2. Актуальні проблеми окремих речових прав на чуже майно.

Володіння чужим майном Аналізуючи володіння як речове право, необхідно зазначити, що найбільш значиме місце в доктрині XIX-ХХ ст.ст. займало вирішення теоретичного питання правової природи володіння як речового права: володіння це право, чи володіння це факт. Відповідь на це питання дозволяло відповісти на наступне, не менш важливе: що підлягає правовому захисту – фактичне володіння (в тому числі й те, що не ґрунтується на праві) чи лише те володіння, яке засноване на праві (правовому титулі)? Породило наукову дискусію усвідомлення того, що, по-перше, володіння як речове право може належати і не власнику, і, по-друге, засобами захисту володіння може скористатися неправомірний володілець, причому, спрямувавши ці засоби, іноді навіть проти самого власника. Найбільш чітко об'єктивне підґрунтя проблеми сформулював Й.О. Покровський, який зазначав: …з часів римського права у всякому культурному законодавстві ми зустрічаємо міцно усталений принцип охорони володіння як такого від будь-яких посягань на нього. Будь-який фактичний власник може вимагати від суду і влади захисту свого володіння, і притому не на тій підставі, що він має право на це володіння, а просто на підставі того, що він володіє або володів річчю. Захисту свого володіння може вимагати не лише законний власник, але і власник явно неправомірний - той, який силою ... або таємно викрав чужу річ. Звичайно, якщо таке володіння порушує чиї-небудь права, особи зацікавлені можуть вимагати відновлення цих прав судом: власник ... може пред'явити позов про повернення речі на підставі свого права власності. Але поки цього немає, навіть неправомірний власник може вимагати своєї охорони від сторонніх зазіхань, навіть від посягання з боку власника. Таке протиріччя, об'єктивно склалося ще в юридичній практиці рабовласницького Риму, і з дивовижною послідовністю відтворювалася правовими системами буржуазних держав. Як проблема підстав спрощеного захисту фактичного володіння (jus possessions) воно й породило обширну дискусію в з цивілістиці XIX ст. Висунуті на цей рахунок численні і різноманітні концепції поділяються на теорії абсолютні та відносні. Основним дискусійним питанням вказаних теорій як вже було вказано, було питання сутності володіння: володіння це факт, чи володіння це право? Абсолютні теорії (Пухта, Брунс, Ганс та ін) намагалися виявити мотиви захисту володіння в ньому самому і вивести необхідні підстави з його власної сутності. При цьому наголошувалося, що володіння річчю спирається на волю того, хто нею володіє (суб'єктивна воля), і перетворюється з факту в право, як тільки така воля отримує правову санкцію (об'єктивна воля). Якщо об'єктивний момент поєднується з суб'єктивним – виникає право власності, а коли присутній тільки суб'єктивний момент, з'являється лише володіння. Разом з цим, О.А.Підопригора вважав, що «…ЦК надає правову охорону тільки законному володінню, тобто володінню, основаному на законі. Одночасно, на думку науковця, вводити до нового ЦК такий субінститут, як "Право на володіння чужим майном" не було і немає ніякої необхідності. В законі (чи володіння на будь-якому іншому правовому титулі) захищається тим же титулом, на якому це володіння ґрунтується. Якщо фактичний володілець тримає чуже майно (річ) на підставі будь-якого договору чи іншої законної підстави, то його володіння і захищається цим договором чи іншою законною підставою. Якщо володілець має фактично річ на підставі договору позички (ст. 827 ЦК), чи договору найму (оренди) (ст. 759 ЦК), чи будь-якого іншого договору, то таке володіння і захищається цим договором. За староримським правом це взагалі не володіння, а лише тримання (detentio), яке з володінням нічого спільного не має. Але в сучасному цивільному праві володіння трансформувалося у нові види». Сервітути. Прийнято вважати, що сервітут у Давньому Римі став більш-менш оформленим інститутом лише в V ст. до н. е., коли виникли сільські предіальні сервітути (Servitutes praediorum rusticorum), які встановлювались для сільських ділянок з метою доповнення відсутніх, але потрібних таким землям властивостей (наприклад, право забору води з чужої сусідньої ділянки). Ці сервітути встановлювались зазвичай щодо незабудованих ділянок або таких, які використовувались для сільськогосподарських потреб. Вже у IV ст. до н. е. виник другий вид предіальних сервітутів - міські (Servitutes praediorum urbanorum), які встановлювались зазвичай для забудованих, тобто міських, ділянок (наприклад, право використання стіни чужої будівлі при зведенні власних споруд). З цього часу сервітут стає відомий як речове право, пов’язане з користуванням чужою річчю в певних межах. Закріплюється й основний зміст сервітуту: він встановлюється як обтяження права власності власника підпорядкованої земельної ділянки (praedium serviens) на користь власника сусідньої панівної земельної ділянки (praedium dominans), причому розуміння сусідства (vicinitas) змінювалось із плином часу і зрештою закріпилось як така близькість ділянок, котра дозволяє отримувати реальну користь від сервітуту. Сервітути традиційно поділялись: за ознакою тривалості часу їх можливого використання - на