2. Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресив­ної, війни (ст. 437 кк).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні нор­ми. Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є мир — це стано­вище (ситуація), яке характеризується відсутністю ворожнечі, відкри­тих політичних протиріч між державами, війни і воєнних (збройних) конфліктів.

Об'єктивна сторона злочину характеризується п'ятьма можливи­ми формами (перші чотири з яких передбачено ч. 1, а останню — ч. 2 ст. 437 КК): 1) планування агресивної війни чи воєнного конфлікту; 2) підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту; 3) розв'язу­вання агресивної війни чи воєнного конфлікту; 4) участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій; 5) ведення агресивної війни або аг­ресивних воєнних дій.

Агресивна війна і воєнний конфлікт — це види актів агресії, які відрізняються між собою, зокрема, масштабами дій, і передбачають за­стосування державою чи від її імені збройних сил першою проти суве­ренітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або народу (нації). При цьому слід мати на увазі два моменти: по-перше, згідно з міжнародним законодавством війна або воєнні дії можуть бути кваліфіковані як агресивні лише Радою Безпеки ООН; по-друге, визначення агресії, що дається у відповідній резолюції ООН, може бути застосоване тільки щодо відповідальності держав, але не персоналій.

Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту — це розроб­лення системи діяльності, яка передбачає порядок, послідовність, строки та інші суттєві умови щодо їх підготовки та розв'язування (об­ґрунтування ідеї війни, розробка її політичної концепції, стратегії і та­ктики мобілізації та початку воєнних дій та ін.). Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту — це дії, пов'язані з попереднім готуван­ням засобів ведення війни, зосередженням збройних сил на певних на­прямках, проведенням розвідувальних заходів, схилення населення до ненависті до народів інших держав та інші дії, спрямовані на усунення можливих перешкод для вторгнення збройних сил на територію іншої країни або для іншого акту агресії, створення умов для успішного розв 'язування агресивної війни чи воєнного конфлікту. Розв'язування агресивної війни чи воєнного конфлікту — це знищення останніх ідео­логічних, політичних, дипломатичних та інших перешкод, надання можливостей для розвитку агресії (наприклад, пред'явлення ультима­туму іншій державі, різноманітні агресивно-провокаційні дії на кордо­ні, фактичний початок воєнного конфлікту тощо). Участь у змові, що спрямована на планування, підготовку та розв'язування агресивної війни, передбачає наявність попередньої змови двох чи більше осіб про вчинення таких дій. Ведення агресивної війни або агресивних во­єнних дій — це здійснення будь-якого акту агресії проти іншої дер­жави.

Злочин є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з переліче­них вище дій (формальний склад).

Суб'єкт злочину — загальний (фізична осудна особа з 16-річного віку).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. 3. Задача:

Засуджений до позбавлення волі у виправній колонії середнього рі­вня безпеки Ц. тимчасово перебував у слідчому ізоляторі. Повертаю­чись з прогулянки, він напав у подвір'ї на військовослужбовця внут­рішньої служби, якого збив з ніг, завдав кілька ударів в обличчя, а потім вибіг через центральні ворота слідчого ізолятора, що зачинялися після виїзду автомобіля, та зник у невідомому напрямку.

Кваліфікуйте дії Ц.

Відповідь:

Дії Ц. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 393 КК як втеча з місця по­збавлення волі із застосуванням насильства та насильство щодо пра­цівника правоохоронного органу із заподіянням легких тілесних ушкоджень — ч. 2 ст. 345 КК. Слідчий ізолятор у даному випадку на­лежить до місць позбавлення волі, адже Ц. відбував там покарання. Насильство виявилось у тому, що Ц. завдав кілька ударів в обличчя, збив з ніг військовослужбовця внутрішньої служби, тобто завдав лег­ких тілесних ушкоджень, маючи на меті втекти.

 

Білет № 83

1. Примусові заходи медичного характеру та примусове ліку­вання за кримінальним правом України. Постанова Пленуму Вер­ховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику за­стосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування».

Примусові заходи медичного характеру — це заходи державного примусу у формі різних лікувально-реабілітаційних заходів, які при­значаються судом у рамках кримінального процесу стосовно осіб з рі­зними психічними розладами, що вчинили суспільно небезпечні діян­ня, спрямовані на лікування цих осіб і запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних дій та суворе дотримання непорушності їхніх прав і законних інтересів.

Примусові заходи медичного характеру мають подвійний харак­тер. З одного боку — це заходи примусу, тобто юридичні, з друго­го — це заходи медичні, оскільки зміст їх зводиться до діагностич­ного обстеження, лікування, клінічного нагляду, проведення реабілітаційних заходів.

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбула­торної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспі­льно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, до спеціального лікувального закладу з ме­тою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею су­спільно небезпечних діянь (ст. 92 КК).

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосо­вані судом до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно не­безпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочи­ни; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного хара­ктеру до особи, що вчинила суспільно небезпечні діяння у стані не­осудності чи захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, але до винесення вироку одужала чи її психічний стан змінився насті­льки, що вона перестала бути суспільно небезпечною (див. п. 16 вказа­ної вище ППВСУ).

Залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчинено­го діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі види примусових за­ходів медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного за­кладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного за­кладу із суворим наглядом (ст. 93 КК).

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським на­глядом.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових за­ходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представни­ка психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Особи, до яких застосовано примусові заходи медичного характе­ру, підлягають оглядові комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосу­вання такого заходу. В подальшому продовження застосовування при­мусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців. Застосування примусо­вих заходів медичного характеру в психіатричних закладах регламен­тується Законом України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. та відповідними інструкціями МОЗ України.

Примусове лікування — захід кримінально-правового примусу, що може бути застосований судом, незалежно від призначеного пока­рання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі чи обме­ження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове ліку­вання здійснюється в спеціальних лікувальних закладах.

У ст. 96 КК вказуються особливості застосування примусового лі­кування до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Примусове лікування відрізняється від примусових заходів ме­дичного характеру: хворобою; можливістю застосування примусово­го лікування й за місцем відбування покарання, а примусові заходи медичного характеру тягнуть направлення особи, зазвичай, у спеціалі­зовані психіатричні заклади; часом лікування.

До хвороб, які становлять небезпеку для здоров'я інших людей, на­лежать тяжкі інфекційні хвороби: проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у фазі розпаду тощо (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворювання­ми — див. п. 24 вказаної ППВСУ). Хоча в теорії кримінального права окремі науковці (А. Музика, О. Горох, О. Юношев та ін.) відносять ал­коголізм та наркоманію до таких хвороб.

Вказані хвороби мають різні форми перебігу, заразливості, тому в кожному конкретному випадку суд повинен приймати рішення про за­стосування примусового лікування на підставі висновку судово-медичної експертизи.

Місце проведення примусового лікування залежить від виду при­значеного покарання. У разі покарання у виді позбавлення чи обме­ження волі примусове лікування проводять заклади медичної служби кримінально-виконавчих установ, за інших видів покарання — спеціа­льні лікувальні заклади.