Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

родних договорів, які не відповідають вимогам Конституції

— основи і гаранта системності національного права.

Своє остаточне рішення проблема співвідношення міжнародного і національного права здобула в ст. 9 Конституції — Основного Закону України 1996 p., яка проголосила: «Чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Конституційне законодавство України у вирішенні питання про узгодження національного права з міжнародним правом та здійснення останнього в національно-правовій сфері під кутом юридичної техніки використовує імплементацію у формі інкорпорації, бо в Конституції України однозначно закріплене правило сприйняття чинних міжнародних договорів, затверджених вищою законодавчою владою — Верховною Радою, як частини національного законодавства України. Тобто такі міжнародні договори є джерелами інкорпорованих національно-правових норм. Питання співвідношення переноситься в націо- нально-правову сферу. А стосовно субординації норм у національному праві ст. 8 Конституції чітко визначає, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Іншими словами, зміст ст. 9 передбачає і гарантує, що кожний такий договір інкорпорується в законодавство України, його правила здійснюються як національно-пра- вові норми, що мають правове значення як для державних установ, так і для фізичних та юридичних осіб. Самі міжнародні договори продовжують виконувати свої прямі функції між суб'єктами міжнародного права у сфері між- народно-правового регулювання. Зрозуміло, що під кутом зору чистої теорії права положення про безпосередню дію міжнародно-правових норм як інкорпорованих національ- но-правових норм у внутрішньому правопорядку не є загальновизнаним, але конституційна практика багатьох демократичних країн здійснюється саме таким чином.

Важливим для зовнішньополітичної діяльності незалежної країни є конституційне визнання і додержання

Національне законодавство України, її судова практика та міжнародне право

загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, про що йдеться в ст. 18: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Конституційні настанови статей 9 та 18 гарантують виконання Україною своїх міжна- родно-правових зобов'язань і поваги до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права як на міжнародному, так і на національному рівнях. Ці настанови цілком відповідні одному з основних принципів міжнародного права — принципу сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, закріпленому в Статуті ООН, Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 pp., Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. та ряді інших загальновідомих міжнародних документів.

Як було зазначено, при національному конституційному чи судовому вирішенні питання співвідношення міжнародні теорії мають вирішальне значення. Наведені приклади свідчать, що такими є дуалізм, який передбачає існування двох незалежних систем права, тобто відмову від включення насамперед договірних норм однієї системи права другою — в даному разі національним правом міжнародного, і монізм, який передбачає таке включення в різних варіантах із визнанням у національному праві пріоритету міжнародного або національного права.

Отже, вирішуючи питання про співвідношення національного та міжнародного права, Конституція України бере до уваги положення моністичної теорії, позаяк Основний Закон фіксує положення про включення чинних міжнародних договорів, обов'язковість яких надана Верховною Радою, до національного законодавства як його частини, де пріоритетну, найвищу юридичну силу має Конституція. їх виконання передбачається в порядку, встановленому для норм національного права. Таким чином, фіксується положення про те, що власне Конституція є гарантом додержання міжнародного права в національному правопорядку, а не навпаки. З цього приводу необхідно зазначити також, що зміст ст. 19, абз. 2 Закону України «Про міжнародні договори України», де йдеться про безумовний примат правил міжнародного договору

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

над правилами національного закону, не відповідає чинним конституційним вимогам статей 8, 9 і має бути приведений у відповідність із ними.

Подібні настанови є в конституціях інших європейських країн, наприклад у статтях 96.1, 95.1 Конституції Іспанії 1978 p., де йдеться про те, що законно укладені та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її національного законодавства, а укладанню міжнародного договору, який містить настанови, що суперечать Конституції, має передувати перегляд останньої.

Аналізуючи настанови Конституції щодо теми, яка розглядається, вітчизняні фахівці з міжнародного права неодноразово висловлювали критичні зауваження до змісту ст. 9. Обгрунтованими, наприклад, є міркування про те, що в ній не вирішене питання про співвідношення національного законодавства з: нормами міжнародного звичаєвого права; загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права; міжнародними договорами, які не потребують ратифікації Верховною Радою; обов'язковими рішеннями міжнародних органів та організацій; судових установ та ін.1 Українські вчені-міжнародники висловлюють також думку про те, що існують численні аргументи на користь встановлення конституційних настанов, які регламентують перевагу міжнародного права над внутрішнім2, що сприятиме інтеграції України в міжнародне співтовариство3.

