prysuhin_filosofiya_1

тєдіяльності людини та сексуальної практики, він пропонував розробити нову науку про «сексуальну економіку», що визначатиме всі суспільно-економічні та суспільно-політичні взаємовідносини сучасної цивілізації. На його думку, ця наука логічно витікає із соціологічної концепції К. Маркса й психоаналізу З. Фрейда. Зазначені ідеї В. Райха стали поштовхом до розвитку такого напряму в неофрейдизмі, як фрейдомарксизм. Найхарактернішим твором, що висвітлює питання фрейдомарксизму, є робота «Діалектичний матеріалізм і психоаналіз».

Вільгельм Райх брав активну участь у робітничому русі з метою пропаганди сексуальної революції (сексуальної політики пролетаріату). Останню він вважав передумовою й атрибутом світового революційного процесу. На його думку, сексуальна революція повинна звільнити особу (чоловіка або жінку) від сексуального рабства, споживацьких інтересів у статевих стосунках, негативних соціальних явищ, які пригнічують статевий потяг людини.

Однією з основоположних ідей Вільгельма Райха стала концепція про необхідність подолання сексуальної репресивності (суспільної системи, яка існує на рівні родинних відносин, політики, культури), що пригнічує статевий потяг, а отже, й деформує свободу людського існування. На його думку, сексуальна репресивність викликає в суспільстві реакційно-консервативні явища, прояви садомазохізму, що за певних суспільно-політичних умов породжують сліпе підкорення однієї людини іншою та призводять до створення диктаторських режимів (фашизму).

Отже, Вільгельм Райх вважав, що в основі нормальної життєдіяльності людини лежить сексуальна енергія, однак суспільство пригнічує її за допомогою моралі, культури, етикету; особа змушена жити в «лещатах зовнішнього тиску», постійно адаптуватися до суперечливого оточуючого світу (влади, керівництва тощо), у результаті чого суспільство невротизується, людина втрачає своє власне «Я», прагнучи стати «Ми». Єдиний спосіб порятунку людини — ліквідація негативного впливу культури, розкріпачення її, здійснення сексуальної революції.

Альфред Адлер (1870—1937 рр.) — психолог, фрейдист, засновник концепції індивідуальної психології. Основні праці А. Адлера були пов’язані з психологією та психіатрією, наприклад, такі, як «Нервовий темперамент», «Пізнання людини», «Наука життя», «Сенс життя» та ін. Але згодом його доробки отримали філософську інтерпретацію на ґрунті неофрейдизму.

155

Учений вважав, що головною причиною особливостей людської діяльності та конкретних учинків людини є процес подолання

(компенсації) окремою особою почуття неповноцінності. Він ви-

сунув ідею про те, що почуття неповноцінності притаманне кожній людині на рівні несвідомого як віддзеркалення прагнення отримати перевагу над іншими людьми. Ця ідея стала основою його вчення.

Адлер критично переосмислив учення З. Фрейда про вплив несвідомого на життя окремої людини. Він вважав, що цей вплив необхідно доповнити соціальними елементами, наприклад, потребою особи в самоствердженні, успіху, самовдосконаленні, які також віддзеркалюють потребу мати перевагу над іншими людьми. Особливого значення набуває почуття самоідентифікації, що формується в дитячі роки.

Надзвичайно популярною була ідея Адлера про необхідність подолання комплексу неповноцінності. Комплекс неповноцінності — це сформоване в ранньому дитинстві почуття власної нікчемності, неповноцінності й прагнення за будь-яких умов їх подолати, що є передумовою екстраординарної поведінки людини. Згодом ця ідея набула характеристик окремого вчення про прагнення особи до суспільної інтеграції. У разі браку бажання конструктивної компенсації почуття неповноцінності або використання патологічних способів компенсації людина не може реалізувати свій сенс життя, що призводить до певного психопатологічного стану (насамперед неврозу).

