Лекція до теми № 2 «актуальні проблеми правосуб’єктності фізичних осіб як учасників цивільних правовідносин»

1. Теорії правосуб’єктності фізичної особи.

Щоб мати можливість брати участь у цивільних правідносинах, закон наділяє фізичних осіб цивільною правосуб’єктністю. З теоретико-правової точки зору під правосуб’єктністю розуміється можливість того чи іншого суб’єкта бути учасником правовідносини, тобто здатність людини бути суб’єктом права. Проблема формування ефективної моделі правосуб’єктності як найбільш концептуальної властивості суб’єктів права, за допомогою якої забезпечується їх властивість реалізувати норми права, була завжди однією з ключових проблем сучасної теорії права. Римське право, як відомо, не оперувало поняттям правосуб’єктності, воно не розрізняло категорій правоздатності і дієздатності і оперувало єдиним поняттям правоздатності (caput). У Французькому цивільному кодексі обидва терміни - «правоздатність» і «дієздатність» позначаються одним словом «capacite», при цьому і доктрина, і судова практика трактує правоздатність як здатність мати права, а дієздатність - як наявність здатності самому особі вчиняти дії, якими породжуються цивільні права та обов'язки. У цивільному праві Англії та США, незважаючи на відсутність спільного, статичного поняття правоздатності, словами «legal capacity» і в науковій літературі, і судові рішення іноді позначають як пасивну (passive capacity) і активну (active capacity) правоздатність, чим поступово визнають існування подібних категорій, наближаючи їх до континентальних понять. Насамперед, як справедливо зазначив С.М.Братусь, на всі правові погляди, які сформувалися в тогочасній Європі і стосувалися феномену правосуб’єктності, значний вплив справив відомий документ французької революції - «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р., в якій було задекларовано, що «люди народжуються вільними і рівними в правах». ХХ століття ознаменувалося розвитком т. зв. позитивістських (від поняття позитивного (діючого) права) теорій. Основними різновидами позитивістських теорій є: теорія делегованих прав та теорія абстракції. Одним із прихильників теорії делегованих прав був видатний дореволюційний російський цивіліст Габріель Феліксович Шершеневич. На його думку, «суб'єкт права - це той, кому об'єктивне право присвоює певне суб'єктивне право. З інших позицій, але по суті до того ж висновку, прийшов інший видатний російський цивіліст - Трубецькой Євген Миколайович, що визначав суб'єктивне право як сферу зовнішньої свободи, яка надається особі нормами об'єктивного права. Оригінальне обґрунтування правосуб'єктності, як явища, породженого об'єктивним правом, але обумовленого існуючими майновими, тобто заснованими на приватній власності відносинами, ще в кінці XIX століття дав російський цивіліст Дювернуа Микола Львович, визначивши правосуб’єктність як абстрактну властивість, притаманну кожному учаснику обороту. Згідно з його теорією абстракції "правоздатний суб'єкт є абстракцією завжди і скрізь. Правосуб’єктною особою, згідно Дювернуа може бути і дитина, і божевільний, і розсудлива людина, окрема людина і група людей, товариство, казна тощо. У зв’язку з цим, підсумовує Дювернуа, ... «немає необхідності, щоб кожен окремий правовласник був волездатним та розумним.