Така ідея все більш привертає увагу вітчизняних уче- них-правознавців, та сьогодення свідчить про те, що, наприклад, конституційні акти та/або практика більшості держав-учасниць Європейського Союзу не передбачає прямої дії або пріоритету норм міжнародного права у своєму національному праві. Так, міжнародні договори Англії, Бельгії, Данії, Ірландії, Італії, Фінляндії, Швеції не стають автоматично частиною їх національного права. Для імплементації міжнародно-правих норм у національноправові системи такі держави застосовують різні фор-

1Див.: Мережко О. О., Неліп М. І. Становлення правової системи Ук раїни в контексті сучасного міжнародного права. К., 1998. С. 10—13.

2Денисов В. Н. Проблеми створення публічного порядку в зовніш ньополітичній діяльності України // Суверенітет України і міжнарод не право. К., 1995. С 28

3Мережко О. О., Неліп М. І. Становлення правової системи України

вконтексті сучасного міжнародного права. С. 14.

282

Національне законодавство України, ц судова практика та міжнародне право

ми їх інкорпорації, тобто базуються в цьому питанні на доктринальних положеннях дуалістичної теорії співвідношення, відповідно до якої існування двох окремих, незалежних правових систем виключає можливість переваги норм будь-якої з них. За Конституцією Іспанії, її міжнародні договори складають частину внутрішнього законодавства країни, але питання співвідношення між ними вона не вирішує. Конституція Німеччини фіксує настанову про те, що лише загальні норми міжнародного права є частиною федерального права і мають перевагу над законами. Конституція Франції зумовлює пріоритет належним чином ратифікованих або схвалених договорів та угод над внутрішніми законами, застосуванням останніх іншою стороною і т.д. 1 лише конституції двох країн-учас- ниць Європейського Союзу — Голландії та Греції визнають безумовний примат їхніх міжнародних договорів над настановами свого національного законодавства.

Що ж до судової практики застосування норм міжнародного права, то вона може бути поділена на дві частини

— судову практику Конституційного Суду України та судову практику судів загальної юрисдикції, зокрема діяльність Верховного Суду України. Пункт 7 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачає, що в разі розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і Конституцією України договір надсилається до Конституційного Суду України для отримання висновку про його відповідність Конституції України. Рішення Конституційного Суду є загальнообов'язковим і оскарженню не підлягає.

Конституційний Суд вирішує й інші питання. Так, у мотивованій частині рішення Конституційного Суду України в справі за конституційним зверненням громадян України щодо офіційного тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненням жителів міста Жовті Води), зокрема, зазначається: «Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950 p.), що згідно зі ст. 9 Конституції України «є частиною національного законодавства України»1.

1 Вісник Конституційного Суду України. 1998. № 1. С 36.

283

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Пленум Верховного Суду України в п. 4 Постанови № 9 від 01.11.1996 р. наголосив: «Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України». Іншим прикладом є ухвала Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду України від 15.07.1998 р. щодо скарги К. з проханням скасувати ухвалу Донецького обласного суду про стягнення з нього аліментів за рішенням суду Російської Федерації. Судова колегія визнала, що скарга задоволенню не підлягає на підставах ст. 53 та ст. 55 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеної державами — членами СНД у Мінську 22.01.1993 p., де було визначено порядок визнання і допуску до виконання рішень, постановлених судами держав СНД. Конвенція була ратифікована Верховною Радою України, і тому її положення обов'язкові для виконання на території України1. Наведені приклади свідчать, що судова практика України звертає увагу як на настанови міжнарод- но-правових норм, інкорпорованих у національному законодавстві, так і прямо посилається на міжнародно-правові норми договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Національне законодавство і міжнародна судова практика

Якщо в цілому проблемі співвідношення міжнародного і національного права, зокрема питанню про вплив національного законодавства на міжнародне право, в міжнародній правовій науці приділяється значна увага, то питання відношення міжнародної юриспруденції до націо-

нального права, ролі внутрішньодержавних правових актів

1 Рішення Верховного Суду України. Щорічник. К., 1999. С. 53, 54.

284

___________Національне законодавство і міжнародна судова практика___________

у рішеннях універсальних міжнародних судових установ недостатньо висвітлено. Значний внесок у вивчення даного питання зробили Я. Броунлі, У. Дженкс, К. Марек, Ж. Столль, X. Штребель.

