55. Призначення, роль та структура фінансового механізму

За найзагальнішим визначенням фінансовий механізм може бути охарактеризований як комплекс спеціально розроблених і законодавчо закріплених в державі форм і методів створення й використання фінансових ресурсів для забезпечення економічного розвитку та соціальних потреб громадян. Фінансовий механізм це, по суті, методичні, організаційні й правові положення та заходи, які визначають функціонування фінансів в економіці держави, їхнє практичне використання для досягнення визначених відповідними програмами цілей і завдань. Фінансовий механізм є складовою частиною господарського механізму в державі, проте це специфічна складова, яка значною мірою визначає характер не лише господарського механізму зокрема, а й економічної системи в цілому. Специфічність його полягає в тому, що за допомогою фінансів визначається кінцевий результат усієї господарської діяльності в державі. Формування й використання фондів фінансових ресурсів для задоволення загальнодержавних потреб, а також потреб підприємницьких структур і населення здійснюється на основі відповідних нормативних актів, які слугували б основою для розробки методичних положень. Методичні положення визначають техніку мобілізації й використання цих ресурсів, обов'язки суб'єктів, що беруть участь у цих процесах тощо. Призначення фінансового механізму зводиться до двох основних функцій — фінансового забезпечення й фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Слід зауважити, що вказані функції є повною теоретичною абстракцією. За наявного досвіду фінансове забезпечення одночасно виконує функцію регулювання так само, як регулювання може здійснювати функцію фінансового забезпечення. Кількісна та якісна характеристики фінансового механізму визначаються тим, яка величина фінансових ресурсів зосереджується й витрачається на відповідних рівнях господарського управління та якою є технологія їх зосередження й витрачання. Тут дуже важливо правильно вибрати саму техніку цих процесів, тобто суб'єкт і об'єкт зосередження і витрачання фінансових ресурсів, показники, ставки, норми, строки, санкції, пільги, тобто увесь інструментарій здійснення руху фондів грошових засобів.

Так, фінансове забезпечення здійснюється шляхом використання методів бюджетного фінансування, самофінансування, кредитування тощо. Кожний із цих методів має свою особливість практичного застосування. При бюджетному фінансуванні враховуються умови визначення обсягів фінансування, періодичність передачі коштів, норми певних видів витрат тощо. При кредитуванні визначаються умови надання кредитів, гарантії і терміни їх повернення, окупність і ефективність кредитів. При самофінансуванні проводяться розрахунки доцільності й ефективності витрачання власних коштів, форми їх мобілізації тощо

56. Принципи оподаткування та їх еволюція

Принципи оподаткування — це універсальні категорії, дія яких проявляється в усіх інститутах податкового права: в системіподатків і зборів, їх встановленні і введенні, виконанні податкового зобов'язання, правовому статусі учасників податкових правовідносин, механізмі податкового контролю і відповідальності, оскарженні. В цьому полягає базовий характер будь-якого принципу – закласти правовий «фундамент» відокремленої групи норм, не зливаючись з ними по змісту.

