Основні відмінності партій від громадських організацій

Питання для порівняння	Політичні партії	Громадські організації
1. Членство та його обмеження:	Тільки дієздатні громадяни держави, віком з 18 років, одночасно тільки в одній партії; Заборона членства: військовослужбовців, правоохоронців, прокурорів, суддів, податківців.	Будь-яка людина, незалежно від громадянства, віку згідно Статутом, може бути одночасно в різних організаціях.
2. Легітимізація та організаційні структури:	Тільки внутрішньодержавного масштабу, реєстрація міністерством юстиції, а її скасування – через суд; Заборона створення і діяльності організаційних структур партій – в органах виконавчої, судової влади, виконкомах місцевих рад, військових формуваннях; – на державних підприємствах, – у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона керівних органів за кордоном (як ЦК КПРС в СРСР).	Можуть бути міжнародні, загальнодержавні та територіальні з відповідною реєстрацією у виконавчих органах або шляхом повідомлення. Дозволяється керувати і з-за кордону (АМіК)
3. Фінанси та комерція:	Заборона фінансування із-за кордону та від негромадян України, займатись комерційною діяльністю (за винятком засобів масової інформації, видавництв).	Дозволяється фінансуватись із-за кордону,від будь-кого, дозвіл на комерцію.
4. Участь у політичному житті:	Передбачається безпосередньо, самостійно або у блоці брати участь у виборах, не раніше як через рік після регістрації та не рідше ніж двох чергових виборів поспіль.	Дозволяється лише опосеред-кована участь у виборах, агітація, гром. контроль

У сучасному суспільстві важко уявити політичне життя без існування політичних партій, які мають сприяти суспільному прогресу. Справжні партії – запорука прийняття правильних рішень, оскільки вони мають виражати інтереси різних верств суспільства. Це можливо лише за умови, якщо політичні партії мають реальну вагу в соціумі, можуть вільно конкурувати у боротьбі за владу та є політично відповідальними перед громадянами.

5. Посткомуністична трансформація і громадянське суспільство.

Після краху тоталітарних режимів у СРСР та Східній Європі демократію фактично змушені були будувати заново (як в Україні, Росії чи Молдові), а не поверталися до неї (як у Балтійських країнах, Чехії або Польщі). Громадянське суспільство не могло сформуватися так швидко, як було б потрібно, щоб служити опорою демократії, процес його «зростання» переважно спонтанний, а тому вимагає часу. Хоча громадянське суспільство повинно було стати передумовою політичної демократії, само воно не могло «вирости» без певного типу демократичної політичної культури і правової держави.

Перехід до громадянського суспільства і правової держави розпочав­ся ще в колишньому СРСР — з делегітимізації та лібералізації комуністич­ного режиму за правління Михайла Горбачова, який розпо­чав реформи під гаслом «перебудови». Її реальним результатом стала «гласність», запровадження якої супроводжувалось значними зрушеннями у свідомості людей. Паралельно з гласністю відбувалося визнання соціаль­ного й політичного плюралізму — спочатку так званого «соціалістичного», а потім уже — без ідеологічної ідентифікації. Його наслідком стало швидке зростання неформальних громадських, а пізніше й політичних організацій. Так, наприкінці 80 – поч 90-х років ХХ ст. від політклубів, дискусійних майданчиків у палацах культури, на телебаченні («Взгляд» на ЦТ, «Гарт» - на УТ), демплатформи в КПРС до відродження товариств «Меморіал», «Просвіта», демократичних рухів «за Перебудову» та «Народних фронтів», мітингів та маніфестацій громадськості.

Усвідомленою стала потре­ба у формуванні політичних партій, перший період творення яких припав на період весни 1990 - літа 1991 року.

Значним політичним досягненням демократичних сил у цей період стало створення після виборів 1990 року першої організованої опозиції у Верховній Раді України — Народної Ради на чолі з академіком І. Юхновським, у складі якої було 125 депутатів. Завдяки їй у липні 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверені­тет України — одну з найсміливіших на всій території СРСР (окрім Балтій­ських республік). При цих здобутках процес розкріпачення преси та реформування сус­пільних відносин загалом в Україні йшов повільніше, ніж у багатьох інших республіках. Однією з причин було те, що тут довше, ніж деінде, при владі за­трималось компартійне керівництво «брежнєвської» генерації. Воно накла­дало серйозні обмеження на процеси економічної та політичної лібералізації. Державно-партійна монополія на участь у політичному житті була серйозними пе­решкодами для розгортання масових рухів. Тільки після скасування ст. 6 Конституцій СРСР та союзних республік про керівну роль КПРС під тиском досі небачених акцій протес­ту — наприклад, масового студентського голодування – «революції на граніті» в Києві восени 1990 р, комуністична влада якоюсь мірою почала зважати на вимоги громадськості.

На зміну захопленню громадянським суспільством прийшли сумніви, бо можновладці вбачали в ньому спробу применшити роль держави та «підпорядкування» перехідних суспільств більш розвиненим державам. Ці побоювання посилювались в 90-х роках ХХ та на початку ХХІ століть зневірою народу як владою, так і опозицією, певною авторитаризацією пострадянських політичних режимів, поглибленням соціальної поляризації суспільства, кризовими явищами в усіх сферах життя.

Нова хвиля прояву громадянського суспільства прокотились пострадянським простором під час так званих «кольорових революцій» («троянд» – 2003 в Грузії та «помаранчевої» 2004 – в Україні), проте вони мали політичний, а не соціальний характер, бо призвели переважно до зміни влади, а не всієї політичної системи. Вирішальну роль там відіграли саме масові виступи громадян, обурених свавіллям влади, яке проявилось у фальсифікаціях виборів, а ідейне обґрунтування цих виступів прийшло з Заходу. Однією з основних робіт стала книга Дж. Шарпа «Від диктатури до демократії Концептуальні основи звільнення», видана 1993 р. [25]

Якщо в Грузії відбулась низька демократичних реформ та майже подолана корупція, то в Україні – знову суцільні розчарування. Один з славних провідників європейської демократії Адам Міхник дуже влучно написав про наслідки «помаранчевої революції»: «…Суспільство зробило свою частину роботи – воно відвоювало свободу. Далі «вписувати» її у верховенство Закону мали політики, які прийшли до влади,… Замість цього влада стала займатися улюбленою справою – ділити… владу.… Головна помилка Майдану – це персоніфікація політики, … поділ політиків на «наших» і «ненаших». І коли «наші» перемогли, то й суспільство демобілізувалося і розслабилося. Люди виявилися готовими до благородного пориву, … але не готові до повсякденної роботи. Друга помилка – це віра у слова та гасла…. На будь-які солодкі обіцянки щось дати… треба ставити чіткі питання: а ЯК саме, ЯК … ви це зробите, коли … можна очікувати результату?... » [23, c. 99].

Розвиток подій у 2005 – 2012 р. підтвердив, що для громадян в Україні на зміну революційній ейфорії 2005 року прийшов реваншизм 2006-2007 років (2010-2012), але чи дійсно ця епоха завершилась і настане прагматизм на засадах демократії, права та справедливості – покаже час.