У процесі розгляду цієї проблеми постає багато складних питань, таких як: аналіз норм внутрішньодержавного права з погляду їхньої відповідності міжнародному праву, можливість дослідження національного права як основного, попереднього або допоміжного питання для міжнародного судового рішення, юридичне значення національного права в міжнародному судовому процесі і, власне, принципове питання про компетенцію міжнародних судових установ вирішувати справи з застосуванням або використанням з цією метою норм національного права.

Міжнародний Суд ООН, як і його попередник (Постійна палата міжнародного правосуддя Ліги Націй) у своїй діяльності неодноразово натрапляли на питання національного права як права, що визначало наявність прав та обов'язків або значення певних дій, за яких у процесі міжнародного розгляду Міжнародний Суд повинен був винести судове рішення або висловити консультативну думку з питань юрисдикції.

У ході розгляду справ, пов'язаних із питаннями про правонаступництво держав щодо певних прав та зобов'я- зань, державної території, територіальних вод, рибальських зон, громадянства, експропріації, тлумачення конституційних угод, гарантованих Лігою Націй, наявності внутрішніх засобів правового захисту, визначення внутрішніх засобів відшкодування збитку, здійснення права дипломатичного захисту (за спеціальною угодою), міжна- родно-правової відповідальності держав, концесійних претензій, для вирішення питання про те, чи порушують конкретні дії держави узяті ними на себе зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів і звичаєвого міжнародного права, міжнародні суди зверталися до аналізу певних національних законодавчих актів, адміністративних постанов і національного права.

Подібні питання поставали перед Палатою в процесі вирішення різноманітних суперечок у низці справ, таких як: справа «Про німецьких поселенців у Польщі» («The German Settlers in Poland Case»)1, справа «Про деякі ні-

1 Permanent Court of International Justice. 1923. Ser. B. № 6.

285

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

мецькі інтереси в польській Верхній Силезії» («The Certain German Interests in Polish Upper Silesia Case») ', справа «Про сербські і бразильські позики» («The Serbian and Brazilian Loans Cases»)2, «Справа університету Петер Паз-мані»

(«The Peter Pazmany University Case») \ справа «Про маяки»

(«The Lighthouses Case») \ справа «Про завод м. Хорзжув»

(«Chorzow Factory Case») та ін.

За нових, складніших ситуацій схожі питання розглядалися також Міжнародним Судом ООН. Це такі справи, як: справа «Англо-іранської нафтової компанії» («The An- gle-Iranian Oil Co. Case»)5, справа «Ноттебома» («The Nottebohm Case») 6, справа «Про норвезькі позики» («The Norwegian Loans Case») 7, справа «Про опіку над неповнолітніми» («The Guardianship»), консультативному висновку з питання про Західну Сахару («The Western Sahara Advisori Opinion») та ін.

У науці міжнародного права щодо розв'язання даного питання про застосування внутрішньодержавного законодавства в рішеннях міжнародних судових установ існують дві протилежні точки зору. Прихильники дуалістичної теорії співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права вважають, що міжнародні судові інституції не мають права застосовувати внутрішньодержавне право у своїх рішеннях, тому що національні правові акти, з погляду міжнародного права, є простими фактами, які не мають ніякого юридичного значення в міжнародному юридичному процесі. Представники моністичної теорії співвідношення цих систем права, навпаки, грунтуючись на системній єдності, дійшли висновку про те, що міжнародні суди не тільки мають право, а й у певних випадках зобов'язані вирішувати питання як міжнародного, так і внутрішньодержавного характеру із застосуванням внутрішньодержавного права.

Дослідження теорії і практики універсальних судових установ з цього питання дає підставу зробити висновок

1Permanent Court of International Justice. 1926. Ser. A. № 7.

2P.C.l.J. 1929. Ser. A. № 20/21.

3P.C.l.J. 1933. Ser. A/B. № 61.

4P.C.l.J. 1934. Ser. A/B. № 62; 1937. Ser. A/B. № 71.

5International Court of Justice. Reports of Judgments, Advisory Opinions and Orders. 1952. P. 93-171.

6l.C.J. Reports... 1955. P. 4-56.

7l.C.J. Reports... 1957. P. 9-100.

