2. Термінологічна різниця: патрологія, патристика, історія церковної літератури6

Розрізнення між даними термінами має істотне значення та дозволяє відповідно до різних аспектів висвітлювати Святих Отців: історичному, догматично-доктринальному і літературному.

Термін «патристика» почав вживатися від ХVІІІ ст. на означення розрізнення патристичної богослов’ї від богослов’ї біблійної та схоластичної. Патристика, як окрема наука, що стоїть у прямому зв’язку із патрологією та вивчає богослов’ю Отців окремо у їхніх творах та загально систематично.

На відміну від патристики у терміні «патрологія» зосереджено увагу на житті, діяльності і критиці творів Святих Отців.

На початку ХХ ст. із розвитком історіографії та філології було запропоновано розглядати Отців Церкви під літературно-критичним кутом (Гарнак, Барденгевер, Лататті, Сімонетті), що привело до розвитку небогословськоого характеру патрології, як «історія старовинної християнської літератури». В подібній історично-критичній перспективі повстає питання чи вивчення Святих Отців є богословською дисципліною чи літературно-критичною наукою. Небогословське ставлення до Святих Отців розривало би цілість Передання, визначення апостольськості Церкви тратило би свою сотеріологічну та історичну виразність. Очевидно, буде більш цілісним та правильним співвідносити Патрологію із тією частиною історії християнської, яка знаходиться у прямому підпорядкуванні до Патристики, та богословії Отців.

3. Історія Патрології

Батьком Патрології можна вважати Євсевія Кесарійського. В «Церковній історії» Євсевій подає цінні свідоцтва про християнських письменників і їх твори, а також широкі цитування із їхніх творів. Наступним відомим патрологом став св. Ієронім Стридонський. У творі «Про визначних людей» (393) він розглядає життя і твори 135 християнських письменників. Джерелами для св. Ієроніма послужили «Церковна історія» і «Хроніка» Євсевія Кесарійського, однойменний твір Светонія (+160). Своїм твором Ієронім хотів продемонструвати поганам, які дуже пишалися своїм літературним та історичним багатством, що християни теж мають свою власну багату літературу та історію. Проте культура християнської історії є діагонально відмінна від поганської. Головна увага тут присвячена не імператорам, полководцям і філософам, а всім тим, які прославилися вірою в Христа - бідні і багаті, вільні і раби, чоловіки і жінки, і навіть діти, що через подвиг мучеництва і аскези увінчалися небесної слави. Ця перша систематична християнська історія охоплює церковний період на Сході до Івана Золотоустого, а на Заході – до самого Ієроніма. Пізніше традицію Ієроніма продовжили такі церковні письменники: Генадій з Марсей (до 495), Ісидор із Сивіллі (до 610), Ілдефонсс із Толедо (+667), Сіґіберд із Жамблю (+1112) та ін.

Масове видавництво Святих Отців почалося на Заході починаючи з XVI ст. На Сході в той час друкування було неможливе. Час пізнього середньовіччя є відомий критикою Святих Отців. Відомою школою студій в цей період є так звана «мавританська школа» бенедиктинської монашої конґреґації св. Мавра, що зібрала твори Святих Отців і розпочала їх критику. Їх видання підтримав французький король Людовк ХІV. Найповнішим і найбільш популярним виданням творів Святих Отців є «Patrologiaе cursus complеtus» Якова Павла Міня (+1875). Твір ділиться на дві збірки: «Patrologiae latina» в 217 томах (видан в 1844-1855), що охоплює авторів до Папи Інокента ІІІ (+1216); i «Patrologiae greca» в 161 томі (видано 1857-1876), що охоплює авторів аж до Флорентійського Собору (1439). PG разом із грецьким текстом містить латинський переклад. Відомою збіркою Отців Церкви є «Сен-Крустьєн» на французькій мові. Починаючи з кінця ІХХ на поч. ХХ ст. під керівництвом митрополита Московського Філарета Дроздова було видано ряд збірок-перекладів Святих Отців на російській мові.