1. Вина як головна ознака суб'єктивної сторони злочину. Фор­ми та види вини. Конституційні положення щодо встановлення вини при притягненні особи до кримінальної відповідальності.

Вина — це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею сус­пільно небезпечного діяння і до його наслідків у формі умислу або не­обережності (ст. 23 КК). У ст. 62 Конституції України закріплено один із найважливіших принципів кримінального права — можливість від­повідальності лише за наявності вини. «Особа вважається невинува­тою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному пока­ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Чітке законодавче форму­лювання цього принципу є важливою гарантією дотримання законнос­ті в діяльності правоохоронних органів і свідчить про недопустимість об'єктивного ставлення у вину. Спираючись на це, можна визначити вину як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони злочину.

Форми вини: умисна, необережна і змішана.

Категорії вини: зміст, сутність і ступінь.

Зміст вини — це відображення у свідомості людини об'єктивних ознак злочину.

Сутність вини — негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Ступінь вини характеризується тяжкістю вчиненого діяння і не­безпечністю особи винного.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпеч­ний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні на­слідки і бажала їх настання (ч. 1 ст. 24 КК).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небез­печний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та зло­чинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа пе­редбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків сво­го діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передба­чала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діян­ня, хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Змішана (подвійна) форма вини — якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його про­міжні суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання і при цьому до інших (кінцевих) наслідків ставилася необережно.

2. Доведення до банкрутства (ст. 219 кк).

Стаття складається з однієї частини, що містить заборонювальну но­рму. Родовим об'єктом злочину є сфера господарської діяльності. Без­посередній об'єкт злочину — суспільні відносини у сфері виконання суб'єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов'язань.

Об'єктивна сторона злочину характеризується наявністю трьох обов'язкових ознак: 1) діяння — дій, що призводять до стійкої фінан­сової неспроможності суб'єкта господарської діяльності (наприклад, укладення завідомо невигідних угод, перебирання чужих боргів, умис­не невиконання обов'язків по здійсненню управління господарською діяльністю суб'єкта господарювання тощо); 2) суспільно небезпечних наслідків — завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредито­рові; 3) причинового зв'язку між діянням і наслідками.

Цей злочин пов'язаний з існуванням у праві України інституту ба­нкрутства. Банкрутство — це визнана господарським судом неспро­можність боржника відновити свою платоспроможність та задоволь­нити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Сам по собі факт банкрутства свідчить лише про невдачу в господарській діяльності і не повинен бути предметом кримінально-правових відносин. Проте у тих випадках, коли з цим фа­ктом пов'язані певні суспільно небезпечні дії, можлива кримінальна відповідальність.

Стійка фінансова неспроможність суб'єкта господарської діяль­ності — це такий його фінансовий стан, за якого цей суб'єкт нездат­ний відновити свою платоспроможність протягом визначеного зако­ном періоду часу після настання терміну виконання грошових зобов'язань у певному розмірі. Кредитор — це юридичні або фізичні особи, на користь яких боржник відповідно до закону зобов'язаний сплатити грошові суми, передати майно, виконати роботи, надати по­слуги тощо, зокрема і найманих працівників боржника. Під великою матеріальною шкодою державі чи кредиторові слід розуміти заподіян­ня матеріальних збитків, які у 500 та більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян (прим. до ст. 218 КК).

Злочин є закінченим з моменту завдання великої матеріальної шко­ди державі чи кредиторові (матеріальний склад).

Суб'єкт злочину — спеціальний (громадянин — засновник (учасник) або службова особа суб'єкта господарської діяльності — юридичної особи).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальним мотивом (корисливим мотивом, іншою особистою заінте­ресованістю винної особи або її бажанням задовольнити ті чи інші ін­тереси третіх осіб).

Якщо доведення до банкрутства супроводжується викраденням майна чи службовими зловживаннями, дії винної особи повинні бути кваліфіковані за сукупністю злочинів (ст. 191 КК — привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, ст. 364 КК — зловживання владою або службовим стано­вищем, ст. 366 КК — службове підроблення).

3. Задача:

Довідавшись, що Г. зґвалтовано, К. і ПІ. поїхали до неї на роботу, викликали на вулицю та зажадали дати їм відразу 1500 гривень, по­грожуючи в разі відмови розповісти її подругам і знайомим про факт зґвалтування. Г. відмовилась задовольнити їх вимогу та звернулась із заявою до міліції.

Кваліфікуйте дії К і ПІ.

Відповідь:

Дії К. і ПІ. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 189 КК як вимога пе­редачі чужого майна з погрозою розголошення відомостей, які потер­піла бажала зберегти у таємниці, вчинене за попередньою змовою гру­пою осіб.

Білет № 35