286

___________Національне законодавство і міжнародна судова практика

про те, що такі міжнародні судові органи не компетентні застосовувати національні правові норми як юридичні норми в міжнародному юридичному процесі. Внутрішньодержавне законодавство не може бути джерелом між- народно-правових норм, тому що в сфері дії міжнародного права внутрішньодержавне право не має суб'єкта права, на який могло б бути спрямовано його дію. В міжнародних відносинах відсутня також предметна сфера дії для національного права, позаяк вони регулюються прийнятими або визнаними міжнародно-правовими нормами. Проте такі норми можуть відсилати до елементів національного законодавства. Проте національно-правова норма не може розглядатися в міжнародному судовому процесі як «простий факт» на тій підставі, що внутрішньодержавна правова норма не має ніякого юридичного значення, тому що належить до іншого нормативного порядку. У межах міжнародної юрисдикції не можна розглядати національну норму як простий факт, бо в такому разі міжнародний суддя за своїм розсудом може відкинути її як неістотну з погляду міжнародного права.

Аналіз статутних настанов універсальних міжнародних судових установ, наприклад ст. 36 і 38 Постійної палати міжнародного правосудця і Міжнародного Суду ООН та інших міжнародно-правових актів, які регулюють їхню діяльність і визначають їхню компетенцію, стан теорії досліджуваного питання і вивчення практики дають підставу зробити висновок про те, що вони компетентні використовувати у своїх рішеннях положення конституційних та інших правових актів державної влади, як юридичні факти, за якими ці інституції мусять визнавати те саме юридичне значення, котре визнають за ними компетентні органи держав, які надали їх на розгляд. Практика таких міжнародних судів свідчить також про те, що міжнародним судам, які розглядають питання міжнародного права, часто доводиться вивчати національно-правові акти з метою визначення справжніх намірів сторін, або ж із метою дослідження внутрішньодержавного права для визначення його відповідності до міжнародного права. У зв'язку з цим національне законодавство може служити доказом поведінки держави, що діє відповідно до норм договірного або звичаєвого міжнародного права, або порушує його.

287

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Основний принцип, яким керуються такі міжнародні судові установи у вирішенні подібних суперечних питань, полягає в тому, що держава не може ухилятися від виконання добровільно узятих на себе міжнародних зобов'язань, посилаючись на настанови свого національного права. Обов'язок держав погоджувати своє національне законодавство з міжнародним правом випливає з основних принципів сучасного міжнародного права і закріплений у численних спеціальних двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових актах, розглянутих раніше.

Є узвичаєним, що міжнародні суди можуть розглядати питання, пов'язані з визначенням того, чи відповідають національні закони міжнародному праву і міжнародним зобов'язанням, які випливають із міжнародних договорів. Проте таке дослідження можливе лише в тому разі, коли сторони — учасниці спору звертаються з безпосереднім запитом або вимогою про подібне дослідження, або коли Міжнародний Суд дійде висновку, що причина порушення міжнародного права полягає в реалізації державою певних національних правових актів.

У розгляді проблеми аналізу норм внутрішньодержавного права з погляду їхньої відповідності міжнародному праву одним із найважливіших як у теоретичному, так і в практичному плані є питання про результат заяви Міжнародним Судом про невідповідність національного закону держави міжнародному праву, його міжнародноправовим зобов'язанням. Так, прихильники моністичної теорії примату міжнародного права (П. Гуген-хейм, К. Марек) впевнені, що міжнародне право і міжнародний суддя правочинні за наявності невідповідності оголосити національний закон неефективним або недійсним у міжнародному плані і як результат цього санкціонувати його анулювання у внутрішньодержавному праві.

Проте міжнародні суди компетентні виносити рішення лише в тій сфері і в тих межах, які для них чітко визначені їхніми статутами. На підставі цього можна стверджувати, що міжнародні суди не мають компетенції для заяви про недійсність або неефективність, а тим більше про анулювання національно-правових актів. Міжнародні суди не володіють також компетенцією проголошувати про неефективність внутрішньодержавних правових

________ Національне законодавство і міжнародна судова практика

актів у міжнародному плані, тому що вони не компетентні застосовувати і тлумачити національне право як таке.

Для визначення міжнародно-правових норм у вирішенні міжнародних спорів вони досліджують і тлумачать юридичні факти, як докази настанов національних законодавчих актів. Єдиним правомірним результатом заяви про невідповідність настанов внутрішньодержавних правових актів міжнародним правовим настановам може бути міжнародно-правова відповідальність держави за невиконання нею добровільно взятих на себе міжнародних зобов'язань, причиною чого було внутрішньодержавне законодавство.

