення набували запропоновані ним рекомендації: поважати наукові факти, довіряти власним відчуттям, усі причинно-наслідкові зв’язки довколишнього світу тлумачити з позиції природознавства. Особлива заслуга Ляйбніца полягала в тому, що на його ідеях виросли представники німецької транцендентально критичної філософії.

Отже, у філософії XVII—XVIII ст. подальшого розвитку набу- i вають ідеї автономності суб’єкта пізнання, фіксується принцип сумніву як початок наукового дослідження, розвивають- ся, індуктивно-емпіричний метод пізнання та раціональнодедуктивний, який містить у собі інтелектуальну інтуїцію. В цей час формується механістична картина світу, яка стала

основою природознавства і філософії до XX ст.

109

Схема 8

Філософія Просвітництва — французька філософія кінця XVII — початку XVIII ст., що віддзеркалювала інтереси ранньо-буржуазного суспільства, заперечувала феодально-монархічний устрій, який,

з її погляду, суперечив розуму та природі людського існування

Головні напрями

Домінуючі риси

Раціоналізм

Антропоцентризм

Історичний оптимізм

Секуляризація релігії та церкви

Атеїзм

Матеріалізм

110

Таблиця 8

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Атеїзм (від грец. букв. «безбожжя») — у філософії система ідей, поглядів, переконань, що заперечують існування надприродного Бога й відкидають необхідність будьякої релігії

Вільнодумство критичне ставлення до релігії та церкви, сумніви в питаннях віри, заперечення окремих релігійних догматів, обрядів тощо

Деїзм (від лат. deus — «бог») — релігійно-філософський принцип, згідно з яким, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечується його подальше втручання в явища природи й перебіг суспільних подій. Представники деїзму виступали проти персоніфікації Бога (наділення його рисами людини), а також ототожнення Бога й природи

«Природне право» поняття філософсько-правової та політичної думки ХVII—ХVIIІ ст., що означало сукупність принципів, правил і цінностей, які витікають з природи самої людини

Рівність один з ідеалів справедливого суспільного устрою, означає можливість однакового соціального становища всіх людей у суспільстві, рівноправне користування громадянами їхніми свободами та обов’язками, рівний розподіл усієї сукупності створених суспільством матеріальних і духовних цінностей

Секуляризація (від лат. saecularis — «світський») — процес звільнення різноманітних сфер суспільства, організацій, індивідуальної свідомості, діяльності та вчинків людей, соціальних відносин й інститутів від впливу релігії

«Царство розуму» ідея, що панувала серед просвітників XVII—XVIII ст., суспільство рухається до розумних форм його існування, в яких не буде місця соціальному злу й будуть створені умови для щастя людини

111

Доба Просвітництва та її домінуючі риси

Кінець XVII — початок XVIII ст. ввійшли в історію світової культури як період Просвітництва, а французьку філософію цього періоду за аналогією називають філософією доби Просвітництва. Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ, людину та кінцеву мету її існування, шукали нових кардинальних напрямів розвитку філософії, відкрито пропагували ідеї та цінності буржуазного суспільства, опосередковано готували суспільну думку до революційної трансформації французького суспільства.

Ідеї Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца про необхідність перебудови життя на засадах розуму були підхоплені багатьма мислителями Франції та Європи загалом. Філософів зацікавила можливість заміни старого світу (монархії) на новий (демократичний), а ідеали епохи Відродження, свободи совісті, свободи волевиявлення набували характеру практичних орієнтирів.

Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом.

Ідеї та цінності епохи Відродження пропонували реалізувати шляхом поширення раціонально-практичних знань про природу й суспільство. Тому кожна розумна людина повинна була сприяти поширенню освіченості (звідси, власне, й поява терміна «Просвітництво»).

Мислителі XVIII ст. вважали, що основними постатями в соціальній перебудові залишків феодального суспільства мали стати представники аристократії на чолі з монархом. Тому саме на них була спрямована практична філософія з метою формування високого рівня інтелекту, цінностей свободи (ідея «освіченого монарха»). Через те, що знання про природу, соціальні орієнтири різко суперечили твердженням офіційної теології, філософипросвітителі вважали своїм головним завданням непримиренну критику релігійних догм, що суперечили здоровому глузду й повсякденній практиці. Починаючи з епохи Відродження, відбувається активна секуляризація церковного життя, що отримала новий атеїстичний імпульс у Франції у XVIII ст. Необхідність отримання простого задоволення від реалізації безпосередніх матеріальних і духовних потреб людини пропагується як головна

112

цінність життя. Філософи Просвітництва стали на позиції послідовного атеїзму й безкомпромісного антиклерикалізму. Розум звільнявся від релігійної віри, ставав єдиним засобом отримання істини про оточуючий світ.

