1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі. Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі - це

можливість застосування кримінального закону залежно від часу вчинення злочину. Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Порядок набрання чинності законом про кримінальну відповідальність визначено у ст. 94 Конституції України. Відповідно до цієї статті закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето і повернути закон з умотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Якщо за повторного розгляду закон буде прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Офіційне оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є опублікування його в газетах «Голос України» й «Урядовий кур’єр», а також у журналах «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України» та «Офіційний вісник Президента України». Днем оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його в будь-якому з названих видань (Указ Президента України 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»).

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів після дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено законом, але не раніше від дня його опублікування (ч. 1 ст. 4). Зміст цього положення й аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий закон може набрати чинності, по-перше, після 10 днів від дня його офіційного оприлюднення (опублікування); по-друге, від дня оприлюднення закону чи від строку, зазначеного у ньому. Наприклад, новий КК був прийнятий 5 квітня 2001 р., а набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Закони, в яких вказано день набрання ними чинності, застосовуються щодо діянь, учинених у цей день.

Припинення чинності закону про кримінальну відповідальність означає, що його норми не можуть застосовуватися до передбачених у ньому діянь.

Підставами припинення чинності законом про кримінальну відповідальність є:

1) скасування закону про кримінальну відповідальність;

2) заміна закону про кримінальну відповідальність іншим законом;

3) закінчення строку дії, на який закон був виданий.

2. Зараження венеричною хворобою (ст. 133 кк)

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонюваль- ні норми. Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи.

Об’єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 133 КК) полягає у зараженні однією особою іншої венеричною хворобою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи (наприклад, сифіліс, гонорея, м’який шанкр, паховий лімфогранулематоз, трихомоніаз тощо). Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними (статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім’ї чи на роботі тощо) і не впливають на кваліфікацію. Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин є закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину спеціальний - фізична осудна особа з 16-річного віку, яка хворіє на венеричну хворобу і знає про її наявність.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю (злочинною самовпевненістю).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 133 КК) є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб (як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами) або неповнолітнього (тобто особи, якій на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років).

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину (ч. З ст. 133 КК) є спричинення ним тяжких наслідків (наприклад, смерті людини, втрати будь-якого органа або його функцій, психічної хвороби або іншого розладу здоров’я, поєднаного зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправного знівечення обличчя тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 133 КК - виправні роботи на строк до 2 років або арешт на строк до 6 місяців, або обмеження волі на строк до 2 років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 133 КК - обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на строк до З років; за ч. З ст. 133 КК - позбавлення волі на строк від 2 до 5 років.

3. Задача

ГІ„ прокинувшись вночі, почув, що в сусідній кімнаті його квартири хтось є. Зазирнувши туди, він побачив 14-річного сусіда М., який, відчинивши дверці шафи, виймав звідти речі та ховав їх до сумки. Побачивши хазяїна квартири, М. кинув речі і намагався втекти, але П. схопив його за руку та кілька разів ударив щосили рукою по голові, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження.

Кваліфікуйте дії вказаних осіб.

Відповідь

Дії П. потрібно кваліфікувати за ст. 124 КК як умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, а дії М. - за ч. З ст. 15 і ч. З ст. 185 КК як незакінчений замах на вчинення крадіжки з проникненням у житло.

Білет № 10

1. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність. Рі­шення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлума­чення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кри­мінального кодексу України (справа про зворотну дію криміналь­ного закону в часі).

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нор­мативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в

Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі за­конів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних сво­бод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормати­вно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. Але їх реалізація з використанням ггідзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві.

Згідно з ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопо­рушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як пе­вне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України про те, що виключ­но законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальнос­ті; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них».

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конститу­ція України має, найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до положення ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діян­ня, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються за­коном, який діяв на час його вчинення. За змістом ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'як­шує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує станови­ще особи, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу відпові­дають положенням викладеним в ст. 58 Конституції України. Зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень ст.ст. 8, 58, 92, 152, п. 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та ст. 5 КК дає підстави дійти висновку, що виключно криміна­льними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.

Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її части­ні, в якій вона пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Це сто­сується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспіль­но-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.

Конституція України встановила, що діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України (п. 22 ч. 1 ст. 92), а не ггідзаконними актами. Кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення ін­ших нормативно-правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються, загальний зміст кримінального закону, в даному випад­ку — диспозиція його норм, змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни кримінального закону ггідзаконними актами, зокрема постановами Верховної Ради України, указами Президента України та актами Кабінету Міністрів України, що суперечило б вимогам п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України (п. 1 висновку Рішення КС).

Положення абз. 2, і 3 примітки до статті 81 КК — 1960 р. (185 КК — 2001 р.) є нормами-дефініїгіями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри розкрадання визначаються на підставі критеріїв, встановлених абз. 2 і 3 примітки до ст. 81 КК з урахуванням мінімального розміру за­робітної плати, встановленого законодавством, чинним на момент закін­чення або припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвер­тими статей 81, 82, 84, частиною третьою статті 83, частиною другою статті 86 та статтею 86-1 КК. Положення ч. 2 ст. 6 КК — 1960 р. (ч. 1 ст. 5 КК — 2001 р.) щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється, і кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо ін­ше не передбачено законом (п. 3 висновку Рішення КС).

Такі положення фактично знайшли реалізацію й Рішенні Консти­туційного Суду України у справі (№ 1-5/2011 від 26 січня 2011 р.) за конституційним поданням Верховного Суду України та за конститу­ційним зверненням громадянина Савчука Миколи Миколайовича про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудо­вого кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІП, щодо їх дії в часі у взаємозв'язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пун­кту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», частини дру­гої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі).

Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституцій­ного подання та конституційного звернення положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбав­ленням волі, у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 3, 8, ч. 1 ст. 58, п. 22 ч. 1 ст. 92, ч. 2 ст. 152 Конституції України, ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», ч. 2 ст. 6 КК України 1960 року, ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КК України 2001 року треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені КК України 1960 року, до набрання чинності За­коном України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України,» у тому чи­слі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час на­брання чинності цим законом не було виконано.