5. Теорії плюралістичної та елітарної демократії.

У другій половині ХХ ст. утвердилися два напрями інтерпретації й моделювання демократії: елітарний і плюралістичний. Теорія плюралізму створювалась на основі парадигми конфлікту. Політичний процес бачився як боротьба різних групових інтересів, примирити і частково узгодити які може тільки держава. Теоретики плюралізму уточнюють джерела конфліктів, багатоманітність груп і групових інтересів, обґрунтовують неминучість дифузії влади. Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає права людини, конкуренцію легальних політичних сил, нормо- і правотворчість парламенту, поділ влади, федералізм. Усі ці принципи не гарантують владу різних груп, але передбачають можливість кожній політичній силі в межах загальних правил спиратися на різні, автономізовані важелі влади.

Слід виділити загальні риси плюралістичної демократії: – визнання зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи;

– визнання суперництва і балансу групових інтересів як соціальної основи демократичної влади, її динаміки;

– значне розширення сфери діяльності держави як арбітра, який зберігає рівновагу суперечливих інтересів і забезпечує саморегулювання суспільства; – піклування про формування демократичної культури як умови цивілізаційного характеру боротьби інтересів і відносно безболісного розв´язання конфліктів;

– підтримання державою соціально принижених груп та індивідів з метою підвищити їхні життєві шанси і зміцнити соціальну справедливість. До цього слід зауважити, що хоча плюралістична теорія демократії й знайшла визнання й застосування в багатьох країнах світу, але її ідеї не беззаперечні. Однією з вихідних вад цієї теорії нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації населення. У країнах Заходу реально тільки не більше ніж третина дорослого населення представлена в групових інтересах, тому побудована за плюралістичними рецептами модель демократії не буде владою більшості. Але це ще не означає, що інтереси всього населення не виражаються активними представниками груп. Тому, хоч плюралістична демократія ще далека від ідеалу прямого народовладдя, вона все-таки наближає владу до народу, дає можливість усім бажаючим брати участь у прийнятті рішень.

Найважливіший напрям критики теорії плюралістичної демократії в недостатньому врахуванні нерівності політичного впливу на владу бізнесу, бюрократії, профспілок і військово-промислового комплексу. Організованість пов´язана з рівнем освіти, з характером праці та з іншими чинниками. Здатність до конфлікту визначається насамперед політичними ресурсами (грошими, знанням, авторитетом та ін.), які розподілені в суспільстві нерівномірно. Соціальна нерівність, яка збереглася в сучасних демократіях і проявляється в неоднакових здібностях різних груп до усвідомлення й представлення в органах влади своїх інтересів і відстоювання їх у конкурентній боротьбі, великою мірою суперечить уявленням теорії плюралістичної демократії про гармонічну рівновагу інтересів різних суспільних груп.

Прихильником плюралістичної теорії демократії був Роальд Даль – автор теорії поліархії як демократії в дії або процесу наближення до демократії. Оскільки поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він визначає такі критерії поліархічності політичної системи: ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі народу у їх виборі. Сутність його аргументів зводилась до таких положень: - плюралістична демократія припускає існування великої кількості організованих інтересів, які конкурують між собою; - конкуруючи, інтереси взаємно контролюють один одного й обмежують владу; - плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, найкращим чином ураховує суспільні й групові інтереси під час прийняття політичних рішень. Для того, щоб досягти поліархії, усі громадяни повинні формулювати свої уподобання та висловлювати свої побажання владі і таким чином контролювати процес прийняття політичних рішень.

