2. Неоднорідність предмету та методу цивільного права. Проблема наявності публічно-правових елементів в цивільному праві.

Право України, окрім того, що воно поділяється на право приватне та право публічне поділяється на окремі галузі. Теоретичним підгрунтям для розв’язання проблеми самостійності тієї чи іншої галузі права є теорія про те, що відокремлення самостійних галузей права можливе за двома критеріями – предметом і методом правового регулювання. Як слушно зауважив Р.Б. Прилуцький, така теоретична конструкція склалася внаслідок двох наукових дискусій. Під час першої дискусії (1938 -1941 рр.) більшістю вчених була сприйнята точка зору про те, що поділ права на галузі повинен здійснюватись за таким об’єктивним критерієм як предмет правового регулювання – сукупність однорідних суспільних відносин, що піддаються автономному (відносно самостійному) правовому регулюванню. Наприклад, майнові відносини, що мають вартісний характер, внаслідок специфіки змісту правових норм, що їх опосередковують, можуть бути віднесені до цивільного права, а владно-управлінські відносини – до адміністративного права. Проте порівняно скоро стало зрозумілим, що одного предмету для диференціації галузей права не достатньо. Норми права можуть регулювати один і той же предмет, але відноситись до різних галузей права. Класифікація галузей права тільки за предметом правового регулювання, по суті, зводила питання про систему права до питання про систему суспільних відносин. У ході другої дискусії (1955-1958 рр.) було визнано необхідним, крім основного критерію поділу права на галузі (предмета правового регулювання), виділити і додатковий критерій – метод правового регулювання як сукупність юридичних засобів впливу на суспільні відносини, що використовуються державою для правового регулювання цих відносин. Вважалось, що кожна галузь права характеризується відносно визначеним і стійким методом правового регулювання, який обумовлений характером суспільних відносин, що ним регулюються. При цьому визнавалось, що часом між методами різних галузей права спостерігається певна схожість. Проте, це не значить, що вони є однаковими. Галузь права при цьому розглядалась як сукупність взаємопов’язаних між собою норм, об’єднаних спільністю предмета і методу правового регулювання, що об’єктивно відокремилися всередині системи права8 . Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України до предмету цивільного права включено: а) немайнові відносини; б) майнові відносини. Той факт, що законодавець на перше місце поставив саме немайнові відносини, пояснюється тим, що в сучасному суспільстві зростає роль окремої людини, привілейоване значення займає її духовна сфера над матеріальною. Проголошені Конституцією України вимоги щодо верховенства права, гарантій прав і свобод людини, орієнтири на цінності та стандарти Європейського Союзу зобов’язує до безумовного дотримання невід’ємних прав і свобод людини, до неухильного підвищення рівня захисту особистих немайнових прав. Отже, чітке визначення ЦК ознак цивільних правовідносин має важливе науково-практичне значення, оскільки поклало кінець науковим дискусіям як про самі ознаки, притаманні цивільним правовідносинам, так і про критерії відмежування, насамперед, майнових відносин, які регулюються цивільним правом від майнових відносин, які регулюються іншими галузями права. Повертаючись до аналізу ознак цивільних правовідносин, констатуємо той факт, що ЦК першою юридичною ознакою цивільних відносин визначив характерну для учасників таких відносин юридичну рівність, яка полягає у виключенні будь-якого підпорядкування одного суб'єкта таких відносин іншому. Разом з цим зауважимо, що юридична рівність учасників цивільних відносин не означає рівності їх суб'єктивних цивільних прав, а є основою для створення рівних можливостей для їх виникнення, зміни, припинення, а також відповідальності за їх порушення. Наступною ознакою цивільних відносин є їх заснованість на вільному волевиявленні учасників цих відносин. Зазначена теза дозволяє зробити висновок, що цивільні відносини завжди повинні бути вольовими, тобто і фізичні, і юридичні особи, які беруть у них участь, повинні бути наділеними здатністю бажати наслідків своїх дій, віддавати собі повний звіт у своїх діях та керувати ними за власним розсудом. Щоправда, до цивільних належать і такі відносини, які можуть виникнути поза волею їх учасників. Такими, наприклад, є відносини, які опосередковують зобов'язання з відшкодування шкоди (глава 82 ЦК) чи зобов'язання у зв'язку з набуттям чи збереженням майна без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК). Проте, в цих випадках про поза вольовий їх характер йдеться лише стосовно моменту виникнення таких відносин. Самі ж права й обов'язки, що виникли в результаті появи таких цивільних відносин, здійснюються вже свідомо, з виявом волі суб'єкта таких відносин.