2. Актуальні питання права власності.

Актуальні питання розвитку інституту власності Як вже було вказано, національна доктрина головним речовим правом визнає право власності. Необхідно зазначити, що за всіх часів інститут права власності займав центральне місце у праві. Саме цим пояснюється інтерес до права власності як з боку правознавців, так і з боку практичних працівників, політичних і суспільних діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, суспільствознавців і ін.). Значний інтерес до питань власності у свій час виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини власності, про що свідчать численні трактати і висловлювання. Природно, на їх дослідженнях відобразилися тенденції тієї доби, і все ж багато принципових положень права приватної власності не тільки не втратили свого значення в наші дні, а й лягли в основу сучасної науки права. Хоча саме поняття «право власності» римські юристи не запропонували, однак їх вклад у розвиток та становлення цього інституту права є неоціненним. По-перше, суб'єкт власності був значною мірою індивідуалізований: ним могла бути фізична особа чи сім'я (аспект «приватності» на противагу колективізму). По-друге, цей суб'єкт був наділений максимально широкими повноваженнями, захищених силою закону, володіти, використовувати, розпоряджатися та користуватися визначеним об'єктом власності. Наслідком двох перших рис була третя - утвердження самого поняття власника як індивіда, який наділений широкими майновими повноваженнями. До характерних рис відносин власності, за римським правом, належали: 1) безпосередня влада власника над річчю; 2) абсолютна влада над річчю (яка, втім, може бути різними способами); 3) абсолютний захист прав власника від порушень з боку „всіх і кожного"; 4) гнучкість права власності - його здатність до самовідновлення після припинення обмежень, встановлених законом або договором; 5) можливість для власника використовувати позитивні якості речі, в тому числі одержувати прибутки від користування; б) можливість для власника розпоряджатися належними йому речами, тобто визначати їх фактичну і юридичну долю; 7) можливість власника витребувати свою річ від будь-якої особи, яка утримує цю річ без законних підстав. У законодавстві, що відноситься до початку XIX в., наприклад, у французькому Цивільному кодексі, право власності, за зразком римських джерел, визначалося як найбільш повне панування особи над річчю (plena in re potestas). Такими ж довгий час були і найбільш поширені конструкції права власності, що висувалися цивілістичними доктринами інших європейських країн. Важливим питанням тогочасної доктрини була проблема виявлення вирішальних ознак відмінності права власності від інших речових прав (сервітутів, узуфрукт і т. п.). Прагнучи виявити такі ознаки відомий німецький юрист Г.Дернбург писав: «речовими правами є права, які безпосередньо підпорядковують нам тілесну річ. Найбільш досконалим з цих прав є право власності, право загального панування над річчю. Панування ж у певному відношенні, в обмеженому обсязі дають речові права на чужу річ, наприклад, сервітути, заставне право». Ще чіткіше висловлювався К.Побєдоносцев: «право власності є найдосконалішим і цілковитим з усіх прав: право виключного і повного панування». Отже, максимальна повнота панування особи над річчю розцінювалася як найважливіша властивість, яка належить лише праву власності, і тим самим вирізняє його з числа інших речових прав. Проблема довірчої власності Окремою проблемою сучасної цивілістики, на якій потрібно зупинитися окремо, є включення до ЦК інституту довірчої власності. Основними проблемними питаннями, пов’язаними з введенням довірчої власності, є: 1) чи не призводить вона до т.зв. «розщеплення власності»; 2) хто є дійсним власником майна – установник довірчої власності чи управитель майна; 3) яка правова природа довірчої власності: речова чи зобов’язальна? Для того щоб спробувати відповісти на ці та інші питання визнаємо ту обставину, що право довірчої власності – нове явище в українському праві, яке не має аналогів в попередньому цивільному законодавстві і тому, «як будь-які нові правові конструкції мають застосовуватися за умови, якщо вони вписуються в доктрину українського права" і не суперечать цивілістичній традиції, що вимагає всебічного аналізу довірчої власності. Історично довірча власність складається в Англії ХШ-ХIV ст. спочатку у вигляді практики неформальних земельних відносин, коли земля передавалася власником в управління іншим особам. З XV ст., коли ці відносини потрапляють під захист суду Канцлера, довірча власність розвивається вже в формі особливої системи норм права, об'єднаних у понятті «Equity» (право справедливості). Починаючи з ХVIII ст. довірча власність трансформувалася в форму траста (з англ. довіряти), який виступив універсальним способом врегулювання відносин, в яких одна особа управляла не лише майном, а й майновими правами (правом оренди, ренти, тощо) на користь іншої особи. За допомогою застосування техніки довірчої власності учасники майнового обороту, а слідом за ними суди, сформували новий тип майнового права, за допомогою якого право на управління відокремлюється від права власності (траст у вузькому сенсі як раз і є правовідношенням, де одна особа зобов'язана управляти майном в користь іншої). Виникнення та розвиток довірчої власності породило в європейській доктрині концепцію т.