А. Апологія «До Діогнета»

Являє собою апологетичний твір, написаний у формі листа, якому однак бракують важливих характеистик старовинного листування (адресат, панегірик). В старовинності та середньовіччі про цю апологію не має жодних згадок. Перший раз віднаходиться цей твір в одному кодексі із ХІІІ/XIV стт., відритий в ХІV ст. одним студентом, який прибув до Константинополю для вивчення грецької мови. На ринку в обгортці до риби він виявив якийсь текст і, зрозумівши що це має бути чимось дуже важливим, за невелику ціну викупив решту обгортки. Це була збірка ранньохристиянських апологій, серед яких була вміщена і апологія «До Діогнета». Оригінал довший час зберігався в Страсбургу, де згорів під час франко-пруської війни в 1870.

Автор залишається невідомий. Є припущення, що автор мав би бути ідентичний із стоїком Діогнетом, вчителем Марка Аврелія. Сам автор говорить про себе, що він мав би бути апостольським учнем (11, 1). Тому Henri Estiens та інші відносили його до Апостольських Отців. Через те, що апологія написана поруч із творами св. Юстина-філософа, де дехто є схильний приписувати авторство саме йому. Проте це виглядає на малоймовірне, бо стиль листа «До Діогнета» є дуже відмінним від Юстинових апологій. Інші критики знаходять споріднення із відомим християнським апологетом Арістидом, проте останній міг служити автору «До Діогнета» тільки в якості взірця до наслідування. Дату написання твору невизначено. Назагал припускається близько 200. Bernard пропонує 140 перед контроверсією із гностиком Маркіоном. За місце написання патолог Marrou пропонує Олександрію.

Твір поділяється на 12 розділів. У вступі автор подає три головні питання, на які відповідатиме далі: 1. який є Бог християн, а, відповідно, як християни почитають його і як християнський культ різниться від поганського та юдейського?; 2. яким є життя християн і що таке «любов до ближнього»?; 3. християнство не є новітнім релігійним утворенням, а спадкоємцем релігії юдеїв. Першим питанням автор займається в розділах 2-4. Він погоджується із позитивними уявленнями філософів про божество, але потрібно категорично визнати, що поганські боги є не нічим іншим, як ділом рук людських. Юдеї, натомість, хоч почитають одного Бога, але чинять це в спосіб помилковий - жертв та законів. Розділи 5-6 розглядають життя християн, їх відношення до світу. «Чим є душа у тілі, тим самим і християни у світі. Душа є поширена по всіх частинах тіла, так і християни по всіх містах світу. Душа живе в тілі, але не належить тілові, подібно і християни живуть у світі, але не належать світові. Невидима душа є в полоні видимого тіла, подібно і про християн ми знаємо, що вони є у світі, але їхня віра залишається невидимою» (6). Пояснюється, чим є любов до ближнього. Християни «люблять усіх, але від усіх є переслідувані. Не є відомими, проте є виклятими; є виставлені на смерть, однак отримують життя. Є бідними, проте збагачують багатьох, є позбавленими усього, проте самі покидають усе. Є зневаженими, але у зневаженнях є прославлені. Ображені, благословляють; скривджені, віддають шаною. Чинять добро і є звинувачені як злочинці, покарані, радіють, як би то вони отримали за це життя» (5).

Розділи 7-8 зупиняються над питанням, яким є Бог християн: Христос прийшов для визволення від смерті та від гріха в момент, коли людина дійшла до межі свого беззаконня та не могла спастися власними силами. 10 розділ є заохоченням до Діогнета навернутися, і тому заради такого пропагування християнства лист «До Діогнета» можна віднести до протрептистиного виду літератури. Очевидно, що 11-12 розділи є пізнішим доповненням. Деякі вважають ці розділи за додаток того самого автора, а інші - за частину з іншого твору (натяком цьому є зміна звернення не до одиниці, а до певної групи).

