V. Початки наукової християнської літератури. Перші християнські школи a. Початки християнських шкіл і богословських традицій

Передумови до творення церковної наукової літератури, як зібрання знань для їх систематизації і викладу, повстали в атмосфері полеміки із гностиками. Св. Іриней Ліонський заперечує фальшиву і подає правдиву гнозу, проте не формує школи, де б виправлена і розвинута ним богослов’я могла б знайти свій подальший розвиток, розкриваючи перед Церквою нові глибини божественних таїнств. Розвиток богослов’я можуть запевнити тільки покоління і групи богословів, що доповнюють і розвивають одне одного, тобто богословські школи. Найбільші християнські школи виникають на базі розвинутих центрів культури того часу і розвиваються навколо християнських вчителів-«філософів», що на грецький зразок збирали навколо себе слухачів та учнів. Приблизно 180 сицилійський філософ і християнин по імені Пантен зібрав в Олександрії навколо себе перших учнів. Пантен стає засновником школи, яку пізніше провадять і розвивають її учні Климент і Оріген. Останній в 231 припиняє свій зв’язок із Олександрією і в Кесарії Палестинській за дозволом місцевого єпископа засновує нову школу.

Олекссандрійська школа є найзорганізованішою і найстаровиннішою катехитичною школою перших віків. Вона виникає із потреби послідовної здорової егзигези Святого Письма для тих, які пройшли початкові етапи християнської катехизи, і хочуть погодити віру із розумом. Небіблійним християнам потрібно було дати «ключі» до розуміння «юдейських писань», показати, що Старий Завіт не являє собою історію євреїв, а є приготуванням Христа і Церкви. Містком в порозумінні Біблії та «не юдейського» християнства стає алегорія – метод, що допомагав вже давнім філософам. В олександрійській школі треба було навчитися вміти висловлювати християнство у філософських категоріях. Для цього учні були зобов’язані знайомитися із філософією, пізнавати ars liberalis. Християнство починає бути чимось раціональним, співвідносним до пізнавального досвіду філософів, є системою, корисною для філософських рефлексій про світ і життя. Християнство представляється як філософська система, і є філософією, а для багатьох – найкраща філософія.

Інша школа повстала у великому і відому для старовинного світу культурно-історичному центрі в Антіохії. Антіохія славилася чисельною юдейською діаспорою, тут християни почали перший раз називати себе християнами. Вважається, що антіохійська школа була заснована приблизно 260, але вона не виявляє себе як окрема інституція на олександрійський зразок. Скоріше тут ішлося про окремий напрямок у богословії. Антіохійська богословська система, закладена Павлом із Самосати (ІІІ ст.), залишає помітний вплив на іншу школу в Едесі. Іституційної форми антіохійська школа набирає у ІV ст. завдяки Діодору із Тарсу та Теодору із Мапсуестії.

Олександрійська і антіохійська школи розвивалися самостійно і незалежно одне від одного. Це визначило їх характерні особливості, що в ІV-V стт. приводять до великих богословських дискусій та розколу в Церкві. Антіохійські богослови в поясненні Святого Письма надавали велику увагу його історично-буквальному значенню (одночасно не відмежовуючись від інших значень). Олександрійці, натомість, у Святому Письмі перш за все цікавляться значенням внутрішнім і прихованим - алегоричним. В їх розуміння християнство є «правдивою гнозою», тобто є такою богословсько-світоглядною системою, розкриття значення котрої, на противагу гноститцизму, не потрібно шукати в езотериці чи в містиці, але безпосередньо в біблійних писаннях. В догматиці антіохійці були схильними до розрізнення між Богом і Христом («богослов’я розділення»). Натомість олександріці хотіли бачити єдність трьох божественних осіб та єдність природ у Христі («богословія єдності»). Хоч таке розрізнення між олександрійською та антіохійською школами є поверховим і умовним, але воно говорить про основні різні традиції і напрямки, які розвивалися в християнстві від самих його початків.

