Б. Іпполит47

Хоч двомовність зберігалася на Заході ще до кінця ІV ст., Іполит став останнім із латинської Церкви, що писав по-грецьки. Як можна зрозуміти із творів Іпполита, він жив в Римі в часі від Папи Віктора (189-209) до Папи Понціяна (230-235). Іполит називає себе учнем св. Іринея Ліонського та Орігена. Те, що Іпполит був священиком, немає сумнівів. Не є до кінця зрозумілим, чи він був єпископом. Як свідчить про себе Іпполит (Refutatio 6; ІХ, 12, 21), після смерті Папи Каліста (+222) він мав би стати єпископом Риму (але висвячений на єпископа ще в 217?). Це означає, що Іпполит мав би бути антипапою. Припущення можна підтвердити тим, що Іпполит перебував у постійній суперечці із визнаними папами – спочатку із Калістом, а вкінці - із Понціяном. Папу Каліста (217-222) Іпполит звинувачує в монархіанізмі (Ноет та Савелій), інших Пап - в надмірній поблажливості щодо покути. Суперечка породжує в римській церкві схизму, що тривала до 235 року, в якому імператор Maximinus Tracus, вневдовзі після свого приходу до влади, приказав двох Пап – Понцціянеа і Іпполита, вислати на заслання в Сицилію. Перед смертю в 235 Іпполит поєднався із Церквою і закликав своїх прихильників послідувати його прикладові.

З іншої сторони, церковні історики Євсевій і Ієронім, свідчать, що він був єпископом, не зазнаючи місця призначення. Папа Дамас в надписі на гробі Іпполита називає його тільки священиком. Від VІІ ст. на Заході побутує думка, що він був єпископом в Порто, коли в той самий час на Сході продовжують його вважати за єпископа Риму⁴⁸.

Папа Фабіян (236-250) 13 серпня 236 переносить мощі обидвох мучеників до Риму, і присвячує той день в честь їхньої пам’яті. В 1551 відкрита статуя Іпполита із неповним переліком його творів і його Canon paschalis (статую зараз знаходиться при вході до Ватиканської бібліотеки). Припускається, що в 1973 під однією із церков у Ф’юмічіно було відкрито саркофаг Іполита.

По числу творів серед письменників із перших віків випереджує Іпполита хіба що Оріген. Іпполит є перш за все екзегетом, і його егзигеза є споріднена із алегоризмом Орігена. Іпполита тому називають «римським Орігеном». На відміну від Орігена Іпполит є стриманішим в алегорії та не дорівнює йому ні за біблійною освітою, ні за глибиною думки. Однак, за всесторонністю ученості в енциклопедистиці йому не було рівних серед усіх донікейських церковних письменників. Іпполит був непримиримий в боротьбі із єресями, особливо із гностиками та монархіянами. Іпполит був відомий як людина великих організаторських здібностей, в чому, однак, виявляв великі помилки.

Твори Іпполита поділяються на: 1) полемічні; 2) коментарі і еґзигези; 3) хронологічні трактати. P. Nautin припускає, що частина творів насправді не належать Іпполитові, і є йому приписаними. Відомі його твори – це є коментарі на Пісню Пісень та на книгу Даниїла, хроніка світу до 234/35. Але найважливіше значення для історії Церкви і Патрології, без сумніву, мають «Refutatiо omnium haeresіum» і «Traditio apostolica».

1. «Refutatiо omnium haeresіum»

В основі надхнення написання твору «Refutatiо omnium haeresіum» у 10 книгах, без сумніву, був твір великого Іпполитового попередника св. Іринея Ліонського «Проти єресей». Будучи непримиримим противником і поборником єресей та розколів у Церкві, Іпполит також хотів дати свій внесок в поглибленні та поширенні знань про єресі. Для Іпполита гностики є ніхто інші, як плагіатори грецької філософії та міфології, і тому їх навчання не має нічого спільного із християнством. Для цього в І-ІV книгах Іпполит подає широкий та детальний опис грецької філософії та міфології. Він починає від передсократівського періоду аж до свого часу. Таким чином читачеві можна було порівняти усе це із єресями гностиків, про навчання яких ведеться мова від V по Х книги. Вкінці книга Х (Epitome) підсумовує цілий твір.

