3. Битва за Україну

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р., розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р., а також самовіддана праця мільйонів людей в тилу під гаслом «Все – для фронту, все – для перемоги» створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів на Правобережжі. Забезпечивши чисельну перевагу над ворогом (за даними західних істориків, Червона армія в той час мала потрійну перевагу в людях і – завдяки американським поставкам – майже п’ятикратну – в техніці), радянські війська просувалися на захід, витісняючи нацистських загарбників з України.

Вигнання нацистів з ЛівобережжяУ результаті успішної Чернігівсько-Прип’ятської операції, що почалася в серпні 1943 р., частини і з’єднання Центрального фронту прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. До 14 вересня вони звільнили понад 100 населених пунктів. 15 вересня взяли Ніжин – останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня вигнали противника з 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути зі ставки в Східній Прусії у Вінницю.Нацистське командування розробило плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра. Протягом вересня 1943 р. від гітлерівців очистили Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.

Німецьким військам не вдалося втримати й Донбас, не виправдав їхніх сподівань могутній Міуський рубіж. Наступальну операцію за оволодіння Донбасомвійська Південного і Південно-Західного фронтів почали 13 серпня. Вона тривала до 23 вересня 1943 р., гітлерівські війська були вигнані з Горлівки, Макіївки, а 8 вересня і з міста Сталіно (тепер Донецьк). Частини Південно-Західного фронту вийшли до Дніпра. Почався кульмiнацiйний момент битви за Україну. Пiд безперервним вогнем артилерiї та ударами авiацiї противника воїни змушенi були проводитипереправу через Дніпро. На правий берег пливли хто як мiг: тримаючись за колоди, дошки, порожнi дiжки, ящики, плащ-намети, напханi соломою. Посильну допомогу надавало населення приднiпровських сiл. Але солдати тисячами тонули в холоднiй осiннiй водi. Учасник форсування Днiпра письменник Віктор Астаф’єв згадував: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березi три тисячi, максимум п’ять. Через п’ять–шiсть днiв усе це спливає. Уявляєте?»

Тоді ж розгорнувся наступ у напрямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бойовими діями при штурмі Запоріжжя (його зайняли 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмельницького, заснованимужовтні 1943 р. Війська Південного фронту прорвали німецьку оборону на річці Молочна і «закрили» в Криму 200-тисячну 17-ту армію.

Вранці 3 листопада 1943 р. несподівано для німецьких військ частини колишнього Воронезького, а тоді 1-го Українського фронту почали рішучий наступ на Київ. Сталін наказав зайняти українську столицю до річниці більшовицького перевороту. 6 листопада о 4 год. ранку ціною величезних жертв (лише в районі Букрина загинуло 40 тис. чол.) радянські війська ввійшли до Києва.

«Червона армія, – пише британський історик Н.Дейвіс у своїй праці «Європа: історія», – марнотратно використовувала особовий склад, абсолютно не цінуючи солдатське життя, і це дивувало, а певною мірою й деморалізовувало німецьких солдатів. Для нападу на фортифіковані позиції командири використовували хвилі піхоти без жодного сліду артилерійської підтримки. Через поля, де щодалі вище громадились трупи, орди абияк одягнених і кепсько озброєних «іванів» сунули й сунули, аж поки перегрівались німецькі кулемети, а кулеметники вже не мали духу й далі влаштовувати бойню. Загальновизнано, що радянська сторона могла зазнати втричі або вчетверо більших утрат і однаково перемогти».

Остаточне звільнення УкраїниУ 1944 р. було проведено ряд операцій, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецьких військ «Південь» і групу «А», зайняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішноїЖитомирсько-Бердичівської операціївійська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку і Ровенську області. Війська 2-го Українського фронту під часКіровоградської операціїне тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провелоРовенсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. За час з 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом (тепер Хмельницький), Тернополем і Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією. Успішно розвивали радянські військанаступ на півдніУкраїни. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня – Миколаїв, 10 квітня – Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампаніярадянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами (поряд з німцями там воювала дивізія СС «Галичина», що складалася з українців, котрі сподівалися перетворити її у повноцінну українську армію) радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав. Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результатіКарпатсько-Ужгородської операціїзакiнчилося звiльнення вiднацистської окупацiї територiї України в її довоєнних кордонах. На останнiй стадiї операцiї було очищено вiд вiйськ противника Ужгород. 28 жовтня 1944 р. завершилося звiльнення Закарпатської України. Остання подiя створила умови длявозз’єднання українських земель. У травні 1945 р. уряди Радянського Союзу і Чехо-Словаччини підписали договір про передачу Закарпатської України до складу УРСР, що збільшило територію останньої до 577 тис. кв. км.