На думку вченого, суспільство повинно тримати під контролем можливі негативні наслідки патологічних способів подолання комплексу неповноцінності, які виявляються в надмірній тиранії в родинних відносинах, у спробах «втечі в хворобу» тощо. Способом корекції таких негативних наслідків є метод ілімінації, створення комунікативних цінностей, що схвалюють діяльність або вчинки окремої особи, але так, щоб це схвалення не перевищило межі припустимого й враховувало в оцінках загальнолюдські параметри.

Отже, Альфред Адлер вважав, що в основі всіх великих учинків і дій людини, гіперактивності, екстраординарності (а також психічних захворювань) лежить витіснений комплекс неповноцінності, людина впродовж свого життя прагне його компенсувати шляхом отримання вагомих здобутків у науці, мистецтві, політиці, бізнесі, особистому житті.

156

? Питання для самоперевірки

1.Розкрийте сутність учення Зігмунда Фрейда про сферу несвідомого.

2.Які головні чинники психіки людини виокремив Фрейд?

3.Охарактеризуйте топографічну та динамічну схему психіки, розроблену Фрейдом.

4.У чому сутність теорії Герберта Маркузе?

5.Вирішення проблеми суперечностей людського існування у філософії Еріха Фромма.

6.Охарактеризуйте особливості теорії «сексуальної революції» Вільгельма Райха.

7.Дайте короткий аналіз теорії компенсаторної творчості Альфреда Адлера.

Cписок рекомендованої літератури

1.Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост. А.А. Грицанов. — М.: АСТ; Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001.

2.Гловер Э. Фрейд или Юнг. — СПб., 1999.

3.Гуггенбюль-Крейг А. Наивные старцы. Анализ современных мифов. —

СПб., 1997.

4.Джонс Э. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда. — М., 1997.

5.Новейший философский словарь. — Мн., 1999.

6.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. — СПб., 1997.

7.Роузен Д. Дао Юнга. Путь целостности. — К., 1997.

8.Скирбекк Г., Гилье Н. История философии: Учебное пособие. — М., 2000.

9.Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

10.Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. — М., 1989.

11.Фрейд З. Избранное. — М., 1992. — Кн. 1, 2.

12.Фрейд З. Психология бессознательного. — М., 1989.

13.Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.

14.Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.

15.Фромм Э. Иметь или быть? — М., 1990.

16.Фромм Э. Психоанализ и этика. — М. 1993.

17.Юнг К.-Г. Архетип и символ. — М., 1991.

157

Головні риси

«Поліфонізм»

Антеїзм

Кордоцентризм

Екзистенціальність

158

Таблиця 11

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Антеїзм поняття, що віддзеркалює домінування жіночого начало в міфологічній культурі слов’ян, в історії філософії означає єдність людини з природою («землею-матір’ю»)

Кордоцентризм певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини, «філософія серця» (де серце — емоцій- но-вольова сутність людини)

Екзистенціальність заглибленість філософського аналізу у внутрішнє буття людини, акцент на її неповторності та потребі свободи як способу людського існування

Ісіхазм (від грец. «внутрішній спокій, безмовність, зречення») — містична течія, що виникла у Візантії (з’явилась у середовищі монахів Афона в XIV ст. як етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомості на самій собі)

Ноосфера (від грец. «розум» і «куля») — сфера взаємодії суспільства й природи, визначальною особливістю якої стає розумова діяльність людини

Конкордизм (від франц. concorde — «згода») — світоглядна позиція, згідно з якою людина повинна жити у згоді із самою собою та іншими людьми

Софія у християнській традиції «софія» (мудрість) є аналогом істинного знання про світ. У релігійнофілософській традиції має подвійне тлумачення: з одного боку, це сутність Бога, «душа світу», з іншого — першопричина інтеграції світу, людини й Бога

«Поліфонізм» багатоголосся різних культур — трипільської, іраномовної (скіфи, сармати), тюркської (половці та печеніги), германської (готи), грецької, римської, праслов’янської, що було однією з передумов розвитку філософської думки в Україні

159

Становлення української філософії

Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам’ятки духовної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнським цінностям. Але, незважаючи на це, сьогодні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі мала місце традиційна для давніх слов’ян міфологічна культура язичницької доби. Вона стала ґрунтом, на якому спершу розвивалось язичництво, а згодом — християнство (з відомим феноменом двовір’я). Міфологічний світогляд цього періоду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пантеїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.

