2. Склад цивільного правопорушення.

Протягом тривалого часу в юридичній науці радянського періоду панувала думка, що необхідною підставою цивільно-правової відповідальності є склад цивільного правопорушення. Вчення про склад цивільного правопорушення як необхідної та достатньої підстави було сформульоване та обґрунтоване Г. К. Матвєєвим у роботі «Вина в радянському цивільному праві», що вийшла у 1955 р. Дослідник зазначав, що наявність складу цивільного правопорушення - загальна і, як правило, єдина підстава цивільно-правової відповідальності. Інакше кажучи, склад правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником та потерпілим і створює певні «претензії» потерпілого й обов'язки порушника з відшкодування збитків, завданих протиправною дією. За відсутності повноцінного складу правопорушення, на думку Г. К. Матвєєва, слід говорити не про відповідальність, а про обов'язок відшкодувати шкоду чи сплатити штраф. Цю позицію підтримує і більшість сучасних авторів Панівним в юридичній літературі є думка, відповідно до якого необхідною підставою настання цивільно-правової відповідальності є склад цивільного правопорушення. Склад цивільного правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника по загладжування шкоди, заподіяної протиправним діянням (Г.К. Матвєєв). Під складом цивільного правопорушення одні автори розуміють сукупність певних ознак правопорушення, що характеризують його як достатня підстава відповідальності, інші - сукупність загальних, типових умов, наявність яких необхідна для покладання відповідальності на порушника цивільних прав та обов'язків і які в різних поєднаннях зустрічаються при будь-якому правопорушенні. Не дивлячись на термінологічні відмінності, в доктрині цивільного права міцно утвердилася положення про склад цивільного правопорушення як загальній підставі настання цивільно-правової відповідальності. Традиційним є і набір елементів складу цивільного правопорушення, до яких відносяться: а) наявність шкоди чи інших шкідливих наслідків; б) протиправність дії або бездіяльності правопорушника; в) причинно- наслідковий зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) і наслідками, шкідливими наслідками; г) вина правопорушника. Як правило, для настання цивільно-правової відповідальності необхідно одночасне наявність всіх чотирьох умов, іменованих повним складом цивільного правопорушення. Якщо в силу вказівки закону або договору цивільно-правова відповідальність може наступити і при відсутності деяких з перелічених умов (наприклад, при відсутності провини), то склад цивільного правопорушення буде іменуватися неповним або усіченим. Негативні наслідки майнової сфери особи, чиї права порушені, і являють собою збитки, що виражаються у формі втрати чи псування майна, зроблених витрат, а також неотриманих доходів, які потерпілий отримав би, якби його право не було б порушено. У разі застосування інших форм цивільно- правової відповідальності (наприклад, стягнення неустойки), наявність негативних майнових наслідків набуває факультативний, а не обов'язковий характер, оскільки на вимогу про сплату неустойки кредитор не зобов'язаний доводити факт заподіяння йому збитків. Особливе місце має моральна шкода, оскільки не має точного грошового еквівалента Згідно ст. 23 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення їх можливості реалізації, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. В юридичній літературі справедливо відзначається нарочито штучний і багато в чому ідеологізований характер висловлених вченими поглядів щодо шкоди або шкідливого результату як одного з необхідних підстав цивільно- правової відповідальності (М.І. Брагінський, В.В. Витрянский). Разом з тим при позадоговірної відповідальності дана умова носить дійсно основне значення, оскільки без цієї умови деліктне зобов'язання виникнути не може. Протиправність поведінки, під яким розуміється порушення діями чи бездіяльністю норм права, є абсолютно необхідною умовою всякого 10 порушення, що тягне цивільно-правову відповідальність. З урахуванням того, що цивільне право містить велику кількість диспозитивних норм, що допускають можливість суб'єктам цивільного права за своїм розсудом визначити відповідні права та обов'язки, які встановлюють правила лише на той випадок, коли сторони не передбачили іншого, порушення прав і обов’язків, погоджених сторонами, також протиправно з точки зору цивільного права (В.П. Грибанов). На думку Н.Д. Єгорова, протиправним визнається поведінка особи, що заподіює шкоду особистості або майну громадянина або майну юридичної особи. Протиправним є також така поведінка боржника, яке не відповідає вимогам, що пред'являються до належного виконання зобов'язань. Такі вимоги містяться не тільки в законі, інших правових актах, звичаї ділового обороту, але і в самих підставах виникнення зобов'язань. В юридичній літературі висловлена точка зору, відповідно до якої стосовно до договірної відповідальності навряд чи доцільно зосереджувати увагу на протиправності поведінки порушника як обов'язкової умови порушення, що тягне настання цивільно-правової відповідальності, оскільки такий підхід орієнтує суди на пошук всякий раз конкретної норми права, якою не відповідає поведінку порушника. Досить сказати, що будь-яке невиконання або неналежне виконання зобов'язання є порушенням норм права. Крім того, орієнтир на обов'язкове встановлення протиправності поведінки боржника, що порушив договірне зобов'язання, здатний збити з пантелику в ситуаціях, коли боржником порушено умова договору, ніяк не регульоване ні диспозитивної нормою, ні звичаями ділового обороту, ні звичайно ставляться (М.І. Брагинский , В.