Лекція до теми № 6 «актуальні проблеми права інтелектуальної власності»

1. Природа права інтелектуальної власності

Економічний розвиток сучасного суспільства неможливо уявити без об’єктів інтелектуальної власності. Нині сфера їх розповсюдження – це не тільки і не стільки особисте використання, скільки суспільне виробництво. Будь-яке підприємство як майновий комплекс включає в себе дві групи елементів: матеріальні та нематеріальні. За деякими даними відсоток нематеріальних активів (таким є обліково-бухгалтерське уявлення про об’єкти інтелектуальної власності) у вартості активів найбільших компаній світу становить від 30 до 60%, і що характерно, цей показник має стійку тенденцію до зростання Результати досліджень свідчать про сталу тенденцію до збільшення обсягів ліцензійної торгівлі. Так, якщо в 1990-х роках загальний обсяг торгівлі технологіями у світі оцінювався від 20 до 50 млрд. дол., то у 2000 р. – вже на рівні 500 млрд. дол. Світовий ринок технологій становить більш як 2 трлн. доларів. Нині продавцями ліцензій є понад 40, а покупцями – більш як 70 країн. Основними учасниками міжнародної ліцензійної торгівлі залишаються економічно розвинуті країни, на які припадає близько 98% усіх надходжень від укладення ліцензійних угод, а на частку Західної Європи – 73% світового обігу. Розвиток права інтелектуальної власності у часі має порівняно нетривалу історію. Спочатку воно розвивалось як система привілеїв, яка, звичайно, через свій суб'єктивний характер не могла задовольняти інтереси усіх творців, адже суверен надавав захист, як правило, лише тим особам, які були наближені до нього. Пізніше, під впливом незадоволених, поступово відбувається процес правового оформлення загальних правил, на підставі яких кожна особа, яка стала автором винаходу чи то літературного твору, могла захистити свої права щодо її результатів інтелектуальної діяльності перед іншими, третіми особами. В авторському праві першим кроком у цьому напрямку вважається прийняття в Англії в 1709 р. Статуту Анни, який закріпив за правомочними власниками права власності на копії книг. У сфері патентного права перші закони практично одночасно були прийняті спочатку в Сполучених штатах Америки (1790 р.), а трохи пізніше, в 1791 р., й у Франції. Стаття 1 французького закону від 7 січня 1791 р., зокрема, зазначала, що «будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора». Іншими словами, становлення права інтелектуальної власності як окремого напрямку правового регулювання відбувалось насамперед у системі права власності, що, нібито повинно підкреслювати саме речовий характер цих відносин. Проте, насправді, в наукових колах сьогодні не має єдиної точки зору з цього питання. Позиції тут різняться, а відповіді не співпадають. Наукові дискусії щодо природи права інтелектуальної власності та його складових розпочалися ще в XVIII ст. і тривають донині. Вивчення природи права інтелектуальної власності безпосередньо пов'язане з таким важливим і актуальним аспектом, як вирішення питання наявності чи ненаявності речового характеру в праві інтелектуальної власності, його співвідношення з правом власності. Зауважимо, що серед українських учених-юристів також немає одностайності з приводу розуміння прав інтелектуальної власності. Так, одні українські науковці розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності. Наприклад, Г.Г.Харченко робить висновок про єдину речово-правову природу і права інтелектуальної власності, і права власності як такого. Як основний аргумент автор наводить назву книги 4 ЦК «Право інтелектуальної власності». Структурне відокремлення права інтелектуальної власності в окрему книгу Цивільного кодексу України пояснює перш за все об'єктивно наявними причинами: великий спектр відносин, що підлягає врегулюванню нормами цього інституту права; специфіка об'єктів права інтелектуальної власності; наявність майнових та особисто немайнових прав інтелектуальної власності тощо. Навпаки, інші правознавці вважають, що термін «інтелектуальна власність» є не більш як логічна абстракція стосовно сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також на прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг (О.Д.Святоцький). О.І. Харитонова розглядає право інтелектуальної власності як виключні права, відмінні від права власності. Якщо спробувати знайти відповідь про природу прав інтелектуальної власності в законодавстві, то здавалося б ЦК 2003 р. називаючи такі права саме правом власності, здавалося б вказує на речово-правовий характер інтелектуальних відносин. Разом з цим, необхідно зазначити, що, наступні після прийняття Цивільного кодексу кроки Верховної Ради України все більше дають підстав казати, про зміщення її акцентів щодо визначення правової природи права інтелектуальної власності у бік його відмежування від речового права та права власності зокрема. Втрата чинності Закону України «Про власність» 1991 р., де право інтелектуальної власності розглядалось в системі координат відносин власності, прийняття Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р., де у розділах IV та V розведені колізійні норми щодо прав інтелектуальної власності та речового права, ще раз додатково підкреслюють посилення на законодавчому полі України тенденції відмежування права інтелектуальної власності від всієї системи речових прав. Разом з цим у чинному законодавстві і досі залишилися певні колізійні моменти, пов’язані з неоднозначним трактуванням інтелектуальної власності. Наприклад, законодавство про авторське право й суміжні права переважно визнає за авторами й правовласниками виключні права на використання (ст. 15 ЗУ «Про авторські права та суміжні права», а 6 законодавство щодо промислової власності тяжіє до визнання результатів науково-технічної творчості об'єктами права власності (п.4 ст. 6 ЗУ «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі». Проаналізуємо тотожність та відмінності права власності та прав на результати інтелектуальної діяльності, тобто права інтелектуальної власності. Перелік відмінностей слід розпочати з відмінностей об'єктів. Об'єктом права власності є речі – об’єкти матеріального світу, обмежені в просторі; право власності є регулятором фізичного панування над річчю, виокремлення цієї речі серед інших. У континентальній правовій системі право власності охоплює три елементи: фізичне володіння річчю, фізичне її використання та розпорядження нею, в результаті чого може статися цілковите відособлення речі від первинного власника.