4. Диспансеризація, реабілітація та санаторно-курортний відбір, який проводить сімейний лікар

4.1. Загальні питання диспансеризації

Основною передумовою для розробки питань диспансеризації населення є незадовільний стан здоров’я громадян України. Проявами цієї ситуації є низький рівень очікуваної тривалості життя населення України — 68,2 року (розрив із середньоєвропейськими показниками становить понад 6, а з показниками країн Європейського Союзу — понад 10 років); високі показники загальної смертності (16,3 на 1000 населення), які вдвічі перевищують такі у країнах Європейського Союзу, а показники смертності населення працездатного віку — в 2–4 рази; різке вираження феномена чоловічої «надсмертності» (коли смертність чоловіків у середній віковій категорії (25–44 роки) майже в 4 рази перевищує смертність жінок аналогічного віку); один із найвищих в Європейському регіоні рівень природного спаду населення (– 4,2 на 1000 населення), що веде до депопуляції швидкими темпами; стрімке старіння населення, яскраво регресивний характер відтворення, коли частка населення старших вікових груп значно перевищує частку населення віком молодше 15 років); високий рівень загальної захворюваності населення на тлі значного поширення факторів ризику захворювань.

Диспансеризація — метод медичного обслуговування населення, який передбачає активне виявлення захворювань на ранніх стадіях, нагляд певних груп хворих з метою забезпечення їх життєдіяльності та працездатності, проведення оздоровчих заходів, обов’язкові медичні огляди деяких категорій населення.

Проведення диспансеризації населення до цього часу було регламентоване низкою нормативно-правових актів. У свою чергу наказ Міністерства охорони здоров’я України від 28.08.2010 р. № 728 «Про диспансеризацію населення» (Додаток 4.1, 4.2) як більш ґрунтовний документ став логічним продовженням цих актів.

Диспансеризація населення включає:

• медичний огляд населення з проведенням визначеного обсягу лабораторних та інструментальних обстежень;

• додаткове обстеження осіб, які цього потребують;

• виявлення осіб із факторами ризику, що спричиняють виникнення та розвиток захворювань;

• своєчасне виявлення захворювань;

• розробку та проведення комплексу необхідних медичних та соціальних заходів, динамічного спостереження стану здоров’я населення.

Відповідальність за проведення диспансеризації в першу чергу покладається на дільничного лікаря (лікаря загальної практики – сімейної медицини) та громадянина України.

Диспансерний нагляд за здоровими особами і хворими проводять лікарі різного фаху. Фельдшер і акушерка — незамінні помічники лікаря в проведенні диспансеризації.

Виявлених хворих беруть під активний нагляд, складають план заходів щодо їхнього оздоровлення. Звичайно, не саме по собі прийняття хворого на облік, а повне й своєчасне проведення оздоровчих заходів зумовлює ефективність диспансерного нагляду.

Нині до першочергових належать медогляди з метою виявлення хворих на туберкульоз, злоякісні новоутворення, шкірні й венеричні хвороби, зоб, цукровий діабет, а також на хронічний алкоголізм, глаукому та деякі інші недуги.

Диспансеризація не є обов’язковою. Примушувати громадян до проходження диспансеризації ніхто не збирається. Громадяни України повинні бути самі зацікавлені у проходженні диспансеризації, у тому числі знайти час для цього.

Щодо даних про стан здоров’я людей, які пройшли диспансеризацію, то вони становитимуть конфіденційну інформацію про особу, яка охороняється законом. У разі якщо згодом в Україні буде запроваджено систему загальнообов’язкового державного медичного страхування, дані, отримані в ході диспансеризації, можуть бути використаними для персоніфікації запланованих видатків для медичного обслуговування людини, і жодного порушення права на приватність у цьому.

Персональна відповідальність за проведення диспансеризації покладається на керівників органів та закладів охорони здоров’я.

Організаційний супровід та облік диспансеризації здійснюють органи або заклади охорони здоров’я, які визначені відповідальними за стан надання медичної допомоги населенню на відповідній адміністративній території.

За результатами диспансеризації та додаткового обстеження та консультацій визначають такі контингенти:

1) здорові (Д I) – особи, які не пред’являють жодних скарг, в анамнезі та огляді яких не виявлено хронічних захворювань або порушень функції окремих органів та тканин. Серед них виділяють категорію осіб з «граничними станами», які потребують спостереження (виявлені незначні відхилення від визначених меж норми у величинах артеріального тиску та інших фізіологічних характеристик, які не впливають на функціональну діяльність організму);

2) практично здорові (Д II) – особи, які мають в анамнезі гостре або хронічне захворювання, але не мають загострень протягом декілька років;

3) хворі, які потребують лікування (Д III), – особи з компенсованим перебігом захворювання, рідкими загостреннями, нетривалою втратою працездатності;

4) особи з субкомпенсованим перебігом захворювання, частою та тривалою втратою працездатності;

5) особи з декомпенсованим перебігом захворювання, стійкими патологічними порушеннями, що призводять до стійкої втрати працездатності.

У кожній групі слід враховувати осіб з факторами ризику виникнення захворювань (виробничого, побутового, генетичного характеру).

Здорові та практично здорові особи передаються для обліку та спостереження до закладів (підрозділів закладів) ПМСД (1 раз на рік). Хворі підлягають спільному динамічному спостереженню у дільничних лікарів (лікарів ЗПСМ) та лікарів спеціалістів відповідного профілю (спостереження за схемою відповідного захворювання).

Для спостереження за дітьми та підлітками нині прийняті наступні критерії комплексної оцінки стану здоров’я:

1. Наявність або відсутність у момент обстеження хронічних захворювань.

2. Рівень функціонального стану основних систем організму.

3. Ступінь опірності організму несприятливому впливу.

4. Рівень досягнутого розвитку і ступінь його гармонійності.

Відповідно до указаних критеріїв розроблена схема розподілу дітей за групами здоров’я.

Виділяють 5 груп здоров’я:

Перша група здоров’я – здорові діти з нормальним розвитком та нормальним рівнем функцій.

Друга група здоро’я – здорові діти, що мають функціональні та деякі морфологічні відхилення, а також знижену опірність до гострих та хронічних захворювань.

Третя група здоров’я – діти, які страждають хронічними захворюваннями в стані компенсації, зі збереженням функціональних можливостей організму.

Четверта група здоров’я – діти, які страждають хронічними захворюваннями у стані субкомпенсації, зі зниженими функциональними можливостями організму.

П’ята група здоров’я – діти, які страждають хронічними захворюваннями у стані декомпенсації, зі значно зниженими функциональними можливостями організму.