Після звiльнення України від нацистів мільйони українців призовного віку, які досі перебували під окупацією, опинилися у безвихідній ситуації. Їх мобілізовували до Червоної армії і без будь-якої підготовки, навіть не перевдягнувши у військові однострої, кидали на штурм німецьких укріплень. Шансів вижити в них було небагато. «Їх звуть, здається, чорносвитками, – з болем відзначав О.Довженко. – Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав…»

«Більшість «окупованих» не була колабораціоністами, – писав про мобілізованих українців один із дослідників цього періоду. – Але по суті свого становища вони нічим не відрізнялися від штрафників. Останнім видавали зношені й діряві однострої, нерідко зняті з мерців, їм не належали ордени і зірочки на пілотках. Перші ж, «лапотна піхота», взагалі йшли у бій у пальтах і піджаках, реалізуючи на практиці знайоме ще з Першої світової війни гасло: «Зброю здобудете в бою!» Шансів вижити у штрафників, особливо у батальйонах з колишніх офіцерів, було все ж таки більше, ніж у призовників з окупованих територій. Штрафники воювати все ж таки були навчені, і хоч якось приміряючись до вигинів місцевості, досить грамотно здійснювали короткі перебіжки, зрештою, вміли стріляти. «Окуповані» ж, не маючи в більшості жодної військової підготовки, а часом і зброї, при атаках на не придушену систему оборони ворога ставали тільки гарними мішенями для німецьких гармат, мінометів і кулеметів...»

Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поставив перед керівництвом УПА складне питання: продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід ОУН і УПА, надіючись на зіткнення західних країн і СРСР, вирішив продовжувати боротьбу, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися на західноукраїнських теренах. Щоправда, у протистояння між німецьким військом та Червоною армією УПА в той час, як правило, не втручалася, зберігаючи сили для вирішальних дій. Більше того, розуміючи марність протиборства з нацистами, які й так залишали українські землі, та прагнучи без кровопролиття здобути військове майно відступаючих німців для майбутньої антирадянської війни, націоналісти розпочали з ними, як і з окремими командирами частин і з’єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів, переговори. Мова йшла про те, що в обмін на зброю, спорядження, боєприпаси, обіцянки звільнити з тюрем лідерів ОУН тощо, повстанці обіцяли спокійний прохід підконтрольними їм територіями, а також постачати вермахт розвідувальною інформацією і дезорганізовувати радянський тил. Як показало майбутнє, особливих результатів ці переговори, що проходили в атмосфері взаємної недовіри, не дали.

Після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, повстанці провели низку акцій, щоб перешкодити мобілізації до Червоної армії, не допустити нових депортацій, припинити репресії проти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямовані проти загонів НКВС, активістів більшовицької партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни більшовицький режим ще довго не міг контролювати великі території західноукраїнських земель. Це протистояння обійшлося Україні величезною кількістю людських жертв.

У квітні 1945 р. Червона армія почала штурм нацистського лігва – Берліна. Через вимогу Й.Сталіна ввійти туди швидше, ніж союзники вона втратила в ході Берлінської операції 400 тис. солдатів і офіцерів. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капітулювала, а 9 травня було відзначенодень Перемоги. Влітку того самого року радянські війська спільно з союзниками розгромили й далекосхідного аґресора – Японію, яка 2 вересня також змушена була капітулювати. Так закінчилася Друга світова війна.

Вагому частку в перемогу над ворогом внесли українці, 4,5–6 млн яких боролися у складі Червоноїармії та радянських партизан, Української повстанської армії, військових формувань США, Канади, Франції, Польщі, Чехо-Словаччини тощо. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн українських вояків, 2072 з них стали Героями Радянського Союзу, 32 удостоїлися цієї нагороди двічі, а льотчик Іван Кожедуб – тричі. Значною була українська присутність серед воєначальників, командувачів фронтами і арміями: маршали С.Тимошенко, Р.Малиновський, А.Єременко, П.Рибалко, С.Руденко, близько 300 генералів. Талановитих командирів висунули зі своїх рядів також Українська повстанська армія (Р.Шухевич, Д.Маєвський, Р.Клячківський) та радянські партизани (С.Ковпак, О.Федоров).