Передумовою початкового етапу розвитку духовної культури українського народу стали трипільська культура, іраномовні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печінігів і половців, праслов’янська культура тощо. Звідси — найхарактерніші ознаки оригінальної духовної культури, які згодом стали відрізняти український народ серед інших синхронних цивілізацій.

До таких характерних ознак належать, по-перше, «поліфонізм»

(вплив різних культур синхронних цивілізацій), по-друге, антеїзм (домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи), потретє, кордоцентризм (як певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини). Вказані ознаки згодом були доповнені екзистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлення), що загалом стали основними рисами української філософської думки.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (Х ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», а на початку ХІІ ст. — «Повість временних літ», авторство якого приписують ченцю Печерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філософствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах

160

православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софістичність стала визначальною особливістю української філософської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа світу», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце — це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Володимира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

Отже, філософія Київської доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу — як результату його творіння. В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків лежала етична проблематика. Суспільство розгляда-

161

лося крізь призму вічного конфлікту добра й зла (Бога й диявола). Елементами соціальної філософії стали патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Зі становленням феодального ладу українська філософія набула патристичного характеру. Отримати знання про оточуючий світ можна було лише у разі превалювання віри над цими знаннями, вищою метою пізнання був Бог, а єдиним методом пізнання — божественне одкровення. Антропологічні ідеї витікали з позиції, що людина спершу була створена як богоподібна, а потім «опоганена первородним гріхом». Як наслідок — її страждання й бажання через есхатологічну просвітленість (покаяння) отримати безсмертя душі (Царство Небесне).

Філософія доби Відродження (XIV—XVI ст.). Наприкінці

XІV ст. починається новий етап у розвитку духовної культури України як результат впливу західноєвропейської Реформації та утвердження характерних для неї реформаційної ідеології й цінностей ренесансного гуманізму.

Вплив європейської Реформації на українську духовну культуру набув специфічних форм. З одного боку, розвивалися ренесансні духовні цінності, що було пов’язано з реформацією католицизму, а з іншого, виникало протистояння ортодоксальної православної церкви всім культурним впливам, що надходили із зовні й могли зашкодити її цілісності та ефективності функціонування. Це поглиблювало етноконфесійний конфлікт між католицизмом і православ’ям. Страх перед польською католицькою експансією призводив до ізольованості духовної культури в межах православних (візантійських) традицій.

Але, незважаючи на всі спроби уникнути кризових явищ у житті церкви, православ’я в Україні відчуло необхідність адаптації до нових соціально-історичних умов. Криза православної церкви тут не була такою масштабною, як у Західній Європі, й тому вихід з неї вбачався не в її внутрішньому реформуванні, а в поєднанні інтересів церкви з інтересами українського народу в націо- нально-визвольній боротьбі (єднання церкви з народом задля захисту православної віри як віри предків). Православ’я стало в авангарді боротьби проти полонізації українського народу й прагнуло бути гарантом перемоги в боротьбі за незалежність і збереження національної культури.

Ідеї ренесансного гуманізму розвивалися представниками Острозької академії (Острозького культурно-просвітницького

162

центру)1, а також діячами української полемічної літератури, насамперед, Іваном Вишенським.

Іван Вишенський (бл. 1545/50—1620/30 рр.) — один з найвідо-

міших полемістів, який захищав духовні цінності українського православ’я, апелюючи до містико-екзистенційної аргументації. Більшу частину свого життя він прожив у монастирях Афона (Греція), спершу був послушником, потім ченцем, а під кінець життя — аскетом-самітником. Головними творами, що репрезентують його релігійно-філософські погляди, стали «Книжка», «Обличеніє діавола-миродержца», «Писаніе к утекшим от православной віры епископам», «Краткословный отвіт… Петру Скарге», «Посланіе Домникії», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» та ін.