Одним із найважливіших є також питання про те, в якому статусі досліджується внутрішньодержавне законодавство в міжнародному судовому процесі. Міжнародні судові органи компетентні досліджувати національні правові настанови під час розгляду конкретних справ з урахуванням певних обставин лише як попереднє та/або допоміжне питання і ніколи — як основне питання міжнародного спору. Таке положення знаходить своє підтвердження в тлумаченні ст. 2 п. 7 Статуту ООН, настанов статей II розділу Статуту Міжнародного Суду ООН і настанов статей 48—51, які регламентують питання судочинства Суду.

У розгляді такого питання необхідно звернути увагу на принцип, закріплений у міжнародній судовій практиці, відповідно до якого в тому разі, коли міжнародне право дозволяє дати задовільну відповідь на спірне питання, що постало перед Міжнародним Судом без дослідження національного права як попереднього або допоміжного, Міжнародний Суд мусить утриматися від подібного дослідження. Такий процесуальний принцип неодноразово застосовувався універсальними міжнародними судами, наприклад у справі «Про завод м. Хорз-жув», справі «Про власність університету Петер Пазма-ни», справі судна «Лотос», справі «Про юрисдикцію судів м. Данцига» та ін.

Поширеним у міжнародній правовій науці є положення про те, що національне право в міжнародному юридичному процесі розглядається міжнародними судовими інституціями як простий факт, тобто простий до-

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

каз. Така концепція про неюридичне значення національного права в міжнародному судовому процесі відображає позицію дуалістичної доктрини, відповідно до якої Міжнародний Суд, з погляду міжнародного права, у своїй діяльності не визнає юридичного характеру національних нормативних актів. Ця концепція «внутрішньодержавного права як простого факту» в міжнародному судовому процесі з моменту її проголошення Палатою в 1926 р. у справі «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Силезії» є об'єктом постійної критики з боку представників моністичної доктрини примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що розглядають норми національного права в межах міжнародної юрисдикції як елементи простого доказу та як чинні юридичні норми.

Проте, наприклад, на підставі аналізу статей 36 п. 2с, 48, 49, 50 Статуту Міжнародного Суду ООН можна зробити висновок про те, що міжнародні судові установи використовують у міжнародному судочинстві національні правові акти, котрі безпосередньо стосуються виконання міжнародних зобов'язань держави як юридичні факти, що є допоміжними засобами доказів у вирішенні певної справи.

Міжнародні суди мають визнавати за внутрішньодержавним законодавством, тобто конституційними та іншими правовими актами державної влади, наведеними в міжнародному судовому процесі як юридичні факти, юридичне значення, спроможне спричинити встановлення, зміну і припинення певних міжнародних правовідносин, засноване, проте, виключно на застосуванні ними норм міжнародного права. Необхідно також зазначити, що судді Міжнародного Суду не тлумачать національні законодавчі акти як такі, тому що вони не мають на те компетенції. Але при розгляді певних настанов національного законодавства як юридичних фактів вони можуть у разі необхідності досліджувати їхній реальний зміст з метою з'ясування фактичних обставин справи і винесення щодо неї правильного рішення на підставі міжнародного права.

Особливу специфіку має процес застосування національного законодавства в регіональних міжнародних судових установах, таких, наприклад, як Європейський Суд

290

________ Національне законодавство і міжнародна судова практика ________

з прав людини, що володіє, по суті, наднаціональним механізмом дії. Це питання буде розглянуте далі.

РЕКОМЕНДОВАНА ,,„» ЛІТЕРАТУРА та

Бміщенко И. П.

Соотношение международного и национального права. М., 1960.

Броунли Я.

Соотношение внутригосударственного и международного права // Международное право: В 2 т. М., 1977. Т. 1. Гл. II.

Буткевич В. Г. Советское право и международный договор. К., 1977.

Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. К., 1980.

Денисов В. Н.

Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України // Суверенітет України і міжнародне право

/ За ред. В. Н. Денисова, В. І. Євінтова. К., 1995.

Игнатенко Г. В.

Взаимодействие внутригосударственного и международного права. Свердловск, 1981.

Конституции буржуазных государств. М., 1982. С. 354. Конституції нових держав Європи та Азії. К., 1996. С. 179; 189.

Лукашук И. И.

Международное и национальное право // Международное право. Общая часть. М., 1999. Гл. IX.

Мережко О. О., Неліп М. I.

Становлення правової системи України в контексті сучасного міжнародного права. К., 1998.

Миронов Н. В.

Соотношение международного договора и внутригосударственного закона// Сов. ежегодник междунар. права. 1963. М., 1965.

Мюмерсон Р. А. Соотношение международного и национального права. М., 1982.

Тихомиров Ю. А.

