3. Захист права інтелектуальної власності.

Як показує світовий досвід, наявність інституту інтелектуальної власності має найважливіше значення для формування мотивації високоефективної інтелектуальної праці. Інтелектуальна власність – це система законодавчо оформлених відносин, що складається з приводу створення продуктів інтелектуальної праці, володіння ними, їхнього обміну й використання. Нині відносини, пов’язані з інтелектуальною власністю, регулюються в більшості країн законодавством про авторське право, патентним законодавством і спеціальним законодавством про несумлінну конкуренцію. Винятковий характер прав на об’єкти інтелектуальної власності забезпечує їхнім власникам здійснення всіх дозволених законом дій з одночасною забороною третім особам здійснення таких дій без згоди власників. Абсолютний характер цього права полягає в тому, що воно діє проти будь-якої особи, яка використала чужий об’єкт інтелектуальної власності без дозволу власника. Розвиток міжнародних економічних і культурних відносин у другій половині XIX – початку ХХ ст. супроводжувався регулюванням відносин інтелектуальної власності між країнами. У 1967 р. на Стокгольмській конференції була заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності (штаб-квартира у Женеві). В Україні, в умовах досить низького рівня матеріальної забезпеченості досліджень посилюється необхідність захисту інтелектуальної власності у плані авторства та в питаннях відпрацьовування механізму регулювання відносин працівника і роботодавця як у науковій сфері, так і в сфері інноваційного виробництва. Значною проблемою сучасної України є порушення майнових та особистих немайнових прав суб’єктів інтелектуальної власності. Найбільш поширеним способом порушення майнових та особистих немайнових прав інтелектуальної власності є контрафактна продукція. Видами контрафакту є: 1) використання чужого логотипу або настільки схожого, що їх легко переплутати; 2) підробка зовнішнього вигляду товару, його дизайнерських рішень. Це актуально для таких речей як предмети декору , меблі , одяг і т.д. . 3) незаконне використання фільмів, музики, книг і комп'ютерних програм - т.зв. піратство . 4) Незаконне використання запатентованих технічних рішень.

Лекція до теми № 7/1 «актуальні проблеми зобов’язального права»

1. Поняття, склад та класифікація зобов’язань.

Становлення зобов’язання як правової категорії датується добою античності. Римляни розглядали зобов’язання як загальну категорію, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов’язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов’язання. В Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов’язання – як правові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає “праву нашої держави”. Визначення зобов’язання як певних правових пут зв’язаності не було випадковим. У стародавній період ця обмеженість – пута – не була тільки фігуральним виразом. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв'язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв’язування, з фізичних перетворились в юридичні. Таким чином в античності зобов’язання виникає як юридична категорія, яка покликана врегулювати відносини між учасниками господарських відносин. Поняття зобов'язального права. Інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце в системі цивільного права України. Спільність з правом власності: регулюють майнові відносини; мають однакові об’єкти (речі, майно, майнові права; зобов’язальне право ще й роботи та послуги). Відмінність: право власності оформляє статику майнових відносин, а зобов’язальне –динаміку (зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно- правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна). Право-власності має абсолютний характер; зобов’язальне право – відносний. В юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок — боргу. Елементи зобов'язання. Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.