Servitutes continuae (такі, що здійснювалися впродовж усього року) та Servitutes discontinuae (сезонні сервітути); за змістом сервітутного права - на Servitutes habendi (які давали право споруджувати будівлі на чужій ділянці), Servitutes prohibendi (які забороняли власникові обтяженої сервітутом ділянки виконувати певні дії), Servitutes faciendi (які полягалиь у праві власника панівної ділянки виконувати певні дії); за суб'єктом права - на публічні (не персоніфіковані) та особисті сервітути (персоніфіковані). Саме цей останній поділ сервітутів і був закріплений у Дигестах Юстиніана (633 р. н. е.). До способів установлення сервітуту відносили: 1) встановлення за спадковим відказуванням (legatum per vindicationem); 2) набуття шляхом придбання відповідного сервітутного права; 3) присудження судом сервітутного права; 4) встановлення сервітуту законом. Так само виділяють і декілька підстав припинення сервітуту: 1) загальні для всіх речових прав (знищення речі, а для особистого сервітуту - її істотна зміна; відчуження об'єкта сервітуту в тому числі на користь державної скарбниці чи імператора; припинення внаслідок настання умови чи строку на який було встановлено сервітут (лише щодо особистого сервітуту); об’єднання в одній особі власника та сервітуарія; 2) спеціальні способи припинення сервітутів: втрата суб'єктом особистої свободи чи громадянства; невикористання сервітутних прав впродовж певного строку. Початок розвитку сервітутної традиції на території України необхідно віднести до часів кодифікації Катерини II, в яких містяться достеменні згадки про сервітут. Разом з цим, на землях Західної України, які перебували під владою Польщі, цей інститут з'явився ще раніше (принаймні в середині XVII ст. в Польщі сервітут був вже відомий). Особливість публічних сервітутів полягає в тому, що, по-перше, вони встановлюються в інтересах держави, органів місцевого самоврядування або населення; по-друге, їх регламентація (встановлення, зміна та припинення) в значній мірі відбувається за допомогою публічно-правових галузей права, у зв’язку з чим регулювання таких сервітутів виходять за межі методу цивільного права. Сервітут встановлюється договором, законом, заповітом або рішенням суду. Щодо земельних сервітутів договір про їх встановлення підлягає державній реєстрації. Особа, яка потребує користування чужим майном, має право вимагати встановлення сервітуту навіть через суд. Як зазначав О.А.Підопригора, право користування чужим майном (сервітут) обмежує власника земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут (обслуговуюча земельна ділянка). Його право власності обмежується тією мірою, в якій встановлено сервітут. Власник обслуговуючої земельної ділянки не може змінити обсяг прав, який встановлено сервітутом. Сам по собі сервітут, хоча й може встановлюватися договором, але договором не є. Це речове право, яке належить власнику земельної ділянки (іншого нерухомого майна), на користь якого встановлено сервітут (власник пануючої земельної ділянки). Це означає, що припинити сервітут може лише суб'єкт цього права, а не власник обслуговуючої земельної ділянки. Суперфіцій та емфітевзис Особливими видами речових прав, які дають змогу використовувати чужі земельні ділянки є суперфіцій та емфітевзис. Суперфіцій відомий ще з часів Стародавнього Риму і як правова конструкція «користування чужою земельною ділянкою для забудови» знаний багатьом світовим правопорядкам. Так, наприклад, У Цивільному кодексі Італії передбачено, що суперфіцій може встановлюватися власником для будівництва та обслуговування споруд, у тому числі і існуючих, а також підземних. У разі припинення суперфіцію власник земельної ділянки набуває право на будівлю або споруду. Цивільний кодекс Макао містить норми щодо суперфіцію. Том 3 Цивільного кодексу Макао (Civil Code of Macao) присвячений майновим правам, у тому числі і суперфіцію. Цікаво, що на Мальті відносини використання земельних ділянок для будівництва опосередковуються емфітевзисом. Законодавчо на Мальті передбачено право землекористувачів, що використовують земельні ділянки на підставі емфітевзису, викупати обтяжену таким правом земельну ділянку. У законодавство України цей інститут був введений ЦК України 2003 р. З внесенням змін до ЗК України 2001 р. (Законом від 27 квітня 2007 р.) інститут суперфіцію дістав своє закріплення у Главі 16-1 ЗК. В науковій літературі вказувалося, що причинами появи інституту суперфіцію в Україні можна назвати наступні факти: 1) проведення земельної реформи в Україні призвело до того, що на сьогодні майже всі земельні ділянки закріплені за тим чи іншим власником; 2) вільних від забудови площ в населених пунктах стає все менше; 3) постійний попит на земельні ділянки призвів до зростання рівня цін на землю в містах та інших населених пунктах; недосконалість захисту прав забудовника при орендних відносинах. Відповідно до ст. 413 ЦК України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Н.В.Ільків пропонує таке авторське визначення суперфіцію - це речове, спадкове і відчужуване право володіти та користуватися у межах встановлених договором строків чи безстроково чужою земельною ділянкою за плату виключно з метою здійснення забудови.