55.Аспекти вивчення звукової будови мови.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря). Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом). Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки: [ ].

Біологічний аспект дослідження звукової будови мови. Утворення звука забезпечує артикуляція, тобто робота апарату мовлення. Вона полягає у підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи.

В артикуляції звука розрізняють три фази:

1) приступ, або екскурсія: полягає в підготовленні апарату мовлення до творення звука;

2) витримка, або експозиція: вимова звука і збереження потрібного для його творення положення органів мовлення;

3) відступ, або рекурсія: закінчення творення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переходять у стан спокою.

Ці фази артикуляції чітко виявляються, коли звуки вимовляють окремо, тобто в неприродних умовах, наприклад при вивченні фонетики. У процесі мовлення (в реальних умовах) представлені не окремі звуки, а звуковий потік, де найменшою вимовлюваною одиницею є не звук, а склад. Оскільки під час говоріння звуки вимовляють один за одним досить швидко, то екскурсія наступного звука накладається на рекурсію, іноді навіть на витримку попереднього.

Звуки зливаються у звуковий ланцюжок, окремі компоненти якого мають достатню артикуляційну ок-ресленість, щоб виразити відповідні фонеми, але частину своїх артикуляційних ознак, наявних при окремій вимові звука, втрачають. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база — зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію.

56. Орфографія та її принципи.Орфографія (грец.orthos-правильний, grapho-пишу) – система правил відтворення звукового мовлення на письмі;розділ мовознавства ,який розробляє і досліджує систему правил написання. Орфографія ,або правопис, ґрунтується на певних принципах – закономірностях,які обумовлюють розроблення правил написання. Основні принципи(за Карпенком) : 1)фонетичний – полягає в точному записі звучання мови ( переважає в білоруській мові , написання префіксів з,с в укр. мові);2)морфологічний – однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах( префікс роз в укр. мові , переважає в рос мові ).М. Панов називає цей принцип фонематичним , проте Ленінградська школа відкидає таку назву морф принципу,називаючи фонематичним фонетичний принци, в укр. мові однаково розвинутий і морфол і фонет принципи; 3)історичний (традиційний) – зумовлений давнім написанням слова чи звичкою(багато в франц мові, провідний в анг мові, написання флексій –его,-ого в рос мові); 4) диференційний( смисловий , символічний, ідеографічний , семантично-диференційний) передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання, реалізується у перетворенні омонімів чи омоформ на омофони ,що дає змогу диференціювати значення слів за їх графічною формою ( зниклі орфограми та написання великої літери) ;деякі мовознавці виокремлюють ще грамематичний (Ю.Маслов), або принцип граматично-графічних аналогій(В.Іванова) виділяють для написання ь в рос мові після шиплячих, але більшість мовознавців не погоджуються з його виділенням, приєднуючи до інших.