2. Теорії сучасних переходів до демократії.

Одним із ключових термінів, який уживають при аналізі сучасних процесів демократизації, є демократичний перехід, на означення якого вживають слово «транзит». Галузь порівняльної політології, що вивчає процеси переходу від недемократії до демократії, відповідно має назву «транзитологія». Її засновником вважа­ють американського політолога Данкварта Растоу, автора праці «Переходи до демократії», котрий першим застосував методи порівняльного аналізу для визначення чинників і стадій демократичної трансформації у таких різних країнах, як Швеція та Туреччина.

Демократичні переходи — багатоманітні за формою процеси інституціональних змін у межах поступово трансформо­ваного правового поля, які відбуваються після краху недемократичних — авто­ритарних або тоталітарних — політичних режимів.

У процесі переходу впроваджуються демократичні правила політичної гри, починає формуватися гро­мадянське суспільство. Однак подальший прогрес демократії, перетворення формальних інституцій у реальні, становлення правової держави, розвиток громадянського суспільства залежать від багатьох внутрішніх та зовнішніх чинників і відбуваються з різною швидкістю та не завжди є успішними. Транзитологи ствер­джують, що ураховуючи хвилеподібне наростання демократії, її припливи та відпливи, ніхто не може з упевненістю прогнозувати, якими будуть наслідки переходу в кожному окремому суспільстві.

Данкварт Растоу вважав, що необхідними чинниками ефективного впровадження демо­кратичних інститутів у будь-якій країні є насамперед національна єдність. Під єдністю він розумів, однак, «лиш те, що значна кількість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів чи ментальних застережень стосовно того, до якої спільноти вони належать. Вимога національної єдності відкидає ситу­ації, коли в суспільстві існує латентний розкол, подібний до того, що існував у габсбурзькій та оттоманській імперіях і присутній нині в ряді африканських країн». [13]

Інші передумови демократизації — мінімально достатній рівень економічного роз­витку (на якому наголошував Сеймур Мартін Ліпсет), наявність соціальної диференціації і політичного протиборства основних соціальних груп та політичних акторів, значного за розміром середнього класу — це, за твердженням Растоу, важливі, але недостатні передумови.

Саме ефективна держава дозволяє пережити нестабільність суспільства під час становлення хитких та слабких інститутів політичного плюралізму, ви­никнення численних та слабких політичних партій, хаосу, що виникає внаслі­док зміни правил політичної взаємодії.

Стурбованість з приводу стійкості молодих демократій висловлював американський по­літолог Френсіс Фукуяма: «Слабкі … держави є джерелом найсерйозніших світових проблем».

Інші дослідники — Г. О`Доннел, А. Пшеворський — підкреслювали вплив конкретної політичної й історичної ситуації та співвідношення політичних сил, надавали ключового значення правильно обраній стратегії і тактиці демокра­тичних перетворень.

З погляду Г. Алмонда і С. Верби, тільки демократично осві­чена особа із громадянською культурою спроможна на успішні перетворення.

Таким чином, можна відзначити важливість наступних чинників, які впливають на тривалість та результативність їх демократизації:

– особливість докомуністичних традицій (цивілізаційних, культурних та політичних) у кожній із країн, що стали на шлях транс­формації;

– наявність чи відсутність елементів демократичного досвіду;

– відмінність стартових можливостей (економічних ресурсів, політичної культури правлячої еліти та опозиції тощо);

– рівень ерозії недемократичних структур вла­ди на момент переходу;

– здатність еліти обрати оптимальні з погляду даної країни політич­ні інституції (тип виборчої системи, форму правління, державно- територіальний устрій, тип партійної системи), добру політичну тактику;

– вплив зовнішніх чинників (іноземних держав, процесів глобалізації).

Жоден із цих чинників сам собою не може відігравати вирішальну роль у процесах трансформації, але в сукупності з іншими здатен кардинально змінювати їх темпи та результати, визначати тип (модель) демократизації.

Типологізація переходів до демократії відповідно до їх моделей:

Побудова мо­делей здійснюється на різних підставах (за різними ознаками) і на різному матеріалі. Тому чи не кожен автор їх конструює по-своєму. Наприклад, С. Гантінґтон виділяє такі теоретичні моделі переходу від недемократич­них режимів до демократії:

– модель деколонізації, коли метрополія встановлює демократичні інсти­тути у своїх колоніях. Після здобуття країною незалежності (країни Ка­рибського басейну) в ній зберігаються демократичні інститути;

– циклічна модель (латиноамери­канські країни), за якої демократичні й авторитарні форми правління по черзі змінюють одні одних — чи шляхом воєнних пере­воротів, чи зусиллями правлячих еліт;

– модель «другої спроби» (Іспанія), якій властиве стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії за відносно короткий проміжок часу;

– модель «перерваної демократизації» (Чилі, Філіппіни, Уругвай) відновлення довготривалої і сталої демократії, розвиток якої був зірваний встановленням авторитарного режиму;

– модель «безпосереднього переходу» (Болгарія, Румунія) у країнах, які не мали попереднього досвіду демократичного розвитку і в яких перед по­чатком переходу домінував міцний та стабільний авторитарний режим;

Увесь довгий шлях утвердження демократії в країнах світу (починаючи з кінця XVIII ст.) охоплює типологія американського політолога С. Лакофа, який виділяв демократизацію революційним та еволю­ційним шляхом, внаслідок зовнішнього впливу, трансформацію згори та змішану модель.

Поль­ський учений Єжи Вятр за головний критерій бере характер політичної боротьби та методи взаємодії еліт при передачі влади. Він виділяє такі моделі:

– реформування системи на основі переговорів і домовленостей між елітами (Іспанія — 1976-1977, Польща — 1989);

– швидка капітуляція старої владної еліти («абдикація») і перехід влади до рук реформаторів (Аргентина —1983, Греція —1975, ЧССР — 1989);

– революція і збройне усунення правлячої верхівки (Румунія — 1989);

реформування системи згори, без переговорів і домовленостей між елітами (Бразилія — 1973-1974, СРСР — до 1991);

– розпад федеративної держави (Югославія — з 1989, СРСР — після1991).

Якщо виокремлення моделей демократизації спрямоване на з’ясування відмінностей між групами країн, що здійснюють демократичні переходи, то виявлення стадій (фаз) демократичних переходів націлене на узагальнення спільного, що об’єднує ці країни.

Тривалий час популярною була періодизація демократичного переходу Д. Растоу, який виділяв три фази політичних змін:

– підготовчу фазу, коли за­гострюється боротьба між основними соціальними і політичними силами, у процесі якої формується та опозиційна еліта, яка стає здатною здійснити де­мократичні зміни в майбутньому;

– фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових, демократичних інститу­цій — приймаються закони, проводяться демократичні вибори, референдуми тощо;

– фазу звикання (закріплення здобутків), за якої демократичні інститути набувають стійкості, а демократичні зміни стають незворотними.

За концепцією А. Пшеворського демократизація має дві основні фази:

– лібералізацію (процес надання певних громадянських свобод без зміни характеру політичного режиму та владного апарату);

– демократизацію (процес заміни одного політичного режиму на інший).

Отже, в цій концепції увага зосереджена на аналізі сутності конфліктів, що виникають під час перехідного періоду, а також різноманітним конфігураціям основних політичних сил, які визначають динаміку розвитку цього процесу та, зрештою, саму можливість встановлення демократичного режиму.