Международное и внутреннее право: динамика соотношения // Правоведение. 1995. № 3.

Україна в міжнародно-правових відносинах. К., 1996.

291

Г л а в а VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Усенко Е. Т. Теоретические проблемы соотношения международного и внутригосударственного права// Сов. ежегодник междунар. права.

1977.

М., 1979.

Черниченко С. В.

Соотношение международного и внутригосударственного права // Теория международного права: В 2 т. М., 1999. Т. 1. Гл. 2.

Green M. International Law. London, 1987. P. 1 — 12.

Malcolm N. Shaw International Law. Cambridge, 1997. P. 99-136.

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Поняття суб'єкта міжнародного права

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

билися спроби розширити понятійний апарат щодо кола осіб, відносини між якими регулюються міжнародним правом. Поряд із «суб'єктом міжнародного права» пропонувалося розрізняти «дестинатор міжнародного права», «учасник розвитку міжнародного права», «суб'єкт квазіміжнародного права», «сторона міжнародно-правових відносин» та ін.

Проте більшість учених і практиків таких новацій не визнали, мотивуючи своє негативне ставлення до них, як правило, тим, що правові категорії і поняття відображають суспільні закономірності крізь призму юридичних норм і не можуть довільно, суб'єктивно розширюватися.

Отже, на сьогодні є сталим лише поняття «суб'єкт міжнародного права» з різним тлумаченням його сутності. Досить характерним є вживання поняття «суб'єкт міжнародного права» без акцентування уваги на його сутності і межах.

Майже загальновизнаним у науці міжнародного права є виокремлення центральним елементом основної вимоги для суб'єкта, що стосується відповідних прав та обо- в'язків. На жаль, на цьому спільність у поглядах на су- б'єкт міжнародного права завершується.

Далі фахівці міжнародного права йдуть різними шляхами до розкриття природи, сутності суб'єкта міжнародного права. Одні вважають, що це всі учасники міжнародних правовідносин, другі — що це лише творці міжнародних прав та обов'язків, треті — що ними можуть бути носії відповідних прав та обов'язків. Ті, хто займає більш жорстку позицію щодо спроможності бути суб'єктом міжнародного права (як правило, це більшість учених колишніх країн соціалістичної співдружності та окремі прихильники позитивістської і нормативістської теорій міжнародного права на Заході), вимагають визнання за такими суб'єктами спроможності бути як творцями, так і носіями прав та обов'язків. Ще жорсткішою є вимога до су- б'єкта міжнародного права бути таким самостійним утворенням, яке завдяки своїм можливостям та юридичним властивостям здатне володіти правами і виконувати обо- в'язки за міжнародним правом, брати участь у створенні й реалізації його норм (1. І. Лукашук). Серед прихильників цієї думки обстоювалися (Г. І. Курдюков, М. А. Нудель, Д. І. Фельдман) і більш категоричні твердження про те,

294

Поняття суб'єкта міжнародного права

що суб'єктом міжнародного права може бути лише той учасник міжнародних відносин, який має право укладати міжнародні договори. Майже співзвучною з цим твердженням є думка тих учених (С. В. Черниченко), які вважають, що суб'єктами міжнародного права можуть бути тільки учасники міждержавних відносин. При цьому наголошується, шо такий учасник міждержавних відносин повинен бути носієм міжнародних прав та (або) обов'язків, які виникають в осіб у загальному сенсі в результаті поширення на них дії певної норми міжнародного права або індивідуальних розпоряджень, зобов'язань, дозволів і заборон, передбачених міжнародно-правовими актами.

Такі особи мають підкорятися безпосередній дії норм міжнародного права або розпорядженням, зобов'язанням, дозволам і заборонам, які випливають з міжнародно-пра- вових актів; їхня поведінка безпосередньо регулюється міжнародно-правовими нормами або індивідуальними міжнародно-правовими настановленнями (міжнародним правом); вони вступають або можуть вступати в міжнародні правовідносини в межах суб'єктивних прав та обо- в'язків, що виникають як результат безпосередньої дії на них міжнародного права. Вказані визначення суб'єкта міжнародного права є не його різними ознаками, а лише різними сторонами його однієї властивості. Існування однієї з указаних сторін передбачає наявність й інших.