Новина ІІІ ст. – поділ на західну латинську та на східну грецьку традиції. Латинська церковна традиція у богословії тяжіє до розв’язання зовнішніх питань церковної дисципліни та поведінки (дискусії щодо важності хрещення єретиків, покути для ляпсів і т. п.). Грецька традиція звертає більшу увагу на суто богословські спекулятивні питання у христології, тринітології. Як вважає проф. В. Лаба «науковістю вона перевищила латинську літературу, однак не дорівнювала їй правовірністю, бо не підпорядковувала як слід своєї спекуляції церковному переданню»⁴⁹. Зауваження видається слушним, але опускає з уваги важливі реальності із тих часів. Треба зважати на те, що в перших віках, ще не було церковного передання як такого, а воно тільки формувалося. Богословські дискусії перших віків на сході Церкви – це природний процес творчого богословського розвитку, час формування церковної традиції як такої, це період інтенсивних пошуків проповідування і утвердження християнства у нових і незвичних для біблійної традиції філософських та культурних категоріях. На Заході і Сході богослов’я набуває своїх особливих ознак та відмінностей відповідно до широти словникового значення слів і термінів у латинській та грецькій мовах. Говорячи на латинській мові, церковні пастирі і богослови не могли спромогтися висловитися у спосіб богословствування, що його можна було досягнути грецькій мові. Грецька мова - старовинна та багата мова із ширшим словниковим запасом слів та термінів, була більш придатною для як і для філософії, так і для богословії. Щоби конкурувати із грецькою мовою, латинська мова була занадто молодою та бідною. Відподно латинське мовне середовище визначило розвиток характеру богословії на Заході.

Розвиток Церкви в перших ІІІ стт., а тому самому часі християнських шкіл та традицій, стримували два фактори – переслідування і нові єресі. Найбільші переслідування Церкви виникли за таких імператорів: за Септимія Севера (193-211), котрий оголосив загальне переслідування християн; Максиміяна Трака (235-238), Декій (249-251), що змушували усіх і в тому самому числі християн до «supplicatio generalis»; та Валеріан (253-260). Переслідування християн показали свою малоефективність у перешкоді їх поширення, але, навпаки, очікуваний результат був зворотній. Дійшло до того, що стало невигідно вести християн на мучеництво, оскільки приклад і святість мучеників справляв таке враження на публіку римських амфітеатрів, що з поміж неї наверталося на християнство більше ніж гинуло на сцені. Відомий прикладом є випадок ісповідництва Орігена, коли було заборонено страчувати його, але тортурами і допитами переслідувачі домагалися від нього зректися від християнства.

Особливу небезпеку для Церкви перших віків становили єресі, котрі водночас признаючи авторитет Святого Письма, посягали на цілісність християнської віри в Пресвяту Трійцю. Спільна назва цих єресей - монархіяни, що в різний спосіб надмірно акцентували на монархію першої Божої особи. Поширеною різновидністю монархіян були монархіяни-модалісти, засновником котрих вважається Ноет із Смирни, осуджений Церквою близько 190. Ноет вчив, що Христос є нічим іншим як modus Отця, і тому насправді є Бог Отець тим, що воплотився, страждав та помер (патріпасіонізм). Назагал, модалісти розрізняли в рамках однієї особи одного і водночас іншого Отця, Сина і Духа Святого, говорячи, що Син є тілом, тобто людиною, що значить Ісусом, натомість Отець є Духом, тобто Богом, що значить Христом. Один із помітних модалістів – Праксей. Під кінець ІІ ст. Праксей переселився до Риму, і, використовуючи поблажливість Папи Зефірина, поборював монтанізм, але водночас поширював свої тринітарні монархіаністичні помилки. З подібною місією він переселився до Карфагену, але там він зустрівся із набагато сильнішим противником в особі Тертуліана, що на той час став уже монтаністом. Тертуліан поборював Праксея усно та письмово («Adversus Praxeam»). Модалізм поборювали Іполит, Оріген, Діонісій Олександрійський.

Інша група манархіаністів - монархіани-динамісти (або монархіани-адопціаністи). Єретики стверджували, що Христос є Сином Божим не по природі, але був адаптований в момент Хрещення в Йордані. Пішла ця єресь з Риму під кінець ІІ ст. від Теодота Старшого. Найвідомішим представником цієї єресі був антіохійський єпископ Павло із Самосати. Він вчив, що у чоловікові-Христі неначе у святині замешкала божественна мудрість, так як вона була над Мойсеєм та іншими пророками, але в спосіб ще більш досконалий та повний. Один із головних термінів Павла було слово «єдиносущний», яке вживалося в нього в іншому значенні, як це розумітимуть пізніше нікейські Отці та кападокійці. В 268 році синод в Антіохії засудив і відкинув термін «єдиносущний», що стало причиною пізніших непорозумінь у визнанні догми Нікейського собору.