Філософія Просвітництва набула форм матеріалізму. Її репрезентували філософи Жан Мельє, Жульєн Ламетрі, Дені Дідро, Клод Адріан Гельвецій, Поль-Анрі Гольбах, які пояснювали природу та сутність людини без будь-яких посилань на релігію й Бога. Вони обстоювали ідею існування первинної матерії, яка має механізми саморозвитку, у результаті чого розвивається Всесвіт і з’являється її найвищий продукт — людина.

Філософи Просвітництва були об’єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства, які з необхідністю вели до соціального вибуху (революції). Головним предметом їхнього фі-

лософствування стали принципи «природного права» та суспільного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати гарантії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духовних потреб особи. Як вважали мислителі Просвітництва, аби уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою, слід свідомо відмовитися, тобто передати частину своїх прав державі (монарху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе зобов’язання забезпечити щонайбільший спокій і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей визначався тим, що оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов’язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об’єктивне право ліквідувати цю владу.

У прихильників Просвітництва виникали нові світоглядні цінності, пов’язані з упевненістю в тому, що вони живуть у найважливішу для цивілізації добу. Уся попередня історія (насамперед Середньовіччя) сприймалася ними як епоха панування зла, невігластва, релігійних забобонів.

Домінуючою концепцією, що пояснювала можливість адекватного пізнання світу з метою його практичного перетворення, стала філософія Френсіса Бекона (необхідність використання в процесі пізнання емпіричного досвіду разом із правом суб’єкта пізнання на власну позицію в науковому дослідженні й права власної інтерпретації отриманих знань). Молодій буржуазії потрібна була підтримка з боку практичної філософії (синтезу природничих і гуманітарних знань).

113

У другій половині XVII ст. розвиток науки набув такого рівня, що держава була зацікавлена в організації наукових досліджень. Наприклад, у 1662 р. було засновано Академію в Англії, у 1666 р. — у Франції, а в 1700 р. — у Німеччині. Засадовим наукових досліджень був експеримент, що започаткував експериментальні науки (біологію, хімію, фізику та ін.). Метафізичні системи, які передували філософії Просвітництва й не збігалися з потребами емпіричної науки, замінювали концепцією матеріалістичного сенсуалізму з можливістю використання практики як критерія істини. При цьому велика увага приділялася людині та аналізу проблем, пов’язаних з нею.

Поширювались і пропагувались ідеї дослідного знання, розвивалося вчення про природне право, права особи, договірні відносини, основи виникнення та функціонування держави й суспільства, законність використання насильства у вирішенні соціальних конфліктів. Філософські інтерпретації зазначених ідей стали основою подолання кризи метафізичної філософії.

Вольтер (1694—1778 рр.), справжнє ім’я Франсуа Марі Аруе, — французький філософ, письменник, історик, один з найвідоміших представників Просвітництва. У філософських поглядах Вольтер стояв на позиціях поєднання емпіризму та раціоналіз-

му, надаючи перевагу першому. Головними науковими доробками, що репрезентують філософські погляди Вольтера, були «Філософські листи», «Метафізичний трактат», «Роздуми про людину», «Філософський словник», «Філософія історії», «Досвід про звичаї і дух народів», «Кишеньковий філософський словник», «Англійські листи».

На початку своєї творчої біографії Вольтер певний час жив у Англії, де познайомився з ідеями передових англійських мислителів — сенсуалізмом Локка, емпіризмом Бекона, фізикою Ньютона. На основі цих ідей почав розробляти власне вчення про не-

обхідність встановлення загальної свободи духу на противагу домінуючому у Франції догматичному мисленню та залишкам феодальної культури. Перші праці Вольтера були присвячені аналізу англійського суспільства, яке, на його думку, є прикладом сприятливих умов для розвитку свободи, можливості особи обирати за власним бажанням шлях до неї.

Як пропагандист Просвітництва й вільнодумства Вольтер непримиримо ставився до релігії та церкви, котрі вважав причиною гострих соціальних конфліктів, відсутності свободи й існування несправедливості. Ставлення вченого до церкви видно з його вислову «Роздушіть гадюку!» (тобто церкву). Аналізуючи розвиток

114