47. Причини й умови рецидивної злочинності

Специфічні для рецидивної злочинності криміногенні фактори можна класифікувати на три групи детермінант:

1) пов'язані з недоліками дізнання, слідства та суду;

2) зумовлені недоліками та порушеннями процесу виконання покарань;

3) пов'язані з постпенітенціарним періодом, тобто після відбуття засудженим покарання.

Порушення процесуальних термінів розслідування та розгляду кримінальних справ призводить до неприпустимого переповнення слідчих ізоляторів (СІЗО). У них утримується на 70 % осіб більше, ніж визначено законодавством нашої держави та міжнародними нормами, зокрема, Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими 1955 р. Це є грубим порушенням принципу гуманізму та сприяє рецидивові. У переповнених СІЗО відбувається навчання субкультурі злочинного середовища, встановлюються нові кримінальні зв'язки, створюється благодатний ґрунт для агресивної конфліктності, жорстокості тощо.Найбільш вагомі в системі рецидиво-небезпечних причин й умов - порушення законності при виконанні покарання у виді позбавлення волі Загалом криміногенна ситуація в колоніях несприятлива: зростає підтримка засуджених осіб, які перебувають на волі (рецидивістами, представниками організованої злочинності), відроджуються злодійські традиції та ін. Матеріальна база установ, які виконують покарання у виді позбавлення волі, в сучасній України потребує термінової фінансової підтримки. Наступна група причин й умов рецидивної злочинності -постпенітенціарна поведінка особи в період після відбуття покарання. Вчиненню рецидивних злочинів у перший рік після звільнення з місць позбавлення волі сприяють помилки судів та адміністрацій установ виконання покарань у практиці умовно-дострокового звільнення засуджених, неефективність системи їхньої адаптації та реабілітації, недоліки адміністративного нагляду, недосконалість системи працевлаштування звільнених з місць позбавлення волі.

48. Профілактика рецидивних злочинів

Загальні заходи запобігання рецидивові пов'язані:

- з удосконаленням правоохоронної діяльності;

- ефективною діяльністю органів дізнання, досудового слідства та суду щодо призначення покарань;

- удосконаленням системи виконання покарань;

- ефективною, системною роботою з рецидивонебезпечним контингентом після відбуття покарання;

- ефективною координацією зусиль органів кримінально-виконавчої системи й органів місцевого самоврядування, державних і громадських організацій щодо соціальної реабілітації засуджених;

- тісною взаємодією державних органів виконання покарань із представниками різних конфесій щодо організації релігійного виховання засуджених;

- ефективною профілактикою психічних захворювань, алкоголізму та наркоманії серед населення;

- удосконаленням кримінального законодавства й судової практики, підвищенням ефективності кримінального покарання.

49. Поняття пенітенціарної злочинності та її характеристика

У нашій державі правоохоронні органи застосовують заходи, що спрямовані на удосконалення процесу виконання покарань, приведення його у відповідність до міжнародних стандартів. Але, незва­жаючи на це, рівень злочинності серед засуджених у місцях позбавлення волі все ще залишається високим. Так, у 1998 році питома вага таких злочинів становила 15,8 %2.

Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні порушення ізольованими від суспільства особами встановлених правил їх утримання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.

Пенітенціарні злочини можна класифікувати за різними підставами:

а) за ступенем тяжкості — на тяжкі, менш тяжкі та малозначимі;

б) за формами вини — навмисні і необережні;

в) за об'єктом посягання та мотивами — злочини проти порядку

відбування покарання, насильницькі, корисливі та статеві злочини;

г) за соціально-демографічними ознаками — злочини, вчинені

чоловіками, жінками, неповнолітніми;

д) за юридичними ознаками — злочини, передбачені статтями

різних глав Кримінального кодексу.

Низка злочинів, що вчинюються засудженими, властиві лише для цієї категорії осіб, оскільки їх вчинення можливе тільки під час відбування покарання. До них належать: дії, що дезорганізують роботу УВП; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі; злісна непокора вимогам адміністрації УВП; незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають в УВП, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях.

Треба зазначити, що в середовищі засуджених існує своя суб-культура й ієрархія. Для того щоб відокремити себе від інших засуджених та тримати їх у покорі, організатори злочинних угруповань виробили свої "закони". Беручи дещо від традицій минулого, вони ввели заборону членам свого братства займатися суспільне корисною працею, служити в армії, мати сім'ю тощо. На початку 30-х років минулого століття сталося розмежування між главарями та їх підлеглими. Частина з них у зв'язку з ліквідацією безробіття поверталася до корисної праці, Інша — перестала коритися колишнім "авторитетам", а в окремих випадках — вступала з ними у боротьбу. Ведучи паразитичний спосіб життя як на волі, так і в колоніях, "злодії в законі" почали обмежувати численність так званого братства, вчиняти судилища над порушниками "закону", накладати данину на працюючих засуджених, засновувати "общакові каси".