В. Витрянский). Протиправна поведінка може виражатися у вигляді протиправної дії або у вигляді протиправної бездіяльності. Дія особи набуває протиправний характер, якщо вона або прямо заборонена законом або іншим правовим актом, або суперечить закону або іншому правовому акту, договору, односторонньої угоді чи іншому підставі зобов'язання. Бездіяльність особи є протиправним лише в тому випадку, якщо на особу покладена юридичний обов'язок діяти у відповідній ситуації. Слід мати на увазі, що стосовно до переважного числа випадків договірної відповідальності протиправність невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання презюмується і не вимагає ніяких доказів з боку кредитора. Тільки в тих випадках, коли боржник посилається на обставини, що свідчать про неможливість виконання або відсутність вини боржника в порушенні, оцінка протиправності невиконання або неналежного виконання зобов'язання набуває юридичне значення. Проблема: необхідно відмежовувати протиправну поведінку від зловживання правом. Зловживання правом може бути без наміру завдати шкоди іншим особа (тоді не є підставою відповідальності), лише коли є умисел (Шикана) (а це важко довести) можна говорити про відповідальність. Канзафарова:Законодавець, встановлюючи межі здійснення цивільних прав, тим самим визначає правомірність поведінки управомоченої особи. За окресленими межами поведінка є неправомірною, і вже не є здійсненням права, оскільки зміст жодного суб’єктивного цивільного права як одного із правових засобів регулювання суспільних відносин не включає в себе можливості порушувати права та інтереси інших осіб. У зв’язку з цим пропонується розглядати шикану як делікт. Особа, що допустила порушення суб'єктивного цивільного права, зобов'язана нести цивільно-правову відповідальність лише за наслідки, заподіяні саме цим порушенням, тому необхідним елементом складу цивільного правопорушення є наявність причинного зв'язку між правопорушенням і настали негативними наслідками. Встановлення причинного зв'язку має правове значення, а сама причинний зв'язок набуває характеру необхідної умови настання цивільно- правової відповідальності лише тоді, коли мова йде про таку форму відповідальності як відшкодування збитків. Інше призведе до того, що всякий раз при стягненні неустойки суд повинен вимагати від кредитора представлення доказів, що підтверджують як факт наявності збитків, так і їх розмір, а також наявність причинного зв'язку між порушенням зобов'язання і заподіяними збитками, що на ділі неминуче призведе до втрати неустойки як самостійної форми цивільно-правової відповідальності. За переважною думкою представників цивілістичної науки, поняття причинно-наслідкового зв'язку не є юридичним поняттям, воно відноситься до явищ природи і є загальним для всіх наук. Спроби дослідити поняття причинного зв'язку спричинили появу різних наукових теорій. У відповідності з теорією рівноцінних умов, для юридичної оцінки всі умови настання наслідків рівноцінні. Причиною слід визнавати будь-яка умова, яку не можна опустити без того, щоб не наступив наслідок. Теорія необхідної умови заперечує рівноцінність всіх умов і вважає за можливе виділити з сукупності умов «найголовнішу». На питання про те, яка з умов має вирішальне значення, прихильники даної теорії давали різні відповіді: а) найближча умова, після якої наступив наслідок; б) та з умов, яка більше за інших сприяла настанню наслідків, в) позитивні умови, які взяли перевагу над негативними. Теорія адекватного заподіяння заснована на типовому перебігу подій. Важливо не те, що в даному випадку подія викликала ряд наступних подій, а те, чи здатна подія приводити до наслідків такого роду, чи здатна подія викликатися відповідними умовами. На думку Н.Д. Єгорова, найбільш прийнятною як з теоретичної, так і з практичної точки зору представляється теорія прямого і непрямого причинного зв'язку. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана з цими збитками. Наявність непрямого (опосередкованого) зв'язку між протиправною поведінкою особи і збитками означає, що поведінка лежить за межами юридично значимою причинного зв'язку. Четвертою умовою, що входять до складу цивільного правопорушення, є вина. За загальним правилом особа, яка не виконала зобов'язання, або 12 виконала його неналежним чином, несе відповідальність за наявності вини (умислу або необережності), якщо законом або договором передбачено інші підстави відповідальності. Аналогічне правило встановлено і для позадоговірної (деліктної) відповідальності. У науці цивільного права в даний час подібний підхід в визначенням провини піддається критиці з того підстави, що в радянський період цивілістиці було нав'язано поняття вини, засноване на чужих їй кримінально- правових елементах (М.І. Брагінський, В.В. Витрянский). У радянській цивільно-правовій доктрині міцно утвердилося поняття вини як психічного ставлення особи до своєї протиправної поведінки і його результату. Поняття вини в сучасному цивільному праві не залишається незмінним. Поняття вини в цивільному праві можна виразити наступною формулою: "Особа визнається невинною, якщо при всій ступені дбайливості й обачності, яка від неї очікувалася по характеру зобов'язання та умов обороту, вона вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання" (ч.1 ст. 614 ЦК). Особливість – відсутність своєї вини доводить та особа, яка порушила зобов’язання (ч. 2 ст. 614 ЦК) – презумпція вини. Кредитор доводить факт заподіяння збитків. - форми вини: умисел та необережність (ч.1 ст. 614 ЦК) – (особливість форма вини боржника не впливає на розмір збитків; зменшується розмір збитків, коли є умисел кредитора щодо збільшення розмірів збитків – ст. 616 ЦК). Вина юридичних осіб проявляється не інакше, як через винну поведінку працівників відповідної організації при виконанні ними своїх трудових (службових) обов'язків, оскільки дії працівників боржника по виконанню його обов'язків вважаються діями самого боржника.