1. Диференціація відповідальності при уявній обороні. Поста­нова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37 КК) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг об­ставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.

У п. 7 ППВСУ № 1 від 26 квітня 2002 р. вказується, що слід відріз­няти необхідну оборону від уявної. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише, якщо обста­вини, що склалися, давали особі підстави вважати, що наявне реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомити помилко­вість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були під­стави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується, зважаючи на конкретні обставини справи.

Якщо ж особа за обставин, що склалися, не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальнос­ті суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, до якого слід було вдатися, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) і за умисні тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК).

Якщо ж особа не усвідомлювала, однак могла усвідомлювати від­сутність реального посягання, і повинна була за обставинами, що склалися, це усвідомлювати, її дії потрібно кваліфікувати як заподіян­ня шкоди через необережність (ст. 119 КК «Вбивство через необереж­ність», ст. 128 КК «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження»).

Необхідно звернути увагу на той факт, що, за змістом ч. 2 ст. 37 КК, помилкова упевненість особи у загрозі посягання не буде підста­вою виключення кримінальної відповідальності за завдану шкоду, на­віть якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Кримінальна відповідальність виключена тільки у випадках, коли обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що реальне посягання вже існує.

2. Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 кк).

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми, та примітки, що має два пункти. Родовим об'єктом злочину є суспільна моральність. Безпосередній об'єкт злочину — моральні за­сади суспільства в частині вільного задоволення статевих потреб.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 303 КК) полягає у вчиненні таких дій: 1) втягнення особи в заняття проституцією; 2) примушуван­ня особи до заняття проституцією; 3) сутенерство.

Проституція — це надання особою (жінкою чи чоловіком) послуг се­ксуального характеру з метою отримання доходу різним партнерам і не на основі особистої симпатії (приязні). За заняття проституцією в Україні на­стає тільки адміністративна відповідальність (ст. 181-1 КУпАП).

Втягнення — це залучення особи до заняття проституцією, коли в неї за власною волею виникає бажання надавати платні сексуальні по­слуги (воно здійснюється різноманітними способами — умовлянням, підкупом, розповідями про легкість і доступність певних дій, навчан­ням способам та прийомам їх виконання тощо). Примушування — це дії, внаслідок яких інша особа всупереч своєму бажанню вимушена за­йматися проституцією (у ч. 1 ст. 301 КК окреслено такі способи при­мушування: обман; шантаж; використання уразливого стану потер­пілого; насильство чи погроза його застосування). Під сутенерством, згідно п. 1 примітки до ст. 303 КК, слід розуміти дії особи по забезпе­ченню заняття проституцією іншою особою (наприклад, надання транспорту, охорони, забезпечення необхідними засобами, підшуку­вання клієнтів, надання медичної допомоги тощо).

Суб'єкт злочину — загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку).

Суб'єктивна сторона розглядуваного злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що справляє психічний вплив на жінку (чоловіка) і бажає в такий спосіб схилити (примусити) її (йо­го) до заняття проституцією. Мотив злочину є корисливим. За цією ознакою суб'єктивної сторони можна проводити відмежування суте­нерства (ст. 303 КК) та звідництва (ч. 1 ст. 302 КК).

У той же час виникає питання: як відмежовувати сутенерство від звідництва з метою наживи (ч. 2 ст. 302 КК)? Для цього слід згадати правило кваліфікації конкуренції частини та цілого: застосовується ці­ле — тобто ст. 303 КК. Але, як видається, таке дублювання відповіда­льності є недоречним. Тому з ч. 2 ст. 302 КК слід виключити таку ква­ліфікуючу ознаку, як звідництво з метою наживи. Особа хоче отримати доход шляхом експлуатації потерпілого для надання платних сексуа­льних послуг — це мета злочину (ст. 303 КК).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 303 КК) є вчинення його: 1) щодо кількох осіб; 2) повторно; 3) за попередньою змовою групою осіб; 4) службовою особою з використанням службового ста­новища; 5) особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій за­лежності.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) щодо неповнолітнього; 2) організованою групою (ч. 3 ст. 303 КК); 3) щодо малолітнього; 9) спричинення ним тяжких наслідків (ч. 4 ст. 303 КК).