У період Великої Вітчизняної війни багато "злодіїв у законі" віддали перевагу тому, щоб відсидітись у місцях позбавлення волі

Проте після війни частина з них почала вимагати зміни жорстких вимог "закону" і створювати угруповання з тих, що відійшли від "законників". Між ними і "злодіями у законі" спалахнула ворожнеча. З цього моменту з'явився звичай приймати до своїх лав нових членів лише на "сходках". Контингент тих, хто відійшов від "законників", сформувався в 1946—1947 роках. Основна їх вимога — дозволити працювати і займати будь-яку посаду в колонії (бригадира, нарядника тощо).

Не відмовляючись від паразитичного існування, "злодії у законі" захотіли зайняти посади, на яких можна було користуватися пільгами, передбаченими для чесно працюючих засуджених. На цій підставі відбувся розкол між "злодіями в законі". Ті, які були визнані такими, що "відійшли", стали називати себе "справжніми злодіями". Вони почали залучати на свій бік "автоматників" ("злодіїв у законі", які служили в лавах Радянської армії, чим порушили злодійську заборону), а також інших засуджених, незадоволених жорстокістю злодійських законів.

Різні злочинні угруповання у середовищі засуджених становлять підвищену суспільну небезпеку. По-перше, вони формуються з осіб, які мають кримінальне минуле (незалежно від того, були вони за це притягнуті до відповідальності чи ні). По-друге, їх члени вчиняють злочини частіше, ніж інші засуджені. По-третє, злочинні угруповання € своєрідними каталізаторами розповсюдження злочинності в УВП. По-четверте, наявність "протиправного бізнесу" в місцях позбавлення волі, який існує завдяки злочинним формуванням, дає змогу втягувати в злочинну діяльність нових засуджених, а також негативно впливати на тих, хто не має змоги дістати підтримку з боку адміністрації УВП. По-п'яте, ці структури мають свою ієрархію "авторитетів"("вимагателїв", "охоронців" тощо). По-шосте, члени таких груп насаджують атмосферу єдиної "сім'ї", певні ритуали, після виконання яких між "новачком" і "авторитетом" настають відносини "батька" (пахана) та "сина" (пацана).

У сучасних умовах окремі компоненти субкультури у місцях позбавлення волі поступово змінюються. На перший план виступають такі організаційні форми і принципи, які потрібні для прихованої протиправної діяльності задля матеріальної вигоди. Злочинні групи в УВП обирають з числа засуджених осіб як об'єктів своїх посягань. Частина засуджених при цьому є співучасниками незаконних дій, а інші — жертвами злочинів. На цій основі раз у раз виникають конфлікти між окремими угрупованнями.

Злочинність у місцях позбавлення волі має свою специфіку, яка пояснюється особливістю формальних і неформальних стосунків засудженими, з одного боку, та ними і адміністрацією УВП — з іншого. Важливою ознакою цієї злочинності є те, що вона порушує нормальну роботу установ з виконання покарань, перешкоджає процесу ресоціалізації засуджених, формує почуття загальної недовіри до кримінально-виконавчої системи та її працівників.

Варто також зазначити, що пенітенціарна злочинність характеризується досить високим рівнем латентності. У латентній злочинності можна виділити два її види: 1) "природну", тобто не виявлену адміністрацією УВП в силу самої специфіки злочинів серед засуджених і соціально-правової пасивності певної їх частини; 2) "штучну" латентність, яка охоплює ті злочини, про які відомо посадовим особам УВП, але вони не порушують кримінальних справ з різних мо­тивів, як правило, кар'єристських, і не реєструють злочинні дії.

Наявність латентної злочинності у місцях позбавлення волі є особливо небезпечним явищем, оскільки це завдає непоправної шкоди процесу ресоціалізації засуджених, порушує принцип невідворотності покарання, заохочує вчиняти все нові і більш тяжкі злочини, породжує у засуджених недовіру до працівників УВП. Тому боротьба з латентною злочинністю має неабияке значення. Зокрема, потрібно співставляти кримінальну статистику з даними про адміністративні та дисциплінарні правопорушення серед засуджених. Якщо, наприклад, число кримінально-караних тілесних ушкоджень зменшується, а дисциплінарних і адміністративних порушень, пов'язаних із побиттям засуджених, зростає, то є всі підстави вважати, що має місце збільшення латентної злочинності цього виду. Ефективним засобом виявлення латентної злочинності в УВП є аналіз скарг, заяв і повідомлень про різні проступки як з боку засуджених, так і адмі­ністрації, прийом з особистих питань засуджених посадовими особами УВП, прокуратури тощо.

Слід мати на увазі, що пенітенціарна злочинність тісно пов'язана з іншими негативними явищами — алкоголізмом, наркоманією, незаконним обігом холодної зброї, суїцидом. Тому підхід до боротьби з нею має бути комплексним, охоплювати всі ці явища. Це ж саме стосується кримінологічних досліджень у цій сфе