1. Поняття та ознаки злочину. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 кк). Відмінність злочинів від інших правопорушень.

«Злочин» — ключове поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а та­кож кримінально-правову політику держави у протидії злочинності (ч. 1 ст. 11) КК.

Давньоримський правник Ульггіан одним з перших визначив зага­льне поняття злочину. Він вважав злочином таке порушення закону, яке поєднується з насильством чи обманом.

Злочин за ст. 11 КК — «це передбачене цим Кодексом суспільно небез­печне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправ­ність, винність, діяння, вчинення діяння суб'єктом злочину.

Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.

Характер суспільної небезпечності — це якісний показник, що ви­значається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а та­кож сггівставленням у межах одного і того ж об'єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудо­вана Особлива частина Кодексу.

Ступінь суспільної небезпечності — це кількісне вираження порів­няльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвал­тування, вчинене групою осіб ч. 3 ст. 152 КК, становить більшу небез­пеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч. 1 ст. 152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслід­ків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався вин­ний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, як­що остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений кримінальним законом.

Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небез­печне діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК).

Діяння — вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на за­подіяння шкоди суспільним відносинам.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповіда­льність.

У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Під караністю, як ознакою наукового поняття «злочину», слід ро­зуміти передбачення в КК можливості призначення покарання за будь-який злочин.

В теорії кримінального права називається ще одна ознака, характе­рна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання.

Більшість вчених (В. Сташис, П. Матишевський та ін.) це визнача­ють як караність діяння. При цьому підкреслюється, що криміналь­ний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кри­мінальному законі покарання обов'язково і в усіх випадках повинні за­стосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо та­ким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК перед­бачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). По­карання не може існувати без вчинення злочину і в зв'язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.

Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими ос­новними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпеки, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, що передбачаються за їх скоєння, суб'єкт правопорушення.

Уперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після при­йняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, котру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість пока­рання, встановленого за відповідне правопорушення.

На основі аналогічної ознаки законодавець Норвегії, Італії, царсь­кої Росії визначив два види діянь: злочин і проступок.

У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в яких: — формально містяться ознаки діяння, передбаченого КК, тобто формальна ознака злочину присутня;- відсутня матеріальна ознака злочину, тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки, або вона є незначною. У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував ряд діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозна­чні, тому що відсутня їх кримінально-правова заборона. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміністративного чи дисциплінарного. У такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи ди­сциплінарного впливу, які не є кримінальним покаранням.

Водночас вважається неточним ужитий законодавцем в ч. 2 ст. 11 КК термін «істотна шкода», адже цей термін уживається в деяких кри­мінально-правових нормах Особливої частини КК, що призводить до колізії між нормами. Якщо незаконне використання спеціальних тех­нічних засобів негласного отримання інформації не заподіяло істотної шкоди, дії винної особи слід кваліфікувати за ч. 1 чи ч. 2 ст. 359 КК, якщо була загроза завдання істотної шкоди — за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 359 КК, а якщо істотна шкода завдана — за ч. 3 ст. 359 КК. Вихо­дячи з цього, дії передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 359 КК можуть визнаватися малозначними, згідно з ч. 2. ст. 11 КК не є злочином дія чи бездіяль­ність, які хоча формально й містять ознаки будь-якого діяння, перед­баченого цим Кодексом, але через малозначність не становлять суспі­льної небезпеки, тобто не заподіяли та не могли заподіяти істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству чи державі.

Захоплення заручників (ст. 147 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні нор­ми. Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є воля, честь і гід­ність особи. Додатковий факультативний безпосередній об'єкт — громадська безпека, життя та здоров'я особи, її власність тощо. Поте­рпілим від злочину може бути: 1) заручник (людина, яка захоплена суб'єктом злочину та (або) перебуває під його контролем і життя, здо­ров'я чи особиста свобода якої є своєрідними гарантіями виконання певних вимог, що висунуті чи можуть бути висунуті до третіх осіб); 2) будь-яка інша людина, яка постраждала під час захоплення або три­мання особи як заручника. Вчинення цього злочину щодо неповноліт­нього утворює кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 147 КК).

Об'єктивна сторона злочину виявляється у двох можливих фор­мах: 1) захопленні особи як заручника (це викрадення людини, яке може бути таємним або відкритим, вчиненим шляхом обману або з на­сильством тощо); 2) триманні особи як заручника (це досягнення та подальше збереження фактичного контролю з боку суб'єкта злочину за людиною).

Закінченим злочин є з моменту, коли свобода особи була фактично обмежена.

Суб'єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою спонукати родичів затриманого, державну або ін­шу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову осо­бу до вчинення будь-якої дії (наприклад, передати зброю, наркотичні засоби, інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заа­рештованого чи ув'язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо) чи утримання від учинення будь-якої дії (напри­клад, неприйняття певної особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 147 КК) є: 1) вчинен­ня його щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою гру­пою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з по­грозою знищення людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків (наприклад, настання смерті, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, спричинення великої матеріальної шкоди, суттєве загострення міжде­ржавних чи міжнаціональних відносин, серйозне порушення діяльнос­ті установ, організацій і підприємств тощо).

Задача:

В., знаючи про наявність у неї венеричного захворювання — гоно­реї, вступила в статевий зв'язок з Б., а через декілька днів з неповнолі­тніми Г. і П. (17 років). При медичному обстеженні було встановлено, що Б. не захворів, а Г. і П. заразилися гонореєю. Кваліфікуйте дії В.

Відповідь:

Дії В. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 1ЗЗ КК як зараження вене­ричною хворобою двох осіб, які є неповнолітніми, особою яка знала про наявність у неї такої хвороби.

 

Білет № 13