1.Фонема та її функції Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Зазвичай виділяють:

-конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

-ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

-дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони). Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

2. Мовознавство загальне і часткове, теоретичне і прикладне

Мовознавство – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу.

Мовознавство поділяється на конкретне (часткове) і на загальне. Загальне в свою чергу поділяється ще на два підвиди – власне загальне і теоретичне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика), або групи споріднених мов (славіністика, германістика) Може бути синхронічним і діахронічним.

Загальне – вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, структуру, закономірності функціонування всіх мов світу. Установлює загальні закони будови, розвитку мов на базі вивчення окремих мов. Вивчає та формулює мовні універсалії (в усіх мовах є голосні і приголосні, в усіх мовах є власні назви і т.д.)

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв’язок : усе нове відкрите при вивчені окремих мов з часом входить до теорії загального мовознавства і навпаки.

Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову і організацію, функціонування, розвиток. Вивчає мову як явище

Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного використання мови. (Розробка методики вивчення нової мови) (застосування мовознавчої теорії на практиці)

3.Структура мовознавчої науки.Структура-спосіб організації системи, її внурішня будова.

Мовознавча наука складається з багатьох дисциплін, які можна поділити на 4 групи:

-дисципліни, які досліджують внутрішню будову мови(фонетика, морфологія, синтаксис);

-дисципліни, які вивчають історію розвитку структурних рівнів мови(історична фонетика, граматика, морфологія, синтаксис);

Це називається інтралінгвістикою(всередині мови)

-дисципліни, які досліджують звязок мови з позамовними явищами(соціолінгвстика, психолінгвістика(мова і мислення), лінгвістична географія);

-прикладні дисципліни(інженерна лінгвістика, історія письма, дешифрування).

Це називається екстралінгвістикою(зовнішня лінгвістика).

Існує мовознавство:

-загальне-вивчає мову взагалі, описує властивості мови, як феномену людського спілкування, описує мовні універсалії;

-часткове(спеціальне, конкретне)-вивчає конкретну мову або групу споріднених мов

Деякі вчені пропонують розбити коло питань, що вивчають у курсі загального мовознавства, на дві групи, розподіливши їх між власне загальним (у вужчому значенні) і теоретичним мовознавством. У такому разі загальне мовознавство — лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо). На відміну від власне загального мовознавства до теоретичного мовознавства можуть бути віднесені лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Цю науку можна назвати наукою про мову взагалі, наукою про природу й сутність мови.

Між конкретним(частковим) і загальним мовознавством існує тісний зв'язок: усе нове,

відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використовується у практиці дослідження конкретних мов.

Існують й інші детальніші класифікації мовознавчих дисциплін. Так, зокрема, в конкретному (частковому) мовознавстві виділяють синхронічне(мовне явище досліджується на певному сталому етапі) і діахронічне(дослідження мови або явища розвитку).В межах діахронічного мовознавства виділяється порівняльно-історичне мовознавство(досліджується багато мов з метою встановлення їх спорідненості).

У межах загального виділяють зіставне і типологічне мовознавство(здійснюються в синхронічному аспекті). Типологічне-досліджує багато мов, незалежно від їх спорідненості, з метою встановлення загальних, типологічних рис, їх фонетичної, морфологічної або синтаксичної будови. Зіставне досліджує, як правило, дві мови з метою виявлення спільних та відмінних рис на всіх рівнях мовної структури.

Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство(опрацьовує методи розв'язання практичних завдань, пов'язаних із використан­ням мови).