2. Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 кк).

Стаття складається з однієї частини, що містить заборонювальні норми. Родовим об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпе­чують здійснення правосуддя у державі. Безпосередній об'єкт злочи­ну — інтереси правосуддя у частині забезпечення відбування покаран­ня у виді позбавлення волі або обмеження волі та нормальна діяльність адміністрації установ виконання покарань. Потерпілими від злочину можуть бути: 1) особи, засуджені до позбавлення волі або обмеження волі, які відбувають покарання в установах виконання покарань; 2) представники адміністрації цих установ (як службові особи, наділе­ні правом застосовувати заходи заохочення і стягнення щодо засудже­них, так і інші особи, які виконують певні функції у таких установах).

Об'єктивна сторона злочину передбачає чотири форми: 1) терори­зування засуджених; 2) напад на адміністрацію; 3) організація органі­зованої групи; 4) активна участь в організованій групі.

Тероризування засуджених — це застосування до них фізичного насильства або погрози його застосування з метою примусити їх від­мовитись від сумлінного ставлення до праці, додержання правил ре­жиму, а також вчинення таких дій з помсти за виконання громадських обов'язків зі зміцнення дисципліни і порядку в установі виконання по­карань. Напад на адміністрацію — це протиправні дії, що вчиняються щодо представників адміністрації установи виконання покарань у зв'язку з їх службовою діяльністю, шляхом застосування насильства над ними або створення реальної загрози його негайного застосування. Організація організованої групи — це дії, що полягають у створенні організованої групи, об'єднанні інших співучасників, спрямуванні їх зусиль на вчинення одного чи кількох злочинів або координації їх зло­чинної поведінки. Активна участь в організованій групі — це підбу­рювання окремих засуджених до вчинення протиправних дій щодо ін­ших засуджених або до нападу на адміністрацію, підшукування необхідних засобів або знарядь злочину, безпосереднє вчинення нападів.

Створення злочинної організації або організація озброєної банди у виправних установах підлягає кваліфікації за статтями 255 або 257 КК. Напад на адміністрацію та тероризування засуджених, які супрово­джувались побоями, заподіянням легких, середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень, охоплюються ст. 392 КК і додаткової кваліфіка­ції за іншими статтями Особливої частини КК не потребують. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є місце йо­го вчинення — установа виконання покарань.

Злочин є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з дій, перед­бачених ст. 392 КК (формальний або усічений склади).

Суб'єкт злочину — спеціальний (особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення чи обмеження волі в установі виконання покарань).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

3. Задача:

П. познайомився через глобальну комп'ютерну мережу Інтернет з співробітницею банку «Полісся» Ч. і спілкувався з нею за допомогою електронної пошти. Одного разу він під виглядом графічного файлу навмисно переслав їй комп'ютерний вірус. Цей файл не був перевіре­ний Ч. на наявність вірусу відповідною програмою, хоча це і входило до кола її обов'язків, через що вірус активізувався на її комп'ютері та вразив комп'ютери банку, що були підключені до локальної мережі. Внаслідок нього комп'ютерна мережа банку була блокована на трива­лий час. Нанесена шкода оцінюється у 280 000 гривень.

Кваліфікуйте дії П. і Ч.

Відповідь:

Дії П. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 361-1 КК як розповсю­дження шкідливих програмних засобів, призначених для несанкціоно­ваного втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), що заподіяло значну шкоду.

Дії Ч. потрібно кваліфікувати за ст. 363 КК як порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), вчи­нене особою, яка відповідає за їх експлуатацію, що спричинило значну шкоду.

 

Білет № 76

1. Призначення покарання за сукупністю вироків. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного від­буття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком (ст. 71 КК).

Згідно п. 26 постанови невідбутою частиною покарання за попере­днім вироком треба вважати:

покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуван­ням (статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медично­му закладі тощо;

частину покарання, від відбування якого особу звільнено умов­но-достроково (статті 81, 107 КК);

невідбуту частину більш м'якого покарання, призначеного су­дом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86 КК);

частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замі­нено довічне позбавлення волі (ст. 87 КК);

невідбуту засудженим частину будь-якого основного пока­рання;

— додаткове покарання (або його невідбуту частину) за попере­днім вироком;

покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після за­судження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов су­купність вироків становить більшу суспільну небезпечність, ніж суку­пність злочинів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до по­становлення вироку хоча б за один із них.

У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановлено­го для цього виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

У разі складання покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. Під час складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визнача­ється поглинанням менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю ви­років. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначе­ний у ст. 71, стосується не тільки основних, а й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначене додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за сукупністю повинно бути приєднане пока­рання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд під час їх складання повинен керуватися їх максимальною ме­жею, зазначеною в Загальній частині КК. У разі ж призначення різ­них додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до оста­точного основного покарання, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої час­тини покарання за попереднім вироком, крім випадків, коли воно ви­значається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі.

При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, якій внаслідок акту амністії чи помилування невідбуту частину пока­рання було замінено більш м'яким покаранням, невідбута частина останнього приєднується повністю або частково до покарання за но­вий злочин.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного від­буття покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає пока­рання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попе­реднім вироком у межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.