Тривалий час у радянській науці міжнародного права (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаєва, Р. Л. Бобров, М. М. Аваков та ін.) переважала думка про те, що суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами та обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть у разі необхідності міжнародно-правову відповідальність. Тут новим елементом міжнародної правосу- б'єктності особи виступає здатність нести міжнародноправову відповідальність. Прихильників такого розуміння «суб'єкта міжнародного права» можна знайти в більшості колишніх країн соціалістичної системи. А джерело цієї концепції запозичене з внутрішньодержавного тлумачення сутності суб'єкта права, розробленого свого часу А. Я. Вишинським. Саме він наголошував на здатності нести відповідальність як центрального елемента суб'єкта права.

295

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

Вітчизняна наука міжнародного права в дослідженні суб'єктів права пройшла шлях від визнання держави єдиним суб'єктом міжнародного права через концепцію «держава — типовий суб'єкт права» до визнання певного кола, видів суб'єктів.

Визнання держави як єдиного суб'єкта міжнародного права (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Короста-ренко, А. Клафковський, В. В. Євгеньєв, В. М. Шурша-лов та ін.) базувалося на твердженні, що основна ознака правосуб'єктності — наявність суверенітету. Необхідним атрибутом суб'єкта міжнародного права, вважали вони, є верховна влада, яка представляє його на міжнародній арені і здатна брати участь у правотворчості, брати зобов'язання, виконувати їх і домагатися дотримання іншими суб'єктами норм права. Таку владу мають тільки держави, їх доповнювали нації, які борються за свою незалежність. Останнє не вважалося віддаленням від концепції «держава

— єдиний суб'єкт міжнародного права», бо ж за нацією, що бореться за свою незалежність, визнавався статус держави, яка перебуває в процесі становлення.

Суб'єкт міжнародного права, на думку прихильників «концепції єдиного суб'єкта», повинен володіти волею не тільки розумною, а й суверенною. Всі суб'єкти міжнародного права суверенні.

Прихильники концепції «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» дещо розширювали коло суб'єктів, але визнавали останнє слово у наданні комусь іншому статусу суб'єкта міжнародного права за державами. До них належали, як правило, фахівці міжнародного права, які визнавали міжнародну правосуб'єктність за нацією, народом, що борються за свою незалежність. Але не тому, що вони є державою в процесі становлення, а як окремі учасники міжнародних відносин, що вимагають визнання своєї правосуб'єктності. Основою їх правосуб'єктності є право на самовизначення.

Прихильники цієї концепції (Г. П. Задорожний, І. П. Бліщенко, А. Баумгартен, В. М. Дурденевський, Ф. І. Кожевніков) іноді вдавалися до іншого категоричного твердження: суб'єктом міжнародного права може бути тільки народ, який виступає в міжнародних відносинах через свою державу та свій уряд.

296

Поняття суб'єкта міжнародного права

Термін «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» вживали часто автори, які, крім «типового» суб'єкта, визнавали міжнародну правосуб'єктність за міжнародними організаціями (Г. І. Морозов, М. О. Ушаков, Е. А. Шибаєва, І. І. Лукашук та ін.). «Нетиповість» правосуб'єктності міждержавних організацій виводилася з того, що їхні правосуб'єктні повноваження розробляються державами. Держави у статутах міжнародних організацій визначають межі такої правосуб'єктності.

Визнання певного кола, видів, точніше «системи су- б'єктів міжнародного права», характерне для ряду досліджень останньої чверті XX ст. Щоправда, термін «система суб'єктів міжнародного права» тут можна вживати досить умовно, бо критерії побудови, як і самі «системи», досить різноманітні і часто залежать від суб'єктивних уподобань їхніх авторів. Але, як правило, кількість суб'єктів міжнародного права не виходить за межу тріади, як-от: «держава

— нація — народ», «держава — народ — міжнародна організація», «держава — нація — міжнародна організація», «держава — фізична особа — юридична особа», «держава — міжнародна організація — транснаціональна компанія».

В межах зазначених суб'єктів міжнародних відносин будуються й інші схеми (більші або менші за кількістю учасників) реальних чи ймовірних або пропонованих як суб'єкти міжнародного права, наприклад: «держава — міжнародна організація — фізична особа — транснаціональна компанія», «держава — народ — фізична особа — юридична особа», «держава — фізична особа», «фізична особа — міжнародна організація» тощо.

Такий дещо спрощений підхід до визначення суб'єкта міжнародного права характерний для деяких як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Різниця, можливо, полягає лише в тому, що у вітчизняній науці міжнародного права не було жодного вченого чи практика, хто не визнавав би за державою статусу суб'єкта міжнародного права. Десятки зарубіжних науковців погоджуються з твердженням англійського вченого Дж. Брайєрлі, що «держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права».