зв. «розщепленої власності», в основі якої лежить ототожнення поняття власності з будь-яким речовим правом. В.А.Кікоть зазначав, що особливість англосаксонського права полягає в тому, що воно об'єднує в єдиному понятті права власності безліч його різновидів: речові і зобов'язальні права; окремі правомочності окремих суб'єктів, причому всі ці правові інститути можуть поширюватися на один і той же об'єкт різними суб’єктами». Таким чином, інститут довірчої власності передбачає певне «розщеплення» права власності: - право власності на предмет майнових операцій належить одній особі - засновнику трасту; - право володіння, розпорядження (в т.ч. здобуття доходів шляхом експлуатації переданого майна) - іншій особі (довірчому власнику); - право одержання і використання доходів від майна - третій особі (бенефіціарію). Іншими словами, якщо для континентальної правової системи характерна концепція, відповідно до якої право власності розглядається як абсолютне, неподільне і безумовне: «справжній» власник може бути тільки один, англосаксонському праву, навпаки невідомо поняття повного права власності, що знаходиться виключно в руках однієї особи. Крім цього, відповідно до концепції «розщепленої власності» діяльність управителя майном повністю самостійна і не залежна ні від доручень установника управління, ні від його вказівок, чи навіть від юридичної долі майна або особистої участі установника. А раз так, то виникає питання: хто засновник управління чи управитель наділені тріадою повноважень? Якщо обидва, то хто з них є дійсним власником майна? У зв’язку з цим, при виникненні спору про належність майна, на відміну від країн романо-германської правової сім’ї, більшість з яких мають розгорнуту концепцію права власності, в англо-американському праві основним критерієм в спорах про власність є скоріше питання про те, яка сторона може представити кращий титул, а не про те, яка сторона володіє власністю в її розгорнутому сенсі, звичному для нашої правової традиції (наявність у суб’єкта всієї тріади повноважень власника). Ці та інші питання, викликають досить жваву дискусію як в Україні, так і Росії, де інститут довірчої власності також є новелою цивільного законодавства. В Російській Федерації думки щодо доцільності існування такої правової категорії є діаметрально протилежними. Наприклад, на думку К.В. Арановського «…траст - не просто іноземне, а чужорідне правове явище. Траст не має того ґрунту у вигляді судової практики, яка сформувалася на його батьківщині - в країнах англо-американського (англо-саксонського) загального права. У країнах романо-германського права траст такої основи ніколи не мав і в осяжному майбутньому навряд чи її отримає». До того ж, як вважає правознавець, такі класичні інститути, як комісія, доручення, представництво і довіреність, опікунство, заміна осіб у зобов'язанні та інші пройшли перевірку часом і здатні повністю виконувати всі функції, які законодавець намагається делегувати довірчій власності. В національній доктрині також присутня певна настороженість щодо доцільності запровадження та перспектив розвитку права довірчої власності. Зокрема, І.Спасибо-Фатєєва, констатує ту обставину, що по суті, довірча власність не являє собою те право власності, яке має речову природу і не може існувати в нашій правовій системі в режимі довірчої власності, відомої англійському праву. В.Крат вважає довірчу власність сучасним проявом нетиповості в речовому праві. Нетиповість як правовий феномен, на думку дослідника, відбувається за наявності основного правового явища під котре немов «підлаштовується» інше, що має з ним спільні чи подібні риси або правові наслідки. Причому такому явищу завжди чогось не вистачало, або воно містило деяку суперечність, яка не дозволяла його кваліфікувати за допомогою існуючих як в доктрині, так і в законодавстві понять. Прихильником довірчої власності в Україні є Роман Андрійович Майданик, який вважає, що «довірча власність не суперечить "концепції єдиного неділимого права власності з традиційною тріадою повноважень", і що в українському праві і суспільстві в цілому поступово формуються сприятливі умови для того, щоб довірча власність, незважаючи на свою новизну, була здатною до сприйняття вітчизняною правосвідомістю. Визначаючи роль Р.А. Майданика в формуванні національної доктрини, пов’язаної з інститутом довірчої власності, вкажемо на ту обставину, що зазначений інститут отримав своє доктринальне обґрунтування в його дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Проблеми регулювання довірчих відносин у цивільному праві», захищеної в 2003 р. У своїй роботі Р.