2. Актуальні питання правоздатності фізичної особи. Зародження інституту правоздатності необхідно відносити до епохи стародавнього Риму, де це поняття наповнювали трьома складовими: 1) свободою; 2) громадянством; 3) наявністю прав домовласника (persona sui iuris). Згодом, коли за едиктом імператора Каракали (212 р.) всі вільні жителі римської держави були прирівняні у правоздатності, чіткі ознаки повної правоздатності стали дещо розмитими. В процесі рецепції римського права країнами Європи, у зв’язку з відмінними від давнього Риму суспільно-політичними обставинами, перелічені ознаки вже не були настільки актуальними. Наповнене новим змістом поняття повної правоздатності, розуміли як здатність особи за певних суспільно-політичних обставин мати всі доступні права, як у приватній, так і в публічній сферах. Водночас передбачалася і обмежена правоздатність, яка довгий час стосувалася жінок та іноземців. Обмеження правоздатності, які переважно стосувалися сфери публічного права, могли виникати з таких причин: 1) природних (неповноліття, психічний стан, жіноча стать, фізичні вади); 2) соціальних (іноземне громадянство, засудження, віросповідання, національність) Необхідно зазначити, що проголошений у європейських кодифікаціях принцип рівності громадян у сфері приватноправових відносин, нівелювалася в процесі їхньої реалізації. Обмеження у цивільних правах стосувалися жінок, позашлюбних дітей та деяких інших категорій осіб. Законодавство багатьох країн зафіксувало заборону жінкам виступати свідками при складенні заповіту, при вчиненні нотаріальних дій та інших офіційних актів. Позашлюбні діти не могли набувати прав, які випливали із сімейних відносин та родинної спорідненості. За Французьким цивільним кодексом ці особи не набували громадянського стану. До 60-х років XIX ст. в австрійському праві існували спеціальні вимоги стосовно дозволу на шлюб євреїв; норми, які забороняли нехристиянам виступати свідками у складенні заповітів християнами тощо8 . У сучасному цивільному праві правоздатність займає особливе місце поміж інших елементів правосуб’єктності. Як влучно зазначив О. Красавчіков, правоздатність необхідна настільки ж, наскільки необхідна норма права, що регулює певне суспільне відношення. Правоздатність є достатнім критерієм встановлення факту правового існування суб’єкта права. Вона є самодостатньою категорією, чого не можна сказати про дієздатність чи деліктоздатність, які безпосередньо від неї залежать. Дійсно, якщо спробувати відповісти на питання про співвідношення правоздатності з іншими елементами правосуб’єктності, необхідно констатувати ту обставину, що більшість випадків участі суб’єктів в цивільних правовідносинах потребують наявності у них як правоздатності, так і дієздатності. Разом з цим, існують непоодинокі випадки, коли особі для того щоб бути учасником цивільних правовідносин достатньо мати лише правоздатність (наприклад, новонароджене немовля може бути і спадкоємцем і спадкодавцем по закону; малолітня дитина може бути суб’єктом права інтелектуальної власності тощо). У зв’язку з цим необхідно зробити висновок, що правоздатність є основою участі осіб в правових відносинах та є невід’ємним суб’єктивним правом, а всі інші лементи правосуб’єктності слугують лише розширенню кола тих відносин в яких особа може брати участь самостійно. Разом з тим представники цієї точки зору вступають самі з собою у протиріччя, одночасно стверджуючи, що правоздатність як суб'єктивне право можна змішувати з конкретними суб'єктивними правами, що виникають в результаті її реалізації. Бути правоздатним ще не означає фактично мати права і обов'язки, правоздатність є лише основа самої можливості бути носієм цивільних прав. Однак в окремих випадках фізична особа із досягненням певного віку може не набувати додаткових прав, а навпаки, втрачати певні суб'єктивні цивільні права. Так, правом на опіку та піклування наділяються, як правило, малолітні та неповнолітні фізичні особи, а повнолітні фізичні особи можуть набути його лише у випадку визнання їх недієздатними чи обмежено дієздатними (ст. 292 ЦК). Моментом припинення цивільної правоздатності є момент смерті фізичної особи. Сучасна цивілістика розрізняє смерть юридичну та фактичну. Необхідно зазначити, що в Російській імперії, до складу якої входила частина сучасної України, існувало також поняття смерті громадянської або політичної. Так, в ХVIII - XIX століттях деяким злочинцям, засудженим до смертної кари, оголошували про заміну смертної кари іншим покаранням - кат розламував над ними палицю, і з цим актом громадянське існування злочинця вважалося припиненим точно так само, як якби він був справді страчений. Але оскільки засуджений до страти залишався живим, то смерть цю назвали громадянською або політичною. Разом з цим, громадянська смерть була все ж таки смертю скоріше публічно-правовою, оскільки позбавляла засудженого будь-яких політичних прав. Разом з цим, в приватно-цивільній сфері, у засудженого, хоч і в значно обмеженому вигляді, але все ж таки залишалися певні цивільні права (наприклад, право набувати у власність предмети домашнього вжитку, передавати їх у порядку спадкування тощо).