Відповідальність за втягнення малолітнього чи неповнолітнього в заняття проституцією чи примушування їх до заняття проституцією за цією статтею має наставати незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням обману, шантажу, уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, викорис­танням службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності (п. 2 примітки до ст. 303 КК)

Заподіяння при втягненні особи в заняття проституцією тяжких ті­лесних ушкоджень, від яких сталася смерть потерпілого, слід розгля­дати як настання тяжких наслідків, передбачених ч. 4 ст. 303 КК, тому додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 121 КК не потрібна.

3. Задача:

ПІ. вирішив організувати групу для вчинення злочинних нападів на громадян. На його пропозицію дали згоду 3. і Р. Для здійснення зло­чинних нападів ПІ. виготовив пістолет і два ножі, котрі передав Зару-біну і Рибакову. Однак цим особам не вдалось скоїти жодного нападу, тому що вони були розкриті і притягнуті до кримінальної відповідаль­ності.

Кваліфікуйте дії вказаних осіб. Відповідь:

Дії НІ, 3. і Р. потрібно кваліфікувати за ст. 257 КК як організація озброєної банди з метою нападу на громадян. Вищевказаний склад злочину за конструкцією об'єктивної сторони — усічений, тобто зако­нодавець визначив його закінченим з моменту організації озброєної банди.

Крім нього, дії ПІ. потрібно кваліфікувати за ч. 1 і 2 ст. 263 КК як виготовлення вогнепальної та холодної зброї, а також передача вогне­пальної зброї, вчинені з метою організації банди (п. 21 постанови Пле­нуму Верховного Суду України № 13 від 23 грудня 2005 р. «Про прак­тику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями»).

 

Білет № 52

1. Поняття та умови правомірності дій по затриманню особи, що вчинила злочин. Перевищення заходів, що необхідні для затриман­ня злочинця, умови кримінальної відповідальності в цих випадках. Статті 12-151 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Затримання особи, що вчинила злочин, — це дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на за­тримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним ор­ганам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ч. 1 ст. 38 КК).

Правомірність дій із затримання злочинця визначається ознаками, які можна поділити на дві групи: а) ознаки, стосовні до підстав затри­мання; б) ознаки, стосовні до дій тих осіб, які затримують.

Перша група ознак визначає, що насильницькі дії із затримання можна скоювати тільки: 1) стосовно до особи, яка вчинила злочин; 2) з метою запобігання можливості вчинення нових злочинів; 3) з метою доставлення такої особи органам влади.

Друга група ознак визначає, що дії особи, яка затримує, склада­ються: 1) з необхідності застосування насильницьких дій, які вимуше­но спричинять шкоду особі, яка ухиляється від затримання, із застосу­ванням такого способу, без якого затримання неможливе; 2) у спричиненні такої шкоди злочинцеві, яка відповідає характеру і ступе­ню тяжкості скоєного ним діяння, його особі, обстановці затримання; 3) в недопущенні перевищення меж, достатніх для затримання; шкода, завдана злочинцеві під час затримання, не повинна явно перевищувати наслідків злочину.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шко­ди, що явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці за­тримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, передба­чених у статтях 118 та 124 КК.

Працівники правоохоронних органів не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну під час виконання службових обов'язків із затримання правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочи­нця (п. 6 постанови).

Для працівників органів внутрішніх справ законом та відомчими ак­тами передбачено певні обмеження в застосуванні вогнепальної зброї. їх використання допускається лише як надзвичайно винятковий захід. Згі­дно зі ст. 15 Закону України «Про міліцію» працівник міліції може за­стосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти; для затримання осо­би, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю та здоров'ю працівника міліції.