У сучасній політичній думці не тільки піддається сумніву відповідність плюралістичної теорії реальному життю, а й критикується сама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократія консервативна, оскільки для прийняття рішень вимагає згоди всіх зацікавлених груп, а це важко забезпечити, особливо в періоди політичного реформування. Крім того, у плюралістичній системі дуже важко пробивають собі дорогу й здобувають визнання всезагальні, глобальні, довготривалі й нові інтереси. Наприкінці 70 — 80-х роках XX ст., у зв'язку із занепадом популярності теорії «плюралістичної демократії», деякі її давні прихильники (Г. Парсонс, Р. Даль) перейшли на позиції теорії елітарної демократії, яка сформувалась на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С. Келлер, О. Штаммер, Д. Рісмен). До кінця ХХ ст. західні держави значно просунулися вперед на шляху зрівнювання життєвих шансів, створення для більшості громадян соціальної можливості політичної участі й захисту своїх інтересів. Сьогодні не тільки вищі верстви, а й групи, які належать до середнього класу, мають достатній освітній рівень, соціальну забезпеченість і захищеність, вільний час та інші умови, щоб чинити організований вплив на центри влади і домогтися врахування в політичних рішеннях своїх інтересів. Тим соціальним групам, які не здатні до організованої політичної боротьби і не володіють,ресурсами впливу, допомагає представити свої інтереси механізм виборів. Намагаючись заручитися підтримкою максимальної кількості виборців, політичні партії прагнуть забезпечити собі підтримку з боку різних, насамперед численних, верств населення і тому певною мірою враховують їхні сподівання у своїх програмах. Відображення в політиці сучасних держав інтересів різних соціальних груп усе-таки не знімає проблеми нерівності їхнього політичного впливу.

Прихильники теорії елітарної демократії виходять з того, що в умовах досягнення володарювання демократичної більшості політичні рішення приймаються меншістю — демократичною елітою, але ця компетентна меншість підконтрольна виборцям, громадянському суспільству.

Теорія елітарної демократії Йозефа Шумпетера ґрунтувалася на протиставленні класичного і сучасного методів демократії. На його думку, різні індивіди вкладають у загальне благо різний зміст, тому й обрані представники народу не здатні «почути кожного» та вирішити всі проблеми, у результаті демократія стає скоріше ідеалом, ніж реальністю. Він формулює сучасний демократичний метод у такий спосіб: «Демократичний метод – це такий інституціональний пристрій для прийняття політичних рішень, у якому індивіди обирають владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Перевага даного підходу, як вважає Й. Шумпетер, полягає в тому, що, по-перше, акцентується увага на такій цінності демократії, як політична конкуренція; по-друге, велика роль феномену політичного лідерства і, по-третє, сформульований метод більшою мірою наближає до волі.

Для реалізації запропонованого ним методу необхідні наступні умови:

– людський матеріал політики, політична еліта, яка обирається, повинна бути досить високої якості як професіонали та політики;

– визначена сфера дії політичних рішень, тобто політика не повинна втручатися в усі сфери (наприклад, банківську, сферу торгівлі і т. д.);

– добре підготовлена бюрократія, що має високий статус та історичні традиції, при цьому її просування повинне залежати не від політиків, а зважуватися відповідно до правил державної служби;

– демократичний самоконтроль, що включає в себе:

а) високий моральний і інтелектуальний рівень виборців і парламентів;

б) президент чи парламентарі повинні утримуватися від спокуси змінювати уряд за політичною доцільністю;

в) виборці поза парламентом повинні поважати «поділ праці» між ними і тими політиками, яких вони обирали: зокрема виборці повинні розуміти, що оскільки вони обрали політичного діяча, то прийняття рішень – це його справа, а не їх;

г) ефективна боротьба за лідерство вимагає максимальної терпимості до відмінностей у поглядах, тому потенційний лідер має викласти свою позицію.

Конкуренцію між елітарною демократією, що заснована на визнанні особливого статусу і привілеїв лідерів та еліт (і, відповідно, неспроможності чи недо­цільності перетворення народу на носія влади), демократії для певної обмеженої кількості людей (середньовічний цех, шляхетський стан) та масовою демокра­тією, яка передбачає вибори знизу та рівноправну участь усього громадянства, можна простежити упродовж історії розвитку демократії. В умовах нового часу поступово відбувається експансія масової демократії, але водночас — і пере­творення її на маніпулятивну, де змістовне наповнення демократичних форм поступається місцем формі, зовнішнім ефектам, режисурі з боку тієї ж еліти. Тому варто підкреслити, що осердя демократії за будь-яких умов становить саме свідома активність громадян. Якщо такої активності немає, жодні зусилля еліти й окремих ватажків не спроможні демократизувати суспільство.