Майданик класифікує довірчі відносини на два види: 1) довірчі відносини, пов’язані з переходом права власності; 2) довірчі відносини пов’язані з управлінням майном; 3) довірчі відносини не пов’язані з управлінням майном. Довірчі відносини, пов’язані з переходом права власності охоплюються поняттям цільового або фідуціарного права власності, зміст якого полягає в передачі власником (фідуціантом) довіреній особі (фідуціарному власнику) майна і правового титулу власності для досягнення визначених цілей з умовою подальшої передачі майна визначеним вигодонабувачам на раніше зафіксованих умовах. Довірчі відносини пов’язані з управлінням майном охоплюють будь-які відносини, які передбачають делегування або здійснення повноважень власника управителем чужого майна на умовах, визначених правочином або законом. До цієї групи відносин входять договір управління майном, право повного господарського відання і право оперативного управління, представницьке управління майном, управління майном за законом. Довірчі відносини не пов’язані з управлінням майном на думку дисертанта, поділяються на: позадоговірні (охоронні) та договірні. Позадоговірні (охоронні) виникають у випадках безпідставного придбання майна особами, які вчинили правопорушення або ведуть справи іншої особи і можуть без достатніх підстав збагатитися за її рахунок. Встановлено поняття довірчого охоронного зобов’язання як заснованого на фідуціарній довірі і визначеного законом зобов’язання незаконного володільця утримувати майно в належному стані і негайно передати особі, яка має законні підстави володіння ним, оскільки придбання або утримання майна несправедливе і безпідставно збагатить особу, якщо їй буде дозволено його утримувати. До складу довірчих охоронних зобов’язань входять кондикційні зобов’язання, реституція майна, а також незаконне володіння майном, яке підлягає поверненню власнику чи іншим законним володільцям. До групи договірних відносин, не пов’язаних з управлінням, відносяться зобов’язання з ведення довірчих рахунків, зобов’язання інвестиційного консультанта, адвоката, аудитора, лікаря тощо. Ще однією ґрунтовною роботою, в якій досліджується довірча власність, є дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук Г.Г. Харченко «Правове регулювання діяльності трастових компаній та довірчих товариств: порівняльно-правовий аналіз», 2004 р. захисту. Г.Харченко, під трастом (довірчою власністю) визначає фідуціарні правовідносини, в силу яких одна особа (установник трасту) передає належне їй на праві власності певне майно у власність іншій особі (довірчому власнику) з метою управління ним від імені довірчого власника вже як повноправного власника цього майна на користь третьої особи (осіб) – вигодонабувача (ів) або задля досягнення визначеної установником трасту спеціальної цілі. У процесі дослідження дисертантом також було встановлено, що для визнання будь-яких відносин довірчою власністю необхідно і достатньо мати такі кваліфікуючі ознаки у їхній сукупності: 1) наявність суб'єкта (установник, довірчий власник, вигодонабувач), причому кількість суб'єктів може коливатися від одного до кількох осіб; 2) наявність майна, яке передається довірчому власнику; 3) перехід титулу власника на майно трасту від установника трасту до довірчого власника і, зрештою, 4) розщеплення правомочностей власника майна, переданого в траст, між усіма учасниками трастових правовідносин. Дисертант також справедливо звертає увагу на те, що інститут “довірчої власності” (ч. 2 ст. 316 ЦК) нетотожний інституту “довірчого управління”(глава 70 ЦК). Така відмінність полягає в тому, що довірче управління є лише способом здійснення власником належних йому правомочностей, у тому числі права розпорядження, але зовсім не встановленням нового права власності на дане майно, як це має місце у відносинах довірчої власності. І якщо інститут довірчої власності охоплюється структурою речового права, то інститут довірчого управління – зобов'язального14 . Окремою правовою проблемою, яку породжує довірча власність є дискусійність питання: хто є дійсним власником: установник довірчої власності, чи управитель? Таке питання стає можливим у зв’язку з тим, що однією з підстав виникнення довірчої власності є договір управління майном (ч. 2 ст. 316 ЦК). Після ознайомлення з ч. 5 ст. 1033 ЦК, ми дізнаємося про те, що управитель є довірчим власником майна, яким він володіє, користується та розпоряджається. Будь-який юрист континентальної системи права після прочитаного зможе з переконаністю зробити висновок, оскільки тріада повноважень належить управителю, отже він є власником майна. Разом з цим, такий висновок є передчасним, оскільки в тій же самій ч. 5 ст. 1033 ЦК визначено, що договір про управління майном не тягне за собою переходу до управителя права власності на майно, передане йому в управління. Така колізія у того самого юриста, вирощеного на традиціях романо-германської концепції права власності, може викликати короткочасний ступор. Як співвіднести ці два взаємовиключних положеннях: з одного боку у суб’єкта є вся тріада повноважень власника, з іншого боку, він власником майна не являється. Для вирішення цієї колізії погодимося з Г.В.Журбелюк, яка зазначала, що «за договором управління майном фактично власник – установник управління передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації. Від себе додамо, що одна з принципових відмінностей «класичного» права власності від довірчої власності полягає в тому, що «класичний» власник володіє, користується та розпоряджається майном на власний розсуд, а довірчий власник значно обмежується у таких повноваженнях умовами договору управління майном.