3. Актуальні питання правосуб’єктності юридичних осіб.

У зв’язку з тим, що юридичні особи завжди займали важливе місце серед суб’єктів цивільних правовідносин, питання про межі їх правосуб’єктності завжди цікавило доктрину цивільного права. Такий інтерес пояснювався тим, що встановленням меж цієї правосуб’єктності зумовлює вирішення значної кількості важливих питань, найбільш поширеними серед яких є: 1) чи дане угрупування є юридичною особою, чи, навпаки, це лише сукупність певної кількості фізичних осіб; 2) у який спосіб відповідна юридична особа повинна виникати, реорганізуватись або припиняти своє існування; 3) якою є її організаційно-правова структура; 4) для якого виду діяльності ця особа створена; 5) яким є механізм прийняття рішень органами цієї юридичної особи; 6) яким є правове становище представництв та філій даної юридичної особи. В юридичній літературі вказувалося, що правосуб'єктність властива всім суб'єктам правовідносин і має місце у всіх галузях права. У цьому сенсі вона носить наскрізний і загальний характер. Проте, правосуб’єктність як ”...важлива ознака, за допомогою якої можна визначити коло суб’єктів цивільного права, які наділені здатністю бути носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків”, є одним із найважливіших інститутів саме цивільного права. Так, наприклад, О.С.Іоффе по своїй значимості для науки цивільного права ставив в один ряд три поняття, називаючи їх центральними: правосуб'єктність, право власності і зобов'язання. С.М.Братусь появу правосуб’єктності, як юридичного поняття, пов'язував з тим, що необхідним елементом будь-яких правовідносин є його суб'єкти. За загальним правилом учасники майнових та особистих немайнових відносин, при наявності передбачених законом передумов, стають носіями суб'єктивних прав і обов'язків, але перш ніж ці права й обов'язки виникнуть, необхідно щоб відповідні особи були здатні до участі в тих чи інших цивільних правовідносинах. Тобто для володіння суб'єктивними правами й обов'язками необхідно бути правосуб'єктним - мати юридичну здатність до участі в цивільних правовідносинах. У зв’язку з цим погодимося з С.С.Алєксєєвим, який зазначав, що ”суб’єкт права” та ”правосуб’єктність”, по своєму основному змісту, є майже тотожними категоріями29 . Таким чином, введення в цивільну науку поняття правосуб’єктності було обумовлено необхідністю визначення меж участі суб’єктів в цивільному обороті, причому в юридичній літературі вказувалося, що фактична здатність особи брати участь хоча б у найвужчому колі правовідносин, означає визнання за нею такої властивості як правосуб’єктність. Незважаючи на те, що в юридичній науці були висловлені різні погляди на визначення поняття та зміст цивільної правосуб’єктності, чинний ЦК не вживає цього поняття, хоча в інших нормативних актах він зустрічається доволі часто. Так, наприклад, в ст. 6 Загальної декларації прав людини та в ст. 92 Конституції України згадується про правосуб’єктність громадян, стаття 207 Господарського кодексу визначає умови недійсності господарського зобов’язання, яке суперечить умовам спеціальної правосуб’єктності юридичної особи тощо. В юриспруденції поняття правосуб’єктності досліджувалося в різноманітних ракурсах. Так, наприклад, С.С.Алексєєв та В.М.Горшенєв цікавились цим поняттям як стадією правового регулювання. А.В.Міцкевич, Г.В.Мальцев, Г.І.Петров досліджували правосуб’єктність як категорію, яка визначає правовий статус суб’єктів права. Р.О.Халфіна твердила, що правосуб’єктність є найважливішою передумовою участі суб’єктів в правовідносинах. В.Борисова цікавилась правосуб’єктністю як узагальнюючим виявом можливостей суб’єкта права, який дозволяє з’ясувати механізм участі юридичної особи в цивільному обороті.