Проблемами оподаткування займалися економісти, філософи та державні діячі різних епох. Фома Аквінський (1226–1274) визначив податки, як дозволену форму грабунку. Монтеск’є (1689–1755) вважав, що ніщо не потребує стільки мудрості і розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, котру їм залишають. А один з основоположників теорії оподаткування Адам Сміт (1723–1790) говорив про те,що податки для тих, хто їх сплачує, — ознака не рабства, а свободи. У XVI ст. виходить праця Ж. Бодена «Фінанси — нерви держави», в якій визначаються головні джерела доходів держави, такі як мито та домени (державне майно, що приносить доход, зокрема земля, ліси, право на володіння приватною власністю, капітал, що належить уряду). Боден важав, що надмірне використання податків призводить до народних обурень, тому їх необхідно застосовувати лише в надзвичайних ситуаціях.У XVII ст. англійські філософи-економісти Гоббс та Локк досліджують окремі аспекти оподаткування. Перший наголошує на виключному праві королівської влади обкладати податками населення, проте радить зберігати помірність та рівномірність в їх розподілі, віддаючи перевагу непрямим податкам. Другий, навпаки, обґрунтовує доцільність прямого оподаткування.У XVII ст. німецький камераліст (камералізм — напрямок меркантилізму, який вивчає державне господарство) Л. фон Секендорф (1626–1692) вперше висловив ідею про зв’язок народного господарства, добробуту та податкоспроможності населення. Засновником фінансової науки взагалі та теорії оподаткування зокрема справедливо вважають Адама Сміта, найбільшим досягненням якого можна вважати визначення чотирьох принципів оподаткування, які й на сьогодні є класичними. Формулюючи принципи справедливого оподаткування, учений переконує, що всі вони спрямовані на створення для господарюючих суб’єктів максимально ефективних, незважаючи на стягнення у них частки доходів, умов функціонування самостійних структурних одиниць складної соціально-економічної системи. З початку ХХ ст. утверджується думка, висловлена А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною. Новим ідеалом оподаткування стало прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл та до зменшення прірви між багатими і незаможними.У XIX ст. і особливо на початку XX-го з’являється значна кількість нових напрямів дослідження податків, зокрема маржиналізм. Його представник Б. Кларк, який обґрунтовано доводив необхідність розподілу ВВП між факторами виробництва. Ці методологічні і теоретичні постулати в подальшому запозичуються фінансовою наукою для дослідження питань оподаткування. Власне кажучи, маржиналізм став основою для обґрунтування прогресивності оподаткування. Кнута Вікселя, який вперше застосував і науково обґрунтував роль податків у підвищенні суспільного добробуту. Він розглядав податки не ізольовано, а в тісному взаємозв’язку з державними втратами. Його заслугою є те, що він заклав основи справедливого оподаткування. Основним принципом справедливого оподаткування К. Віксель вважав корисність податків і досягнення еквівалентності між сумою вилучених податків і одержаними від держави послугами. Він перший запропонував ідею розширення державного сектора, вважаючи, що він також має забезпечити надання послуг особам, які не можуть їх сплатити зі свого доходу. Найбільш відомим послідовником Вікселя є Е. Ліндаль, який у своїх працях найбільшу увагу приділяв теорії рівноваги. Неокласична доктрина з її маржиналістськими ідеями була визнана неспроможною, тому на зміну їй прийшло кейнсіанство.У середині XX ст. панівне становище в науці про оподаткування займає доктрина Дж. Кейнса, який досить аргументовано довів неспроможність ринкової економіки досягти рівноваги в умовах кризи, а виправити становище можливо тільки за допомогою державного втручання в економіку. Він вважав, що саме держава може сприяти досягненню рівноваги між платоспроможним попитом і обсягами виробництва за допомоги державних видатків, позикового проценту і податків. Він також був прихильником прогресивності в оподаткуванні. Одним із важливих принципів його теорії є те, що економічне зростання залежить від достатніх заощаджень тільки за умови повної зайнятості!!!Якщо цієї головної умови немає, то великі заощадження заважають зростанню. Звідси висновок: зайві заощадження необхідно вилучити за допомогою податків. Основним способом втручання держави в економіку Дж. Кейнс вважав бюджетну політику, в тому числі податкову політику. Податки розглядалися ним як «вбудовані механізми гнучкості». Характерним для сьогодення є висновок Дж. Кейнса про те, що зростаючі податки за умовою повної зайнятості відіграють позитивну роль. Зниження податків і зниження обсягів бюджету, яке їх супроводжує, може спричинити економічну нестійкість у державі. М. Фрідман. -втручання держави в економіку має бути обмежене грошовою сферою. На його думку, необхідно проводити таку грошово-кредитну політику, яка б забезпечувала умови для підприємницької активності. Для цього необхідно грошову масу в обігу збільшувати не більше ніж на 3–5%. Цей напрям в економічній теорії одержав назву «монетаризму». Американські економісти М. Уейденбаум, А. Берне, Г. Стайн, У. Фелнер, А. Лаффер та інші, обґрунтовуючи обмеження державного втручання, зажадали зменшити державні видатки. У Великій Британії економісти К. Джозеф, Дж. Хау, А. Селдон доводять необхідність скоротити «державний тягар», покладений на приватну власність, піднести значення ринку і приватної ініціативи. В цілому більшість теоретичних висновків з питань оподаткування зводяться до необхідності поєднання бюджетної, податкової та грошово-кредитної політики. Основна увага зосереджується на аналізі впливу фінансових, у тому числі, податкових, інструментів на рух усіх частин ВВП як на макро-, так і мікрорівнях. У повоєнні роки проблема економічної динаміки висунулась на передній план. Послідовники Дж. Кейнса Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р. Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та інші доводили необхідність систематичного впливу держави на економічне зростання. Податки розглядались як головний регулятор накопичення, «вбудований механізм гнучкості», який має забезпечити підйом економіки. Серед «вбудованих стабілізаторів» пропонувалися, як уже згадувалося, автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні витрати) і керовані (різноманітні податкові та інші фінансові заходи). Балансуючи цими стабілізаторами, на їхню думку, можна забезпечити господарське зростання. Сутність такої антикризової політики полягала у тому, що держава пристосує оподаткування та інші фінансові важелі до економічного циклу. При пожвавленні й підйомі виробництва можна посилювати оподаткування, штучно стримуючи попит, і зменшувати державні витрати, створюючи спеціальний резерв держави, а з наближенням кризи — збільшувати обсяг попиту шляхом скорочення податків і зростання державних витрат. Для зниження темпів інфляції рекомендувалось підвищувати податки, які б скорочували доходи.У 60–70-ті роки XX ст. велика група економістів (П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих методів державного регулювання через оподаткування, намагалися синтезувати теорії різних напрямів. Їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституціоналізм), спираючись на так звану змішану економіку, робить акцент на розподілі національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому повинна сприяти, зокрема, політика державних витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій.У концепціях інституціоналістів простежується характерне для сучасних соціальних теорій прагнення описати реальні процеси. Вони виходять з швидко зростаючого промислового виробництва, що базується на великих корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, немину-чому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомірній організації виробництва. на думку Дж. Гелбрейта, слід більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Його економічна теорія найбільш реалістично відображає сучасний стан та проблеми економіки і передбачає дієві заходи для її оздоровлення.