Спосіб, в який автор ставить запитання на початку твору та далі відповідає на них, можна вважати за звичайний спосіб християнської ранньої апологетики. Ставляться запитання, які звичайно служили закидами поган проти християн: чому як всі решта релігії християни не беруть участі в офіційному культі, чому вони не такі як юдеї? Відповіді автора базуються на загальних переконаннях і на вченні грецьких філософів про примітивність міфологічного культу, аморальність поганського суспільства. Автор використовує філософські терміни для визначення християнства, в чому найбільше послуговується платонізмом (дихотомічна антропологія «душа-тіло», «тіло – в’язниця душі»).

Б. Св. Юстин-мученик²⁸

Про життя св. Юстина-мученика довідуємося із його ж таки творів, та із щедрих згадувань в «Церковній історії» Євсевія Кесарійського та Епіфанія Кипрського. Народився св. Юстин у Флавія Неаполіс (Сихем, Наблюс). Батьки були мабуть римського або грецького походження. Юстин виявив ранній інтерес до філософії. Початкову освіту дістав у стоїків, проте перший вчитель виявився пасивний щодо богословських питань і Юстин залишив його та звернувся до пірапатетика²⁹. По декількох днях вчитель цієї школи зажадав оплати за навчання. Для Юстина подібна вимога видавалася негідною для правдивого філософа, і він негайно його покинув та прийшов до піфагорійців, про котрих раніше він багато чув. Піфагорієць зустрів Юстина запитаннями чи він знає sei ars liberalis, необхідні для філософа. Діставши негативну відповідь, філософ відказався прийняти Юстина. Вкінці Юстин звертається до платоніків, в котрих він знаходить тимчасове задоволення заради їх релігійного світогляду: споглядання божественних ідей, нехтування земними бажаннями.

Філософські пошуки Юстина завершує одна зустріч. Проголюючись він зустрічає старшого чоловіка, з яким він зав’язує діалог. Розмова швидко перейшла до теми пізнання Бога. Будучи платоніком, Юстин стверджував, що пізнання Бога є доступним людському розумові, який є приготовлений початковим пізнанням нематеріальних речей та пристойним моральним життям. Співрозмовник заперечив, бо на його думку тільки добровільна Божа ініціатива в Божому Одкровенні при діянні Святого Духа уможливлює людині правильне пізнання Бога. Юстин розповідає, що під час розмови із старцем він відчув, як раптом «в душі запалилося полум’я любові до пророків і навіть до тих, які були послідовниками Христа». Зустріч із святим позначає переворот у житті Юстина. Юстин, ідучи за порадою невідомого старця, знайомиться із пророками і Євангелієм. Незабаром він визнає, що «християнська філософія є єдина, певна і корисна». Істинність єдино лиш «християнської філософії» закріпив Юстинові приклад мучеників: «Я сам, коли був учнем Платона, чуючи обвинувачення на християн, та бачачи їх спокійними супроти смерті, котрої люди бояться найбільше, говорив сам про себе, що є неможливо, щоб вони жили у злі і в любові до задоволень» (Апол. ІІ,12). До філософії Юстин ставився із великою пошаною все своє життя. На його думку філософія «веде нас до Бога і є величезною знахідкою найбільш цінною перед Богом», про що очевидно свідчить його поступове приближення до християнства. Юстин стверджував, що ті, що весь ум свій заглибили у філософії, є людьми святими. Як знак визнання і любові до філософії Юстин не знімав філософського плаща до кінця свого життя.

Останні роки життя Юстин проводить в Римі. Там він засновує філософську школу і складає переважну кількість своїх творів. Тут його викликають на публічний диспут із циніком Кресцентом, якого він перемагає. Поразка Кресцента очевидно стала причиною доносу до на Юстина. Разом із іншими християнами Юстин був засуджений на декапітування за префекта Юнія Рустика пр. 165.

Юстин є першим церковним письменником, який розвинув ширшу літературну діяльність. У Євсевія Кесарійського знаходимо цілий каталог його творів, серед яких є багато неавтентичних творів. Сучасна критика визнає за Юстином тільки три твори, написані між 150 і 160, - Ширша і Коротша апології, «Діалог із жидом Трифоном». Ці три твори збереглися лиш в одному рукописі із 1364. Тому що твори були написані принагідно, то не слід було очікувати систематизованої богослов’ї. Можна знайти численні свідчення на найважливіші теми: Трійця, христологія, тощо.