У цих та інших творах І. Вишенський обстоював ідею, згідно з якою основою духовного життя людини повинна бути мудрість Божа — Софія, що виявляється в культових особливостях православ’я (храмах, іконах тощо). Полеміст різко протиставляв Бога й матеріальний світ, вважаючи, що Бог є найвищою трансцендентною силою, яка існує вічно сама по собі, він є непізнаний за своєю сутністю і є творцем світу та людини. Бог є ідеалом справедливості, мудрості, чесності. Йому протидіє матеріальний світ, де панує зло (диявол), гріховність, тимчасовість, смерть.

Серед головних філософських проблем, якими цікавився Іван Вишенський, були пошуки сутності людини та її місця в світі. На його погляд, сутність людини витікає з єдності антагоністичних протилежностей матеріального тіла й душі. Місце людини в житті залежить від того, як вона користується власним волевиявленням, що, зрештою, дає їй змогу зробити вибір між тілесною або духовною формою існування. Неправильний вибір (задоволення тільки тілесних потреб) призводить до смерті тіла й душі, і навпаки, правильний гарантує безсмертя душі й вічне блаженство.

Духовний вибір людини — це передусім вивчення Святого Письма, творів східної патристики, а також самопізнання й заглиб-

1 Острозьку академію засновано в 1576 р. в м. Острог українським магнатом Костянтином Острозьким. У ній викладалося сім вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія). Крім цього, значну увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов — грецької, латинської, старослов’янської. Але головне — в цьому навчальному закладі викладала вся інтелектуальна еліта тогочасної України. Більшість викладачів мала європейський рівень освіти, була знайома з філософією та могла використовувати ці знання для філософських узагальнень під час викладання «вільних наук». На основі академії було створено відому друкарню Івана Федорова (1525—1583 рр.), який отримав тут прихисток від переслідувань з боку російської церкви. У 1636 р. Острозька академія як культурно-просвітницький центр припинила своє існування.

163

лення у свою внутрішню природу. Єдність цих двох процесів веде до містичного просвітлення духовного розуму Божою істиною.

І. Вишенський вважав, що Бог дає людині свободу волевиявлення, щоб вона самостійно визначилася, з ким вона хоче бути —

зБогом (духом, добром) чи дияволом (утіленням зла). Найкоротший шлях до Бога — це правильний вибір, який починається з прийняття аскетичних цінностей. Як приклад — подвижницьке життя аскетів-самітників у горах, печерах, їхні подвиги, пов’язані

змолитвою й постами. «Стару людину» аскетизм змінює на «нову», зцілюючи її тілесні пристрасті, які є причиною гріховності

людини та її страждання через втілення в ній божественного духу. Релігійно-філософською основою, що обґрунтовує ідею поєднання людини й Бога стає ідеологія ісіхазму.

Ісіхазм — етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомос-

ті на самій собі. Зазвичай включає психофізіологічні вправи (піст, непорушність, контроль дихання тощо), що має на меті отримання богоодкровенних істин.

Аскетизм, чернецтво, самовідлучення — це не втеча від суперечливого матеріального світу, а навпаки, надлюдська праця над своїм тілом і душею з метою отримання очищення від їх гріховності, отримання есхатологічної просвітленості, Божих істин і найвищого блага. Тому Іван Вишенський не абсолютизував власне самітництво, в монастирі він активно цікавився світським життям, критикував суспільний лад, в якому панували цінності тілесного життя й диявольські спокуси.

Заслуговує на увагу обстоювання полемістом цінностей рідної мови як відповідь на її приниження з боку латинників. Як і інші полемісти, він уважав, що старослов’янська мова має чудодійну силу, завдяки якій можна отримати божественну істину. Читання Святого Письма та інших богословських текстів рідною мовою, що віддзеркалюють божественну мудрість, — найкоротший шлях очищення душі від гріховності, шлях самовдосконалення та отримання Божих істин. Вивчаючи рідною мовою Святе Письмо, людина може розвинути повноцінну віру в Бога, а отже, отримати внутрішню свободу, захистити власну віру й національну церкву від зовнішніх зазіхань.

Отже, творчість Івана Вишенського, як і діяльність Острозького культурно-освітнього центру, зробили значний внесок у розвиток філософії в Україні. Філософія сприймалась як конк-

164