Написано «Refutatiо omnium haeresіum» у формі конспекту-записника головних думок. Це, мабуть, призвело до характерного тільки собі передачі тексту цього твору. Так, книга І була передана окремо, як підручник із філософії під назвою «Philosophumenа». Ця книга була наново відкрита в 1701 та приписана Орігену. Книги ІІ, ІІІ і початок ІV втратилися, проте про їх зміст можна було здогадатися із контексту попередніх та послідуючих книг. Книги ІV-Х були віднайдені в 1842 та подібно відразу приписані Орігенові. Натомість, справжній автор був встановлений щойно в 1851.

2. «Traditio apostolica»

Деякі патрологи-науковці вагаються приписувати Іпполитові авторство твору «Traditio apostolica» і відносять твір до первісної Церкви із часів «Дідахе». Є встановлено, що твір був написаний близько 215. Оригінальний текст на грецькій мові втрачено, а реконструйована цілісність була зроблена на основі текстів відкитих у ХІХ ст. в перекладах на коптійську, арабську, ефіопську та латиську мови. Усі ці переклади базуються на єдиному первісному варіанті. Подібне поширення перекладів може свідчити про популярність твору в ранній Церкві.

Складається твір із 43 розділів. Відповідно до полемічного характеру Іпполита на початку твору є вказано мета твору – «зберегти передання», щоби «знаючи його бути більш впевненими супроти апостазії та помилок, що походять від невіжества та невіж», та щоби «ті, котрі що є церковними наставниками, вміли добре навчати інших зберігати усі ці речі» (І). Ідеться про вірне збереження та передання літургічно-сакраментальної традиції Церкви. Автор спочатку звертає увагу на важливе таїнство Церкви, котрим є священство, говорить про порядок та особливості обряду поставлення на єпископів, священиків, дияконів. Єпископа обирається усім народом. Усі священики збираються у церкві, а один із присутніх єпископів «на прохання усіх» кладе свої руки на «бездоганного» та виголошує молитву поставлення. Після цього усі священики підходять до новоприставленого, вітаючи його поцілунком, та виголошують йому «аксіос». Диякони приносять літургічні приношення - вино і хліб, над якими звершується молитва. Слідує текст анафори із характерною для неї структурою: анамнетична молитва, доксологія, установчі слова, епіклеза. У молитвах поставлення є цікаво описано обов’язки уряду єпископа, зокрема, щоби «пасти Господнє стадо без соромливості, будучи на службі ніч і день» (3).

Священики настановляються через рукоположення єпископів. Під час посвяти інші священики теж торкаються новопритсавлюваного. У молитві єпископ просить Бога за «дух благодаті, щоби допомагав і урядував Твоїм народом з чистим серцем» (7). Диякони не можуть бути висвячені священиками, і є поставлені в Церкві, щоб допомагати єпископам. Автор підкреслює, що священики можуть тільки отримати спільного пресвітерського духа, але не можуть його передати (8). Є цікавим, що у традиції Церкви часів Іпполита було багато інших служінь та обов’язків і усі вони мали певне значення і місце у Церкві. Це є ісповідники, вдови, четці, діви, піддиякони, цілителі (9-14). Про традицію християнського втаємничення говориться в рр. 15-21. До хрещення катехумени мають готуватися три роки. За цей час вони повинні показати зміну свого життя, слухають навчання, тривалий час над ними звершуються молитви екзорцизму (15-18). Автор визнає хрещення кров’ю (19). Далі послідує опис традицій християнського життя: піст, трапеза християн, життя у милосерді, утримання церковних служителів, літургічне добове коло, значення хреста (23-43).