У той же час у вітчизняній науці міжнародного права не було жодного фахівця, який визнавав би міжна-

297

Г л а в а VIII Суб'єкти міжнародного права

родну правосуб'єктність за фізичною особою. Лише в останні роки існування Радянського Союзу, коли було покінчено з командно-адміністративною системою управління наукою, з'явилися перші публікації, автори яких (Н. В. Захарова, Р. А. Мюллерсон, В. С Верещетін та ін.) обґрунтовують тезу: «індивід — суб'єкт міжнародного права».

У зарубіжній науці міжнародного права десятки вчених, цілі наукові школи підтримували відомого французького вченого Ж. Сселя, який ще в 1932 р. заявив, шо лише індивід може бути суб'єктом міжнародного публічного права. Очевидно, що такі позиції радянських і зарубіжних учених, які принципово не збігалися, не були результатом серйозних досліджень, а тільки свідчили про певні ідеологічні вимоги, які ставилися перед науковцями і яких вони були змушені дотримуватися.

Зняття ідеологічних вимог, крім багатьох позитивних результатів, мало один, але досить суттєвий негативний. Воно дало змогу декому з дослідників довільно трактувати питання теорії міжнародного права. Не обминула ця псевдодемократична хвиля й питання суб'єктів міжнародного права. Як результат, сьогодні в міжнародно-правових публікаціях суб'єктами міжнародного права вважають усе, до чого можна застосувати слова «особа», «учасник», «об'єднання», «організація» тощо.

Тенденція «несерйозного ставлення до суб'єктів міжнародного права» мала наслідком повернення до вимоги «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права». Прихильники оновленої теорії «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права» так обґрунтовують свою позицію: не можна погодитися з тим, що кожна історична епоха виробляє своє поняття суб'єкта міжнародного права. З часу появи цього поняття воно не зазнало кардинальних змін у формально-юридичному плані; розглядаючи суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі змінами історичних епох, необхідно обстоювати позиції сьогоднішнього дня. А це означає, що суб'єктами міжнародного права можуть визнаватися тільки учасники міждержавних відносин, тільки держави.

Таким чином, як довільне тлумачення поняття «суб'єкт міжнародного права», так і його «жорстке» етатичне розуміння може зашкодити як виробленню правильного

298

____ І____

Поняття суб'єкта міжнародного права

підходу до цього міжнародно-правового явища, так і з я- суванню його сутності, природи, історії становлення та розвитку.

Історія становлення та розвитку суб'єктів міжнародного права досить багата й різноманітна. В минулому такими суб'єктами виступали міста-держави, ліги (об'єднання містдержав), храми, царі та ін. — в рабовласницькому суспільстві; держави-суверени, римська католицька церква, рицарські ордени (тевтонський орден, орден тампліє-рів- храмовників, мальтійський орден), торговельні спілки міст, торговельні компанії (наприклад, Ост-Індська), окремі графства, князівства, вільні міста (Венеція, Новгород, Гамбург, Краків) та ін. — у феодальний період; держави, домініони, Британська співдружність націй, реальні унії, конфедерації та члени конфедерацій, союзи держав (федерації) і союзні республіки, Ватикан, французький союз, вільні міста Данциг, Трієст, самостійна політична одиниця Західний Берлін, міждержавні організації тощо — в ХІХ-ХХ ст.

Було б помилкою ігнорувати цю багату історію виникнення, розвитку, функціонування та припинення дії (для багатьох суб'єктів) основних учасників міжнародноправових відносин. Вони не лише виконували функції, як суб'єкти міжнародного права у свою історичну епоху, а й нагромаджували і передавали досвід цієї діяльності наступним учасникам інституту міжнародної правосу- б'єктності. 1 коли сьогодні йдеться як про суб'єктів про тих, хто володіє тільки міжнародними правами та обов'язками, то стає зрозумілим, що висновок зроблено тільки на узагальненні міжнародно-правової' діяльності держави. Якщо ж узяти до уваги діяльність інших суб'єктів, які історично функціонували в міжнародному праві, то стає очевидним, що з «поля» міжнародної правосуб'єкт-ності виводяться такі важливі для суб'єкта властивості, як законні інтереси, правовий статус тощо. Отже, в цілому розуміння суб'єкта міжнародного права стає неповним, однобічним. Уникнути цієї похибки можна шляхом з'ясування основних рис та особливостей міжнародної правосуб'єктності.

299