Лекція до теми № 4/2 «актуальні проблеми речових прав»

1. Актуальні проблеми класифікації та визначення речових прав на чуже майно.

Як справедливо зазначив Й.О.Покровський «одним лише правом власності міг би задовольнитися лише самий примітивний економічний правопорядок». Поступовий розвиток відносин власності, ускладнення та взаємозалежність умов господарювання потребували виникнення таких юридичних форм, які могли б забезпечити можливість участі однієї особи в праві власності іншої. Такій меті і послужили речові права на чуже майно, перші згадки про які сягають часів Стародавнього Вавилону, Індії та Китаю. Зокрема, інститут застави використовувався в Індії і був нормативно закріплений у Законах Ману. Разом з тим слід констатувати: на поширенні застави у торговельному обороті суттєво позначився соціально-економічний та кастовий устрій тогочасної Індії, що заважало розвиткові цієї моделі регулювання відносин. Більш детально речові права на чуже майно були відпрацьовані в Стародавній Греції – розвивалась застава, вперше було впроваджено емфітевтичні відносини між землевласниками. Саме тут застава набула ознак речово-правового інституту і оформилась як окремий вид відносин. Натомість емфітевтичні відносини в Греції виникли дещо пізніше від застави на базі орендних відносин1 . Римське приватне право розрізняло два інститути, яким відповідають сучасні види прав на чуже майно: володіння та права на чужі речі. Володіння, як правове явище, виникло раніше від права власності та згадувалося вже в Законах ХII таблиць. В римському цивільному праві володіння найчастіше класифікувалося на підставі двох критеріїв: залежно від наміру заволодіти річчю та залежно від законності набуття. Залежно від наміру суб’єкта заволодіти річчю володіння поділялося на юридичне володіння - фактичне володіння річчю, поєднане з наміром володіти від свого імені та держання (посідання) - фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Залежно від законності набуття володіння поділялося на законне та незаконне, останнє, в свою чергу охоплювало незаконне добросовісне та незаконне добросовісне володіння3 Отже, невеликий екскурс в римське приватне право дозволив нам виділити в ньому сім основних видів речових прав на чуже майно: володіння, сервітут, узуфрукт, право проживання, суперфіцій, емфітевзис і заставне право. Особливість таких прав, як зазначав О. А. Підопригора, полягала в тому, що “права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими, власник зобов’язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі”. Й.О. Покровський, враховуючи зміст речових прав, класифікував їх на три наступні категорії. До першої групи він відносив речові права, які надають особі право на користування чужою річчю. Користування це може бути або самим мінімальним (наприклад, може обмежуватися лише правом вимоги до сусіда не затемнювати житло або земельну ділянку), або воно може бути і настільки широким, що буде надовго вичерпувати весь фактичний зміст права власності, залишаючи власнику тільки те, що римські юристи називали «голим правом», nudum jus (наприклад, право довічного користування). Іншу групу, на думку Й.О.Покровського, складають права, за допомогою яких особа вилучає певні цінні властивості з речі. Основним правом цієї групи є закладне право: власник може зберегти всі свої права на річ - право володіння, користування і навіть розпорядження (наприклад, право відчуження), - але іншою особою (кредитором) річ, при відомих умовах, може бути продана для отримання з неї певної суми на свою користь. Відмінність між першою і другою групою речових прав полягає в тому, що якщо в речових правах першого роду мала значення та чи інша споживча цінність речі, то у другому випадку має значення цінність мінова. Нарешті, третю групу складають різноманітні права, пов’язані з набуттям відомої речі або відомих речей. Прикладами таких прав є права переважної купівлі (наприклад, право товариша у спільній власності на переважну купівлю частки в спільному майні, яка продається іншим співтоваришем), різноманітні права викупу (наприклад, право родового викупу), права на виключне присвоєння певних речей (наприклад, право полювання чи риболовлі в чужому маєтку) тощо. У зв’язку з невичерпністю переліку речових прав на чуже майно в національному законодавстві, Л.В. Козловська пропонує класифікувати їх на поіменовані та не поіменовані, наводячи як приклад останніх конструкцію заповідального відказу, передбаченого ст. 1238 ЦК. В.І.Нагнибіда на підставі аналізу цивільного законодавства Німеччини, пропонує закріпити в якості права на чужу річ переважну купівлю речі. Такий крок, на думку дослідника, сприятиме вирішенню ряду проблем, наприклад, ситуації, коли договір про передачу речі у власність укладений, але самої передачі ще не відбулося, або права на нерухомість не зареєстровані. Такий стан дозволяє сторонам зловживати своїми правами, що й має місце на практиці.